20-річчя української державності, яке невпинно наближається, вишиковує перед очима мого покоління цілу галерею державних діячів та політиків різних рангів і калібрів. Від напівзабутих (от хто, наприклад, пригадає такого собі Гриньова чи такого собі Алтуняна, або назве імена братів Горинів?) – і до вічнозелених прізвищ з іменами: епоха Леонідів та наступна за ними Вікторіанська. Перші особи нашої держави вже вишикувались у достатньо довгий ряд, який допускає порівняння і виокремлення. Чотири наших дотеперішніх президенти справді різні і своєрідні – як політики, і як реальні людські типажі.
Плівки майора Мельниченка окрім їхнього конкретного впливу на конкретну політичну (і кримінальну) ситуацію та справу, мали ще й значно ширше значення у масштабах всього соціуму. Приголомшене суспільство раптом отримало прямі докази того, як і про що розмовляють у владних кабінетах високопосадовці. Бо доти, до осені 2000-го хоч якась жевріла уявна картинка у свідомості пересічного обивателя: вони там говорять про справи державні. Не без того, щоб часом і лайнутися, але держава передусім. І громадське добро на першому плані.
За це десятиліття суспільство наше безперечно подорослішало, і подібних ілюзій більше не плекає. У головному кабінеті країни віддавалися злочинні накази й обговорювалися злочинні наміри. Думати, що так було тільки за часів правління другого президента як мінімум наївно. Хоча й можна припустити, що теперішні господарі кабінетів на Банковій дотримуються найтонших вимог політесу: називають одне одного виключно на «ви», перепрошують і перепитують дозволу на кожен свій рух, галантно встають з-за столу, прощаючись, і ґречно схиляють голову у шляхетному поклоні, вітаючи наступного відвідувача.
А якщо відкинути жартівливий тон, тоді слід відзначити безперечну і очевидну деградацію керівників української держави протягом двох десятиліть незалежності. Леонід Кравчук грав у шахи! Чи хтось може уявити за шахівницею теперішнього президента? А попереднього? Щоб він прораховував ходи, а не тулив один до одного вищербленими краями шматочки трипільської кераміки! Леонід Кучма грав на гітарі. Чи можна уявити при музичному інструменті хоч одного з його наступників? (Аргументи про першого заступника генерального прокурора за клавішними не приймаються апріорі!)
Леонід Кравчук 1994-го з власної волі пішов на дострокові вибори, які успішно програв. Чи бодай один із трьох наступних за ним президентів здатен на такий крок: віддати владу, провести чесні вибори, зійти зі сцени гідно?
А рисунок державної політики – зовнішньої і внутрішньої? Не тільки за першого президента, за другого також це все ж була шахова партія, хоч може вже з нижчим рівнем складності. Та з приходом Вікторіанської епохи шахи замінилися спершу банальними шашками, а від минулого року – щиглями в стилі «гри у Чапаєва».
З цілком об’єктивного погляду Леонід Кучма все ж був найбільш інтелектуальним президентом нашої держави – попри усі можливі претензії до нього, під більшістю з яких охоче підпишеться й автор цих рядків. Після відходу Кучми, починаючи з осені 2004-го політичні заяви Банкової робилися все примітивнішими, ходи – все передбачуванішими, позиція – все безпораднішою. Все грубішим і безсоромнішим ставало обличчя влади – вона дедалі менше мусила прикидатися, вдавати когось іншого перед своїм електоратом. «Бачили очі, що купували» – цей субтитр можна ставити супровідним до будь-якого репортажу чи новини з владного Олімпу. Влада чітко задекларувала, що вона – плоть від плоті своїх виборців. Крайня плоть від крайньої плоті.
Та життя наше наскрізь все неоднозначне, й воно щодня підсуває факти, здатні легко заперечити тезу з попереднього абзацу. Після недавньої очної ставки Леоніда Кучми з майором Мельниченком останній не забарився повідомити медіям пікантну новину: Леонід Данилович, пославшись на те, що погано розуміє українську мову (!!!) попросив провадити слідчі дії російською! Особа, яка два президентські терміни керувала державою Україна, зізналася, що не опанувала державною мовою в необхідному для цього обсязі! Що маємо думати в цьому випадку ми – громадяни цієї держави! O tempora, o mores!
Ну а загалом… Років шість тому в США один переконаний американський патріот казав мені: «Цей демократичний устрій добрий. Він був би зовсім добрий, коли б на самому вершечку своєму не давав би місця таким недалеким людям, як Джордж Буш». Невже сьогодні вже й Україна досягла тих найвищих американських стандартів демократії?