У ніч на 3 січня в мережі з’явилися відео іракців на вулицях Багдада, які танцювали, святкуючи авіаудар, щойно завданий силами США в Іраку. Касем Солеймані, іранський генерал-майор і голова підрозділу «Кодс», елітного підрозділу Корпусу вартових Ісламської революції (Пасдарану) й чи не найвпливовіша після Хаменеї людина в Ірані, загинув у координованому ударі, завданому американцями по кортежу іранських військових біля Багдадського аеропорту. До цього Хаменеї не раз називав Солеймані «мучеником [шахідом] за революцію, який досі живий».
Солеймані народився 1957 року в бідній сім’ї на південному сході Ірану й вступив до лав Пасдарану в 1979-му, одразу після Ісламської революції, яка привела до влади ісламський уряд, що править країною і досі. Солеймані брав активну участь в ірано-іракській війні у 1980–1988‑му, а згодом долучився до постійних операцій на кордоні з Афганістаном. У 1998-му його призначили головою корпусу «Кодс». У політичному сенсі він був ревним прихильником революції, ісламського режиму в Ірані й вважав, що будь-які відхилення від офіційної лінії мають жорстоко придушуватися.
Генерал спеціального значення
Дуже важливо розуміти вагу й значення Пасдарану в політичній ієрархії Ісламської Республіки. Іранська армія складається з регулярних частин (Артеш), а також зі спецсил Пасдарану, що налічує не менш як 150 тис. військових. Пасдаран був створений одразу після приходу до влади Хомейні для «захисту ідеалів революції». Окрім власних морських і повітряних частин він контролює численні парамілітарні групи, як-от «басіджі», добровільні підрозділи, створені для придушення заворушень. «Кодс» — елітний стратегічний підрозділ Пасдарану, який очолював Солеймані, був створений для операцій іранських військових за межами країни й згодом перетворився на знаряддя утвердження впливу Ірану в регіоні. Треба пам’ятати, що Пасдаран, а тим більше ключові особи підрозділу «Кодс», завжди мали значну перевагу над президентом та урядом країни, а Солеймані доповідав безпосередньо Хаменеї.
Читайте також: Іранські медіа про катастрофу літака МАУ. Перша реакція
Реакція на смерть генерала була різна. Алі Хаменеї голосив триденну жалобу, а проурядовий жалобний марш пройшов Тегераном у п’ятницю, погрожуючи помститися за смерть Солеймані. Думки людей у соцмережах розділилися: одні писали гнівні повідомлення на адресу Солеймані, радіючи його смерті й дякуючи Сполученим Штатам, інші проголосили Солеймані справжнім іранським героєм і воїном за міць Ірану, а треті закликали до спокою. Парадоксально, хоч як у це не хотілося б вірити противникам Пасдарану в Ірані й за кордоном, але Солеймані зумів дивним чином здобути прихильність навіть тих іранців, які є непоступливими противниками режиму. Парадокс — це друге ім’я Ірану. Саме так, ті люди, які щодня нарікали на «нестерпних мулл» та іранський уряд, так само ревно захоплювалися «героїзмом» Солеймані й активними операціями Пасдарану в Іраку та на Близькому Сході. Солеймані й Пасдаран і справді вели дуже ефективну боротьбу проти «Ісламської держави» (за дуже тісної співпраці з американцями, до речі), проте не це стало причиною культу Солеймані серед іранців. Націоналістичні настрої тут дуже сильні, а іранці, які вже 40 років терплять приниження й сором за свою країну, бачили чи радше воліли б бачити в Солеймані й іранській армії тих, хто поверне їй колишню славу.
Що Солеймані робив у Багдаді?
