Після Другої світової війни зникли не лише євреї, поляки, а й українська інтелігенція та майстри. Не було кому урядувати, пекти хліб, шити одяг і взуття. Ну, якщо для врядування швидко прислали комісарів із Росії та Сходу, то промисли, торгівлю, які творили багатство міста, просто знищили. З настанням Незалежності вельми скромний добробут нових мешканців покотився вниз.
Людина без пам’яті — ось хто нині сучасний галичанин. Це все, що потрібно знати про галицькі містечка. Тінь від тіні.
Не винятком є місто Угнів, що за 1 км від польського кордону. Якщо в сусідній Раві-Руській аж рябить від позолоти, гіпсових левів, фонтанів, дорогих машин, то в Угневі все заростає бур’яном. Міський парк перетворився на джунглі, центром бігають кури, а на моріжку навпроти професійно-технічного училища відпочивають гуси.
Читайте також: Місто, де зорі низько
То була найбожевільніша поїздка з тих, що я мала. Я навіть написала про неї готичне оповідання «999», майже документальне. Ну, не знаю, що вам порадити… Якщо маєте авто, то не відчуєте драйву. Якщо поїдете автобусом, ризикуєте заночувати просто неба, або вас затримають прикордонники. Мені пощастило вибратися з Угнева: трьох автобусів не було, але приїхав четвертий.
Та попри все, я страшенно рада, що зробила це — відвідала Угнів. В інтернеті понаписували всякого про це місто, і воно не мало нічого спільного з тим, що я побачила. Перше — за мною відразу почали стежити, бо туристи сюди не їздять, хоча побачити найменше місто в Україні є охочі. Друге — перед тим пройшла злива, і в цілому місті не було світла. Ви уявляєте собі місто, де є тільки один електрик? Це — Угнів.
З-за дерев виглядав оборонний костел, схожий на тризуб. Величезний, із частково збереженими мурами. Певно, за радянських часів добряче мозолив очі комуністичній владі. Під стіною сидів молодий чоловік в оранжевій касці й обривав цвіт глухої кропиви — на ліки. Обривав у касці, бо згори могло щось упасти. Він розповів мені, що виділили грошей на реставрацію, але їх вистачило хіба на матеріали. І всі ці матеріали всередині, під замком. Порадив мені швидше вимітатися, бо через годину буде автобус до Рави-Руської, щоб я його не проґавила. Біля костелу збоку стояла плебанія XVII століття, теж наглухо зачинена, яка б могла стати атракцією для туристів, бо її не встигли знищити моторні рученята сучасних будівничих. А неподалік розташувалася порожня п’ятиповерхівка — справжня тобі Прип’ять. Там не було кому жити, відколи закрили шахту.
Це місто просто заростало, як міста майя.
Я перейшла через парк і опинилась на вулиці з віллами й міщанськими хатами, що вже розсипались, бо там майже ніхто не жив. Одна жінка зробила музей у крихітній хатині з бруса, що стояла на чомусь схожому на курячу ніжку, мені навіть дали її телефон, але я не мала часу з нею говорити. Кожен, кого я щось запитувала, нагадував мені, що tempus fugit. Напевно, після останнього автобуса на вулиці Угнева виповзають вурдалаки і хапають першого-ліпшого. Мер, який стояв біля прегарної, хоча й облупленої, вілли, теж нагадав про автобус, що мав незабаром бути. Він похвалився, що населення Угнева зростає: було 999 мешканців, а тепер 1000, а потім почав лаяти владу, яка нічого не робить для міста. Сусідній Белз процвітає завдяки хасидам, а в Угневі все занепадає. Тоді я спитала його про єврейський цвинтар — виявилося, що його закатали під автобазу, а в синагозі зробили котельню.
Синагога була з темно-червоної цегли, модерна, в доброму стані, але теж зачинена, бо ж літо. А з сусіднього покинутого будинку, єврейського сиротинця, долинала агресивна балачка — там місцеві п’янички бавили час.
Читайте також: Ще б трохи чарівності
А ще в Угневі є млин, тобто був, на березі річки, від нього збереглись лише дерев’яні деталі, бо метал увесь поцупили. Там пахло борошном, і мав той млин аж три поверхи з проламаними стелями. Я подумала, що якщо не виберуся з Угнева, то переночую там. Річка була вузенька, на одному березі росли жовті іриси, а на другому пасся білий кінь.
Ні, я не побачила в Угневі всього, але не це було моєю метою. Я мандрую Галичиною, як колись мандрував Лоренс Стерн, вихоплюючи окремі шматки — все те, що викликає якісь почуття. Угнів колись мав дві родзинки, що канули в Лету: особливі чоботи, ні на праву, ні на ліву ногу, прошиті якимось міцним швом, вони користувалися шаленим попитом. І жінки там носили велетенські хустки 2 на 2 метри. Щоб їх зав’язати, потрібна була допомога чоловіка. Ось для чого угнівчанки виходили заміж. Хустки, певно, привозили з Туреччини. Може, у когось іще збереглася така.
Читайте також: Пафос історії, напівсон сучасності
Коли нарешті я дочекалася автобуса, то дві години препоганої дороги на Червоноград витрусили з мене мозок. А потім у Червонограді я пересіла на автобус до Львова. Перед Жовквою маршрутка задиміла, але водій зупинився й пересадив нас на іншу тільки після скандалу. У Львові на нас чекав потоп, вода по коліна. Та нікого вже цим не здивуєш. Теж мені Апокаліпсис.
То було кілька років тому. Скільки зараз в Угневі мешканців? І чи не поглинули джунглі той зворушливий напис на в’їзді «Вас вітає найменше місто України»? Чи все там гаразд? Був іще момент, коли закінчились уроки в школі. Місто ожило, защебетало, засміялося, всі примари зникли. Хай би так було завжди. Господи, бережи Угнів!