За футболку з написом «Слава Україні» та портретом загиблого на Донбасі очільника чеченського батальйону Іси Мунаєва. Тому що нападники, які належали, за власним визначенням, до антифашистського руху, побачили в ньому «бандерівця». Активна частина суспільства почала висувати свої версії подій — від субкультурних розборок і до російського сліду. Як виявиться згодом, кожна з версій була по-своєму правдива.
Україна має не таку тривалу, але свою історію сутичок ультралівих та ультраправих. У тому ж таки Києві ще до Революції гідності час від часу виникали бійки, зокрема за участю футбольних фанатів. Наприклад, між фанами «Динамо» (що мають здебільшого праві погляди) й «Арсеналу» (на певному етапі там панували ліві) біля станції метро «Лук’янівська» у 2012 році. Тоді в сутичці взяло участь близько 50 людей, міліція затримала 20 осіб, двох через отримані травми госпіталізували. Також іноді виникали конфлікти після масових акцій: маршів націоналістів на Покрову або мітингів лівих рухів. Учасники зазнавали серйозних травм, а подеколи доходило до смертей. Скажімо, відома історія вбивства Максима Чайки в Одесі. Нагадаємо, під час сутички з лівими активістами він дістав два ножові поранення й помер у лікарні від втрати крові. Тоді багато казали про замовний характер злочину, мовляв, до цього причетна проросійська партія «Родина». Самі ж антифа заявляли, що це була лише самооборона, й усі звинувачення в замовному вбивстві відкидали.
Читайте також: Напад на "кіборга" Вербича. Суд обрав запобіжний захід підозрюваній
Своєрідний вододіл у субкультурному середовищі відбувся після Майдану. Представники молодіжних правих рухів здебільшого пішли добровольцями на фронт воювати за Україну, це дуже істотно поліпшило їхній імідж в очах громадськості. У таборі ультралівих такого патріотичного пориву не спостерігалося, ба більше, непоодинокими є випадки, коли вихідці з цього середовища ставали на бік ворога, як-от Євген Галишкін, лідер організації «Боротьба». Росія, відома своєю підтримкою різних екстремістів у Європі, зрозуміло, не минає увагою й Україну в цьому питанні. «Ліві» встигли засвітитися у скандалах із російськими грошима, наприклад «Інститут миру». У результаті за ними закріпився образ «російської колони» чи «російської агентури». Мовляв, саме через лівацькі рухи Росія фінансує сепаратистів в Україні й насаджує ідеї «русского мира».
Щоправда, реальна історія трохи складніша. «Зерна «русского мира» були всюди. І серед правих також. Був такий рух «Спротив». Щось на кшталт «брати-слов’яни проти паршивої Європи». Мали гроші. І на свої спортзали, і на пробіги з портретами Ніколая ІІ. Взагалі в навколофутболі була проблема… та, певно, і зараз вона частково є. Окремі фанатські групи мали хороші відносини з російськими фанатськими рухами. І в певний момент люди починали вважати себе не фанами українських клубів, а філіалами російських фанатських груп в Україні. І їх активно підтримували, на матчі навіть приїжджали росіяни. А ще були байкери, церква, різні дивні язичники. І ліві рухи. Певно, росіянам простіше працювати з людьми, які поділяють їхні міфи про фашизм, а згодом і громадянську війну в Україні. Ґрунт родючіший», — розповідає на правах анонімності один із представників українських фанатських рухів.
Під час Майдану декому з ідеологічних противників, як і футбольним фанатам, вдалося домовитися про мир. Адже мали спільні цілі й спільні ідеї. Наприклад, боротьбу з проросійською владою, яка мало зважала на закони й законність. З початком анексії Криму частина представників лівих, як-от фанати футбольного клубу «Арсенал», пішли на фронт відстоювати територіальну цілісність України. Частина цих людей після повернення почала, якщо так можна висловитися, просвітницьку роботу серед лівих у світі, пояснюючи, що ж насправді відбувається на Сході України. Водночас є негативні приклади з боку правих. Відомий конфлікт націоналістів з організацією «Наждак» та Миколою Дульським. Праві активісти з’ясували, що чоловік отримував фінансування на свою неоднозначну діяльність із Росії. Після чого його побили й він був змушений перебратися на територію РФ. Власне, наведені приклади наштовхують на один висновок: поділ на лівих чи правих не відображає реального стану речей у країні. І якщо вже вдаватися до таких умовних поділів суспільства, то нині він може бути один: або людина, незважаючи на ідеологію, підтримує незалежну Україну, або виступає проти неї.
Читайте також: Напад на "кіборга" Вербича. У поліції розповіли про мотив зловмисників
Власне, як і в країнах ЄС, Кремль зацікавлений сіяти розбрат в Україні, а молодіжний вуличний радикалізм до цього добре надається. Бажаними для Москви є будь-які сценарії — від нагнітання зради, ксенофобії та закликів до третього Майдану до активізації ліворадикальних рухів, що відкривають «сезон полювання» на правих активістів. За великим рахунком ляльководам байдуже, який зі сценаріїв спрацює, яка вибухова суміш виявиться дієвішою. Ворог працює за принципом: що більше засобів дестабілізації ситуації в Україні, то краще.
Однак повернімося до нападу на Дмитра Вербича. Знайомі з ним стверджують, що він доволі поміркований у своїх поглядах, не расист чи шовініст, допомагав дітям, популяризував футбол. Тож напад на нього представників антифашистського руху є кричущим. І аж ніяк не вписується в рамки субкультурних конфліктів, які, попри перемир’я, виникають і після початку війни з Росією (окремі радикали регулярно викладають відеозвіти про «сафарі» на ідеологічних супротивників). Але напад вписується в російський міф про нібито фашистів-націоналістів, які кричать «Слава Україні!» та розбудовують власну хунту. Фактично ця історія вплітається в канву російської пропаганди. До всього слідство вже заявило, що до нападу причетний громадянин Росії. Проте він устиг втекти до Польщі, тож йому оголошена лише заочна підозра. Інші троє учасників розшукуються. Затримана дівчина отримала близько місяця в СІЗО.
Читайте також: Напад на "кіборга" Вербича. Прокуратура повідомила про підозру громадянину РФ
Розвитків ситуації за таких умов може бути два. Або державні структури все-таки проявлять принциповість і публічно доведуть справу до логічного завершення, а кожен нападник отримає заслужене покарання. Або, вже традиційно, своє слово скаже вулиця, яка, як відомо, починає діяти тоді, коли державні інституції не справляються зі своїми обов’язками. Зважаючи на те що в цій історії є субкультурна складова, такий конфлікт можуть використати для дестабілізації та створення картинки повномасштабної «всіх з усіма».