Здається, постійна присутність Солеймані, іноземного військового високопосадовця, у Багдаді була вже річчю настільки буденною, що мало хто дивувався такому неприкритому втручанню Тегерана в іракські справи. Справді, вплив Ірану не лише в Іраку, а й на всьому Близькому Сході важко переоцінити. Шиїтська більшість Іраку завжди традиційно орієнтувалася на Іран, і навіть за часів шаха шиїтські духовні особи Ірану та Іраку підтримували тісні контакти. Хомейні сам провів понад 10 років, із 1965 до 1978-го, у вигнанні в святому місті шиїтів — у Наджафі. Іран один із найбільших торговельних партнерів Іраку, проіранські партії мають значну частину голосів в іракському парламенті. Іран контролює різноманітні військові угруповання в Іраку, що відповідальні за безпеку країни. Передусім він фінансує парамілітарні загони «Катаїб Хезболлах», іранський підрозділ в іракських державних військових угрупованнях «Сили народної мобілізації» (аль-Хашд аш-Ша’бі). До Сил народної мобілізації теж належать контрольовані Іраном Бригади Імама Алі й Сайєд аль-Шухада. У Лівані іранська присутність теж дуже помітна: майже чверть тамтешнього населення — шиїти, а Іран, як відомо, фінансує «Хезболлу», шиїтську ісламістську політичну партію й озброєне угруповання, створене в 1985 році, яке Іран використовує в посередницькій війні проти Ізраїлю. Іран досить міцно закріпився в Лівані, там живе чимало іранців, які працюють у представництвах іранських державних інституцій, а багато ліванців-шиїтів вільно розмовляє перською мовою. Не треба забувати й про гуситів у Ємені, шиїтські племена на півночі країні, які мають неофіційну підтримку Тегерана. Між іншим, риторика останніх осінніх антиурядових протестів, які охопили Бейрут і Багдад, була дуже антиіранською.
Не зовсім зрозуміло, чому Трамп обрав саме 3 січня для ліквідації Солеймані. Це вже не перший замах на голову підрозділу «Кодс». Скажімо, у 2015-му з’явилися чутки, що він загинув в операції під Алеппо, що врешті виявилося неправдою. Чи ззовні режим видається настільки слабким, щоб завдати такого нищівного удару? Чи ж Тегеран зайшов занадто далеко у своїх намаганнях промацати ту червону лінію, за якою розпочнеться війна? Не слід забувати, що Іран послідовно нарощував протистояння в Перський затоці протягом останнього року. У червні 2019-го сили Пасдарану збили американський розвідувальний дрон, який, за їхніми словами, потрапив на іранську територію. Американська сторона відкидала це, а Трамп погрожував Тегерану нищівними наслідками. У липні 2019‑го Іран заарештував британський танкер в іранських водах і пришвартував його в порту Бендар Аббас, звинувативши танкер у «крадіжці нафти». До цього, у травні й червні 2019-го, кілька іноземних танкерів були пошкоджені в Оманський затоці, два з них саудівські. Іран, безумовно, відкинув будь-які звинувачення на свою адресу. Всі ці ворожі дії з боку Тегерана залишалися без відповіді. Трамп погрожував Ірану у Twitter, а деякі республіканці закликали розібратися нарешті з іранською загрозою. Тегеран відчував безкарність.
Не зовсім усе спокійно в Ісламській Республіці
Водночас, мабуть, уже не секрет, що на внутрішньополітичній арені Іран переживає чи не найбільшу кризу з часів революції 1979-го. Масові заворушення, які сколихнули країну взимку 2017–2018-го, вдалося локалізувати й придушити, але сама сутність цих протестів і лозунги протестувальників вжахнули режим. Гасла «Смерть Хаменеї», «Геть диктатора» або ж «Хай живе вільний Іран» чи не вперше стали не просто поодинокими закликами до повалення режиму, а заполонили вулиці іранських міст. Чи не вперше з 1979 року люди на вулицях скандували «Хай живе шах!». Жінки зривали хіджаб на знак непокори режиму. Поодинокі заворушення тривали впродовж 2018‑го. А вже вночі 15 листопада 2019-го Тегеран, а також інші іранські міста — Керманшах, Язд, Шираз, Тебриз, Хамедан, Ахваз — охопили масові протести. 16 листопада центральні магістралі Тегерана були перекриті й патрулювалися армією, а вже ввечері з’явилися повідомлення про перших загиблих. Кількість убитих за менш як тиждень протестів сягнула кількох сотень. Уряд пішов на безпрецедентний крок у світовій історії телекомунікації: лише за кілька годин у країні був цілком відключений інтернет. Протести в листопаді 2019 року були спровоковані різким підняттям цін на паливо для населення втричі. Масштаби страху, який пережив режим, уявити неважко: різке тижневе відключення інтернету коштувало країні, за різними оцінками, до $300 млн і все ж таки в паніці Хаменеї віддав наказ за будь-яку ціну зачистити вулиці.
