Хтось на війні живе, існує, працює. Хтось гине. Хтось уже не на фронті, але не може вибратися звідти думками, аби не вирішувати звичайні побутові конфлікти в мирному житті вибухами гранат, не може звикнути до цих тепер ворожих миру та тиші. Хтось любить футбол і голосно вболіватиме на «Олімпійському» під час історичного фіналу, а хтось навіть поїде подивитися на мундіаль до Росії. У кожного свій шлях, і парадокс у тому, що все це спокійно зараз може виявитися описом однієї людини. Ви думаєте, що серед уболівальників, які купили квитки на чемпіонат у Росії, немає людей із посвідченням УБД? Не впевнений… Звикнути в цій війні, схоже, можна лише до постійних виявів її гібридності.
Такі контрасти звичайного та воєнного життя часто дивують, обурюють та викликають відчай. Очевидним видається той факт, що в ситуації, яка вже склалася, оминути такі моменти неможливо. І слід розглядати їх як джерело для досліджень та аналізу феномену нашої гібридної війни. Але є й принципові моменти, які потребують уваги та дій, навіть коли на перший погляд справа взагалі мало впливає на національну безпеку чи на щось глобальне.
Читайте також: Національна гра в імітацію
Так, нещодавно в Дніпрі відбулися поліцейські навчання, про які на місцевому рівні, як кажуть копи, ніхто не знав. Хороша можливість перевірити реальну ситуацію, скориставшись ефектом несподіванки. Але окрім позитивних результатів з’явилося ще й обурення батьків вихованців одного із садочків міста. Бо, за легендою, терористи забарикадувалися в сусідній від закладу будівлі, тому спецпризначенці були вимушені зайти в дитсадок та евакуювати дітей. Від чого, як зазначено в численних скаргах, у вихованців та персоналу сталися стрес і паніка. Хоча поліцейське керівництво запевняє, що діти сприйняли все як гру.
Прочитавши таку новину, деякий час не міг зрозуміти, що саме мене в цій історії дивує. Понад те, навіть лякає. І тільки прочитавши звернення батьків, нарешті зрозумів. «Навіщо лякати дітей усім цим?! Зброя, гранати. Це ж удар по психіці», — обурювалися працівники дитсадочка та батьки дітлахів, які випадково стали учасниками навчань. І ця фраза виявилася для мене ну дуже знайомою. Такі самі слова я вже чув чотири роки тому, буремної весни 2014-го. Коли українська бойова авіація почала активно проводити тоді ще навчальні польоти над Донбасом і по-справжньому дивувати: вона таки існує! Коли техніку, що була на ходу, намагалися перевозити ближче до кордонів. Коли вперше заговорили про готовність бомбосховищ, хоча бойові дії ще не велися. І на все це я постійно чув приблизно ті самі фрази про дітей, яких цим лякають і яким не дають нормально й мирно жити. «Приберіть зброю! Нехай усі ці військові їдуть звідси!» — це просто мантра тих часів, яка зараз цілком логічно перетворилася на рух «ми_за_мир». Утім, коли на вулицях і навіть у школах тоді з’явилися люди зі зброєю, але георгіївськими стрічками на камуфляжі з «воєнторгу», так уже ніхто чомусь не казав. Певно, через те, що за обурення можна було потрапити в підвал до «захисників Донбасу». Що зараз відбувається з психікою дітей, які живуть на лінії зіткнення, важко навіть уявити. І виною тому навряд чи є тренувальні польоти гелікоптерів.
Читайте також: Виростити президента
Питання тут не в дітях, які могли справді налякатися під час навчань. Я не психолог, не можу говорити про вплив зброї на психіку людей, а особливо дітей. Але все одно повертаємося до того факту, що ми вже у війні, доволі довго й у всіх її гібридних виявах. Тому відповідь на питання, лякатися зброї чи ні, принципово має залежати від того, у чиїх вона руках. Поліцейський, спецпризначенець, воїн — будь-який представник держави в уніформі й, головне, нашивкою з українським прапором є символом захисту, а не паніки. Це той, хто діє в межах закону й тільки з метою захистити. Такий рівень довіри, звичайно, має бути виправданий великою відповідальністю силовиків, що теж є серйозним викликом для держави. Тож діти в подібній ситуації повинні лякатися лише тоді, коли побачать озброєних людей, які не підпадають під наведений опис. Це складно їм пояснити, важко привчити спокійно ставитися до можливої появи озброєних захисників у будь-який момент, але для того в них і є батьки. І політика держави. Бо інакше маємо ризик знову загратися в історію про неруйнування психіки, аж доки не почнеться руйнування міст.