Угорський Мазепа

Протягом останніх трьох сторіч з-поміж усіх європейських країн Угорщина стабільно демонструвала чи не найуспішніший поступ до на ціонального суверенітету. Початком цієї боротьби вважають антигабсбурзьке повстання угорської знаті, яке в 1703–1711 роках очолив трансильванський князь Ференц ІІ Ракочі – постать, котра нині разом із Лайошем Кошутом та Імре Надєм є знаковим символом угорського патріотизму. Його боротьба з імперією завершилася поразкою, як і повстання Мазепи. Але ця нещаслива боротьба зрештою привела до здобуття незалежності. Й тепер Ракочі – герой для всіх угорців.

 

 

Практично кожен представник династії Ракочі надається на роль головного героя в сучасному історичному блокбастері. Вперше войовничі феодали з верхньо угорської (тепер словацької) провінції Земплін згадуються в історичних джерелах ще в ХІV ст.

 

Родоначальником князівської династії був Сигізмунд Ракочі, син Яноша й Сари Неметі, обраний на трансильванський трон 1607 року. Успішно подолавши опір місцевих конкурентів і протидію Османської імперії, під протекторатом якої перебувала тодішня Трансильванія |див. словничок|, Ракочі не лише утвердили свою владу, але й зробили з маленького провінційного князівства самостійного й доволі амбітного гравця на східноєвропейській політичній арені.

 

Онук Сигізмунда, князь Дьордь ІІ (1648–1660) нав’язав тісні контакти з одновірними протестантськими країнами Європи, шукаючи підтримки в протистоянні з північними сусідами – Австрійською імперією та Річчю Посполитою. Заручившися підтримкою Швеції та Франції, Дьордь ІІ втрутився у польсько-шведську війну 1655–1657 ро ків, де його союзником виступав інший ворог Польщі – гетьман Богдан Хмельницький. 1657 року 20-тисячний козацький корпус під проводом полковника Антона Ждановича спільно з угорськими військами брав участь у походах на Львів, Самбір і Сянок, досягнувши Кракова. Польська державність часів козацько-шведсько-трансильванського «Потопу», яскраво описаного Генріком Сенкевичем, тоді чи не вперше опинилася на межі виживання.

 

 

Окрилений успіхами союзників, арміїяких окупували більшу частину Речі Посполитої, Ракочі навіть планував висунути свою кандидатуру на польський трон замість короля Яна Казимира, котрий втік із країни за кордон. Утім, лаври перемож ця недовго тішили самолюбство Дьордя: занепокоєна надмірною активністю свого васала, Туреччина змістила войовничого князя, позбавивши його сина Ференца прав наслідування.

 

Важко гадати, як би розпорядилася доля нащадками роду, аби не поразки османів у війнах із Австрією наприкінці XVII ст. Ослаблений султанський уряд після нищівної поразки своїх військ під Віднем у 1683 році випустив із рук усі угорські терени, котрі колись йому належали. В листопаді 1687-го Державні збори визнали право Габсбургів на володіння угорською короною, таким чином зробивши її землі частиною Австрійської імперії.

 

Стосунки місцевої знаті з новою владою, як це часто буває, складалися не найкращим чином, в угорському варіанті виразно нагадуючи те, що відбувалося з Гетьманщиною часів російського панування. Відень взявся за штучну німецьку колонізацію спустошених війнами угорських земель, прагнучи навернути на католицизм місцеве населення, більшість якого становили протестанти. Побоюючись опору угорської знаті, Габсбурги натомість лишили майже недоторканим устрій Трансильванського князівства, не приєднуючи його до решти своїх угорських провінцій.

 

Невдоволення австрійським пануванням визрівало повсюдно – й серед селян, виснажених високими податками та постоями війська, й серед протестантського дворянства, землі якого підлягали конфіскації, й серед титулованої знаті, котра поступово втрачала свій вплив. Політичні ставки Ракочі знову поповзли вгору. Рід був не лише найбагатшим і найвпливовішим в усій Угорщині, але й мав ореол традиційного супротивника Габсбургів.

 

Наприкінці ХVІІ ст. Ракочі стали осердям антиавстрійського табору, гуртуючи довкола себе невдоволену знать не тільки угорських, але й хорватських земель. Союз між ними невдовзі було скріплено традиційним для тогочасної Європи способом – донька хорватського бана (намісника) Петра Зріні Ілона взяла шлюб із князем ФеренцомРакочі, у 1676 році у них народився син Ференц-молодший.

 

Молоді роки Ференца ІІ гідні авантюрного роману. Після смерті батька його мати, Ілона Зріні, вдруге вийшла заміж за впливового трансильванського аристократа Імре Текелі, котрий за підтримки турків підняв антиавстрійський заколот.

 

Родинний замок Ракочі в закарпатському Мукачеві, де зростав маленький Ференц, понад два роки тримав оборону від австрійських військ, якою мужньо керувала Ілона. 1688 року після капітуляції залоги замку 12-річного хлопчика силоміць розлучили з матір’ю, відправивши в монастир. У Чехії, де за наказом австрійського імператора Леопольда І утримували юного княжича, йому поталанило здобути ґрунтовну освіту в Карловому університеті, а згодом продовжити студії в Італії та Німеччині.