Читайте також: Огляд InformNapalm: Ліквідація іранського генерала Сулеймані та небезпека для України
Окрім складної політичної ситуації на межі краху перебуває й іранська економіка. Вже в лютому 2019 року Центральний банк Ірану оголосив, що замість прогнозованих $5,8 млрд дефіцит бюджету становив майже $11 млрд і це при тому, що в 2018-му ціни на нафту були досить поблажливими — коливалися на межі $70 за барель замість закладених у бюджет $55. Експерти пояснювали таке становище різким зменшення прибутків від податків, відсутністю експорту й різким падінням імпорту, що теж суттєво знижувало доходи від податків. 12 листопада іранська агенція новин «Мехр» повідомила, що частка від нафтових доходів, закладена в наступному бюджеті, дорівнює нулю. Уряд провів закриту парламентську сесію, шукаючи вирішення гострої проблеми браку коштів. Його заяви про те, що підняття цін на бензин — це просто «реформи» субсидії, бачилися досить жалюгідними: у скарбниці насправді вже давно закінчувалися гроші й платити величезні субсидії було нічим. Звичайно, амбітні ідеї «диверсифікувати» іранську економіку за тотального контролю державою, а точніше величезними бізнес-конгломератами, що належать Пасдарану, видаються дещо смішними. Вже в листопаді 2019-го Гасан Ругані чи не вперше привселюдно визнав, що Іран перебуває в дуже складному економічному становищі через міжнародні санкції — твердження, яке тамтешній уряд раніше рішуче відкидав.
Хто виграє від такої ескалації?
Безпосереднім наслідком різкого загострення протистояння між Іраном та Сполученими Штатами буде можливе зростання цін на нафту. Зранку 3 січня ціна нафти Brent зросла на 4% і сянула $69,50 за барель. Проте Іран дуже обережний у своїх діях і навряд чи розпочне прямий конфлікт, що призведе до різкого стрибка цін. Одна країна все ж таки залишатиметься у виграші не лише від наростаючого конфлікту між Іраном та США, а й від постійної нестабільності в Перській затоці — це Росія. У серпні 2019‑го агенція Bloomberg опублікувала статтю, де вони оцінили її зиск від ескалації конфлікту в 2019 році в майже $1 млрд. За даними Bloomberg, із листопада 2018-го до квітня 2019-го російські компанії отримали додаткових прибутків на суму майже $905 млн. Понад те, зменшення обсягів іранської нафти на ринку через санкції, а також зменшення продажу, яке погодило ОПЕК, призвели до зростання попиту на російську сировину. Росія вельми недвозначно висловила бажання збільшити видобуток, щоб «надолужити втрату» іранської нафти. Це відштовхнуло Іран і в травні 2019 року у відповідь на таку позицію РФ іранський міністр нафти Біжан Занґене, заявив, що Іран «не має ні постійних друзів чи ворогів, а має тільки національні інтереси». Росія зі зрозумілих причин дуже прохолодно ставиться до ідеї допомогти продавати іранську нафту в обхід санкцій. Тож окрім того, що зацікавлена в збережені напруження в Перський затоці, вона ще й підтримує збереження статус-кво в Ірані, адже іранське зближення із Заходом чи тим більше повалення режиму в Тегерані призведе до втрати нею впливу в регіоні.
