Удар по Сходу

Поширення влади литовських князів до Прип’яті й Тетерева створювало досить гарні стратегічні умови для подальшого наступу на Сіверщину та Київщину. Міцна влада Золотої Орди унеможливлювала просування литовців на південний схід. Але достатньо було Великій замєтнє |див. словничок| підточити сили татар, як їхній конфлікт із Великим князівством Литовським ставав неминучим.

 

У 1359 році помирає хан Бердибек, і в Золотій Орді починаються усобиці, що розколюють й ослаблюють державу. Це була слушна нагода для литовського війська розпочати наступ на Південь. Вже за часи Сорокарічної війни |див. словничок| відносини татар і литовців, які початково були майже ідилічними, значно погіршилися. Ординці здійснили низку нападів на землі цього князівства, а його правителі у 1358 році навіть запропонували переселити лицарів Тевтонського ордену з Балтики на Поділля задля боротьби з кочівниками. Розв’язка відбулася 1362-го. Влітку правитель улусів, до складу яких входили українські землі, вирушив походом на Сарайаль-Джедід на Поволжі. Цим не забарився скористатися Великий князь Ольгерд. Його війська здійснили похід на Схід у район річки Тихої Сосни й захопили місто Коршев. Поселення, напевно, на той час належало «Лівобережній» тьмі |див. словничок| й, можливо, відігравало у татар роль митного чи складського пункту. Напрямок наступу було обрано не випадково. В цю пору року ординці, як правило, залишали сухий степ і переміщувалися в зону ризикованого кочування – лісостеп. Отже, князівській армії не треба було розшукувати ворожі поселення в широкому степу. А відсутність більшості вояків, котрі у цей час якраз перебували на Волзі, забезпечила швидку перемогу. Найважливішим стратегічним здобутком походу було те, що Чернігово-Сіверщина та Східна Київщина, а через них і внутрішні райони Великого князівства Литовського, відтепер були надійно захищені від монголо-татарського вторгнення.

 

 

 

Восени того ж року Ольгерд особисто очолив війська, що вирушили у відкритий степ у напрямку одного з найбільших ординських міст на українських землях – Торговиці. Сучасні археологічні дослідження свідчать: у XIV ст. це було велике і розвинуте місто. Письменник-гуманіст Михалон Литвин у XVI ст. назвав Торговицю Троєю, настільки його вразили масштаби залишків цього поселення.

 

Дії литовського правителя у війні 1362 року досить сильно нагадують стратегію, яку використовував ще князь Данило Галицький у війні проти хана Куремси. Головний її принцип полягав у тому, що під час битви зі степовиками не можна було покладатися винятково на оборону. Сподіватися на успіх варто було тільки за умови активних наступальних дій, причому в кількох напрямках одночасно. Те, що похід у степ відбувся восени, не було випадковістю. По-перше, саме в цей час степові терени були найбільш придатними для пересування великої армії: спека (не останній ворог одягнених у кольчуги воїнів) уже спала; зливи, що утруднюють пересування, ще не почалися.

 

А, по-друге, Ольгерд скористався з того, що кримський правитель Мамай саме тоді своїм походом на Волгу відрізав українських улусів, правителі яких були його ворогами, від центру Золотої Орди й залишив сам на сам із литовсько-українським військом. Не відомо, чи були його дії простим збігом обставин. Тож недарма серед істориків є теорія про таємний союз Ольгерда й Мамая.

 

 

 

В районі річки Сині Води (нині ріка Синюха в Кіровоградській області) війська Великого князівства Литовського перестріли чамбули трьох татарських беїв – Кутлубуги (в минулому радника хана Джанібека та правителя «Лівобережної» тьми), Кочубея (правителя «Правобережної» тьми) й Деметрія (правителя тьми в Дністровсько-Прутсько-Дунайському міжріччі). Так почалася битва, що стала доленосною подією для української історії. Монголо-татари вишикувалися трьома полками, намагаючись оточити супротивника. Проте Ольгерд використав тактику того ж таки Данила Галицького – розділив військо по фронту на кілька тактичних одиниць. Це дало змогу не тільки збільшити фронт, але й створило можливості для флангових обстрілів степовиків і контратак. Напевно, литовсько-українське військо своїми флангами спиралося на якісь природні перепони (пагорби, струмки тощо), які нині годі знайти. Принаймні тільки цим можна пояснити відсутність під час битви обхідних маневрів з боку кочівників.

 

Варто зауважити, що безумовно ефективна тактика, застосована князем Ольгердом у битві на Синіх Водах, була досить складною для виконання феодальною армією, а тим більше створеною із військових підрозділів різних земель, які не мали досвіду взаємодії в бою. Тому цілком імовірно, що перша половина 1362 року й була використана литовським князем для навчання вояків.

 

Вишикувавши свої полки в лінію, Ольгерд висунув фланги армії дещо вперед, аби дати можливість зосередженим на них арбалетникам фланкувати ординців. Татари здійснили кілька атак, обстрілюючи своїх ворогів із луків, намагаючись знайти слабке місце в обороні й нанести вирішальний удар. Проте литовсько-українські стрільці, яких, очевидно, було чимало, завдавали супротивникові значних втрат. Якщо ж десь виникала небезпека прориву рядів, то за рахунок маневрування полками Ольгерд вчасно виправляв ситуацію. Нарешті, в слушний момент, можливо, коли кіннота кочівників зав’язла між литовськими полками в своїй черговій атаці, християни пішли в контрнаступ. От як цей епізод описав польський хроніст Мацей Стрийковський: «Татари з шаленим завзяттям розпочали бій, засипавши литву густим залізним градом із луків, сточили кілька сутичок, але завдали мало втрат через правильний її шик та швидке маневрування. А литва з русинами враз із шаблями та списами наскочили на них і в рукопашному бою прорвали лобові частини та змішали їм танці півколом |див. довідку|, а інші, особливо новогрудці з Коріатовичами, з самострілів зі стрілами наскочили з боків й довгими списами скидали їх із сідел, наче вітер снопи в бурю. Не змігши довше витримати лобового натиску Литви, татари почали мішатися та перелякані тікати в розлогі поля».

 

Внаслідок Синьоводської перемоги українські землі були звільнені від 122-річного золотоординського іга. Київське, Подільське та Чернігово-Сіверське князівства увійшли до складу Великого князівства Литовського (Волинь мала литовського князя ще з 1340 року). Й хоча небезпека з боку Золотої Орди продовжувала існувати й періодичні напади степовиків залишалися звичайним явищем, проте відновити свою владу над Україною хани вже не могли.