 

Шлюб Ференца з герцогинею Амалією Гессен-Райнфельз запрограмував далекосяжні політичні наслідки, поріднивши його з французькими Бурбонами. Повернувшись у 1697 році на батьківщину, князь починає плести мереживо політичних комбінацій, метою яких було здобути зовнішню підтримку майбутнього антигабсбурзького повстання.

 

Князь розраховував, що французький король – головний конкурент Австрії в Європі –забезпечить допомогу угорцям і водночас нейтралізує їхніх ворогів. Проте листування Ракочі перехопила імперська розвідка, а сам князь потрапив до в’язниці, де свого часу стратили його діда. Від смерті Ференца врятувала втеча, організована дружиною, та переховування в Польщі.

 

 

Опинившись у вигнанні вже вдруге, Ференц зважився грати вабанк, поставивши на карту власне життя й майбутнє всієї Угорщини. У травні 1703-го він видає маніфест до всіх станів із закликом до збройної боротьби проти Габсбургів. Полум’я війни блискавично охопило Трансильванію, Закарпаття й північно-східні регіони Угорщини, так що навесні наступного року війська князя звільнили словацькі землі, підійшовши впритул до австрійського кордону.

 

Прапор повстання, на якому був написаний латинський вислів «За вітчизну й волю, з Богом!», зібрав різних прибічників: протестантське дворянство, вільних селян і великих аристократів. Рушійноюсилою армії були куруци |див. словничок| – своєрідний угорський аналог козаків, у лавах яких, між іншим, билося чимало закарпатських русинів. Паралельно з війною Ракочі взявся облаштовувати владний апарат майбутньої Угорської держави. Після того, як у 1705–1707 роках його обрали верховним князем Угорщини й Трансильванії, нарешті вдалося подолати адміністративну роздробленість угорських земель.

 

Утім, протистояння з імперією виявилося нерівним: країна швидко виснажувалася війною, а серед провідників повстання не було єдності. Під час відсутності Ференца ІІ головнокомандувач його армії Шандор Каройї у квітні 1711 року підписав із австрійцями мирний договір. Попри звернення князя до народу продовжити війну, угорська армія склала зброю (хоча родовий замок у Мукачеві тримав натиск ще майже до середини літа). Поразка насправді була не такою вже й однозначною, адже Угорщина залишила за собою широкі права самоврядування (крайовий уряд, дворянський парламент, правову систему, окремішній адміністративний устрій тощо), котрі послужили стартовими умовами для наступних поколінь угорських самостійників, що кінець- кінцем відвоювали у Відня широку автономію (1867 рік), а згодом і незалежність (1918 рік).

 

Історичні паралелі, як відомо, – річ невдячна, але порівняння повстання Ференца ІІ Ракочі та виступу Івана Мазепи 1708 року таки напрошується. В обох випадках національні еліти змагалися за збереження своїх політичних прав і автономій, яким загрожував імперський централізм: угорцям – австрійський, українцям – російський. Між тим, фортуна цих двох великих політиків розпорядилася долями їх країн по-своєму.

 

 

 

 

Ракочі, виступивши проти централізаційного курсу Відня, став таким собі аналогом Мазепи, котрий п’ятьма роками пізніше підійняв повстання проти Москви. За іронією долі, російський цар Петро І, затято ненавидячи Мазепу українського, щиро симпатизував «Мазепі» угорському. 1707 року Петро навіть запропонував Ракочі польську корону, щоб мати на варшавському троні надійного союзника. Договір, підписаний обома країнами, передбачав в обмін на угорську лояльність фінансову й військову допомогу від Росії. Аби зміцнити особисту приязнь Петра до себе, Ракочі віддав у кількарічну оренду славнозвісні токайські виноградники, що продукували одне з найдорожчих у тогочасній Європі вин – крок, який нині дорівнює наданню вигідної нафтової концесії. Були й інші причини для підтримки Росією угорського «мазепинства» – за його допомогою російська дипломатія легко шантажувала австрійський двір, періодично схиляючи його до вигідних поступок. Ференцові ІІ, та й усьому кланові Ракочі, судилася нещаслива доля, хоча цього не можна сказати про історичну пам’ять про нього. Рід вигас у 1756 році, а сам князь помер у вигнанні й був похований на далекому острові Родос, звідки його прах уже в ХХ ст. перенесли до Будапешта. Жалобна хода під час перепоховання вилилася в патріотичну маніфестацію від Східного вокзалу до нинішнього Національного музею, а сама вулиця, котрою вона прямувала, з 1906 року носить ім’я князя.

 

Символ угорського самостійництва відтоді міцно закріпився не лише в національній історії та культурі, але й побутовій свідомості мадярів. Бронзовий Ракочі гордовито поглядає на туристів із колонади Меморіалу тисячоліття набуття батьківщини (до слова, наш монумент на майдані Незалежності нагадує цей пам’ятник), кольоровий Ракочі посміхається з етикетки найпопулярнішого угорського салямі, та й взагалі жоден туристичний маршрут, яким би ви не мандрували, не обійдеться без згадок про нього або членів його родини.