На жаль, іранський уряд став заручником ситуації і змушений буде діяти відповідно до обставин. Зрозуміло, що після вбивства Солеймані Іран, навіть за великого бажання, вже за жодних умов не зможе погодитися на переговори зі Сполученими Штатами, доки Трамп залишається президентом.
Невже цього разу таки почнеться війна?
Чи буде війна на Близькому Сході? Незважаючи на міжнародну паніку після вбивства Солеймані, ні Сполучені Штати, ні Іран ні за що не хотіли б встрявати зараз у тривалий і виснажливий воєнний конфлікт. Із приходом до влади Трампа кожна ескалація чи будь-яке напруження між цими країнами породжувало миттєві побоювання масштабної війни. У травні 2018 року Трамп ухвалив одностороннє рішення вийти з ядерних угод, підписаних між Іраном, Сполученими Штатами, ЄС, Китаєм і Росією в липні 2015-го, коли президентом був Обама. Повторне запровадження санкцій, що фактично позбавило Іран можливості продавати нафту, призвело до того, що всі очікували раптової та нищівної реакції Тегерана. Але її не було. Тегеран вміє вичікувати скільки треба.
Читайте також: Атака на Саудівську Аравію: сценарій війни майбутньго
Теж дуже малоймовірно, що Трамп всерйоз розглядає війну як практичне вирішення проблеми. Частина республіканців досить добре розуміє, що відкрита конфронтація з Іраном закінчиться нескоро й може втягнути в цю війну не лише весь регіон, а й ключові світові держави. Понад те, результат цієї непередбачуваної війни навряд чи буде бажаним і навряд чи в ній будуть переможці. Безперечно, відкриті погрози Ірану — це не що інше, як намагання заробити собі бали перед виборами восени. Зрештою, напруження в його нинішньому вигляді грає на руку Трампу, який не проти показати свою рішучість і жорсткість у боротьбі із зовнішньою загрозою перед виборами-2020.
Як діятиме Іран?
Наразі, мабуть, найімовірнішим сценарієм буде подальша ескалація конфлікту за допомогою проіранських груп на Близькому Сході, а також провокації та «посередницька» війна на території третіх країн. Іран прогнозовано не міг не завдати удару у відповідь на смерть Солеймані, та й уряд у Тегерані, як і раніше, вважає, що подальша ескалація дасть привід діяти жорстокіше всередині країні в разі повторних заворушень. На час написання цієї статті, 9 січня 2020 року, Іран таки завдав удару по американській базі Айн аль-Асад, що в Іраку. За повідомленнями іранських, іракських та міжнародних ЗМІ, більш ніж 12 ракет було випущено з іранської території силами Пасдарану о 1:20 ночі за іранським часом. Іран одразу визнав, що є відповідальним за напад, a сили Пасдарану пригрозили, що в разі американського удару у відповідь наступними жертвами будуть Дубаї та Хайфа. Після термінової наради Помпео і Трамп покинули Білий дім. Останній написав у Twitter: «Усе гаразд! Іран випустив кілька ракет по базах в Іраку […] У нас найсильніша у світі армія!». Невдовзі після того міністр закордонних справ Ірану Мохаммад Джавад Заріф заявив, що «Іран вжив необхідних заходів для самозахисту […]. Ми зовсім не хочемо ескалації». Відсутність негайної реакції Трампа, відчуття вседозволеності, з яким Пасдаран випустив ракети саме з іранської території, а також відсутність втрат з боку американських чи іракських військових наштовхують на думку, що в Пасдарані не тільки знали, де та межа, яка дозволить їм і зберегти авторитет, і не розпочати війну, а й уся ця акція була скоординована з Вашингтоном з метою надати Тегерану шанс «врятувати репутацію» й водночас запобігти загостренню конфлікту. Не виключено, що червона лінія могла навіть бути погоджена завчасно. Так, прес-конференція, яку Трамп дав у Білому домі 8 січня, пройшла на досить нейтральних тонах, а насамкінець він наголосив, що тероризм і передусім «Ісламська держава» — це загроза не лише для всього західного світу, а й для Ірану, тож він сподівається «на подальшу майбутню співпрацю в цьому напрямку».
«Асиметрична війна», яку так любив Солеймані, мабуть, і надалі залишатиметься основною тактикою іранців, за якої вони намагатимуться знайти найуразливішу точку Сполучених Штатів та їхніх союзників і завдати удару в найнеочікуваніший момент. Навряд чи Іран наважиться на повноцінну провокацію проти американців у Перській затоці, як це відбувалося в останні кілька місяців. Більшість його нафтопереробних потужностей міститься саме в прибережній зоні, що робить їх уразливими до точкових ударів американців. Також важко повірити, що Іран піде на те, щоб цілком закрити Ормузьку протоку — найвужчий перешийок Перської затоки, контрольований Тегераном. Іран уже не раз погрожував перекрити цю життєво важливу протоку протягом багатьох років, що призводило до неабиякої напруженості в регіоні, адже через Ормузьку протоку проходить до 45% світової нафти. Пасдаран показово проводить тут регулярні військові навчання. Але знову ж таки сьогодні перекриття протоки означало б відкритий конфлікт зі Сполученими Штатами, чого Тегеран зовсім не прагне. Окрім того, хоч би якою спокусливою здавалася ідея подальших прямих нападів на американські посольства чи представництва в регіоні, особливо якщо врахувати паралель із захопленням американського посольства в Тегерані в 1979–1981-му, це було б надзвичайно ризикованою, самогубною політичною авантюрою, а реакцію США навряд чи можна було б передбачити.
Що смерть Солеймані означатиме для Ірану та Близького Сходу?
Безперечно, важливість і вплив Солеймані не лише в Ірані, а й на всьому Близькому Сході важко переоцінити. Це вбивство, мабуть, можна вважати одним із переломних моментів в історії американсько-іранських відносин після революції 1979 року. Це людина, яка не лише була правою рукою Хаменеї в Ірані, а й останні кілька років наполегливо, нещадно та холоднокровно розширювала вплив Тегерана, перетворюючи Іран на регіональну потугу, яка б за уявленням керівництва Ісламської Республіки могла не лише легко контролювати своїх близькосхідних суперників, а й протистояти Сполученим Штатам. Втрата Солеймані — безумовний удар для Ірану та його експансіоністських намірів. Його смерть може як посилити режим у Тегерані — згуртувати суспільство, що перебуває на межі нового повстання, проти зовнішньої загрози, так і послабити — втрата впливу в регіоні в поєднанні з розпачливою економічною ситуацією не лише послабить уряд, а й, не виключено, приведе до падіння ісламського ладу.
І все ж таки, на жаль, цей удар не стане смертельним для іранського режиму і тим більше не зупинить подальшу іранську експансію на Близькому Сході. Варто розуміти, що сила і вплив Пасдарану сягають далеко за межі персонального впливу Солеймані як культової фігури й існують незалежно від мережі створених ним взаємозв’язків. Взаємозв’язки та співпраця Пасдарану з парамілітарними групами регіону, скажімо з ліванськими шиїтами, мають довгу традицію взаємозалежності й набагато глибші за особисту відданість цих груп Солеймані. Варто також зазначити, що сама структура Пасдарану як організації налагоджена таким чином, що індивідуальні ланки можуть певний час діяти й існувати автономно, будучи відданими конкретній ідеї (власне, Ісламській революції), а не конкретній особі. Зрештою, Есмаїл Ґаані, якого Хаменеї в п’ятницю призначив наступником Солеймані, окрім відсутності харизми за своїми переконаннями мало чим відрізняється від загиблого генерала. Засновники Пасдарану недарма врахували помилки шаха, який будував армію під себе, що розпалася, тільки-но шах утік з Ірану. Трагедія Ірану в тому, що незамінних людей для Пасдарану не буває. Доки існуватиме ісламський режим, а Пасдаран як організація, доти Іран нарощуватиме свою експансію в регіоні, а іранський народ залишатиметься заручником їхніх інтересів.