В тому числі 98 мільйонів – на надбавки до зарплат працівникам бюджетної сфери. Саме заради цього нібито й стояли під будівлею КМДА з раннього ранку понад дві тисячі бюджетників, в абсолютній більшості – вчителів.
«Профспілки планували цю акцію ще з червня», – запевнили мене знайомі ліві активісти. Один колега по журналістському цеху, авторитетний лівий публіцист, навіть написав цілий панегірик: мовляв, ось вона, справжня боротьба за права трудящих. Вчителі – молодці.
На жаль, ні. На жаль, подія свідчить про зворотнє: катастрофічно рабський стан, у якому перебувають люди, покликані виховувати нове покоління українців. І не тільки вони.
Я не лише про те, що «мітинг» бюджетників міська влада цинічно використала в політтехнологічних інтересах: мовляв, опозиційні партії, погрожуючи зірвати засідання нелегітимної Київради, хочуть позбавити столичних педагогів їхніх кревних надбавок. Але погляньмо на саму постановку питання про надбавки. Виявляється, щоб отримати ці самі надбавки, вчителі мусять пектися під сонцем на Хрещатику. Ну, а якби мерія не була зацікавлена у створенні масовки на противагу опозиціонерам, надбавок могло б не бути взагалі? Хтозна.
При цьому, наголошую, ідеться саме про надбавки, а не про підвищення зарплати абощо. Тобто по суті – про подачку, котру міська влада може як ввести, так і зняти. А ще легше – проголосувати «за», а потім затримувати і не виплачувати. Як воно зазвичай і буває – особливо відтоді, як уряд Миколи Азарова відібрав у столиці половину надходжень від податку на доходи фізосіб (і не тільки це). Між іншим, тоді профспілки та інші борці за права трудового народу чомусь мовчали.
Не кажучи вже про самих же бюджетників. Бо ні для кого не секрет: головними організаторами акції були ніякі не профспілки. Директори шкіл – це вже ближче до правди. А тим, природно, спускали рознарядку з відділів народної освіти, чи як воно зараз зветься. А тим, відповідно – з управління освіти міськадміністрації.
Припустімо, я, вчитель, не хочу йти ні на який мітинг. Але мені не так просто відмовити директорові. Поставлять на незручні години або на «поганий» клас… Це, звісно, з найпримітивніших засобів впливу. Але багатьом достатньо і цього. Зрештою, директор наче ж нічого особливого і не вимагає – ну, пару годин постояти на Хрещатику, що тут такого?
А у директора – свій інтерес. Директор, на відміну від учителя, має відносно широкі можливості для покращення свого матеріального становища поза офіційною зарплатою. Саме в ці дні батьки школярів по всьому Києву отримують «листи щастя» зі шкіл з проханнями-вимогами надати певну суму «добровільної пожертви» на організацію навчального процесу. Але те, чи справді всі ці кошти підуть саме на навчальний процес, залежить, правду кажучи, лише від наявності у директора совісті. До того ж, йому часто треба ділитися з вищестоящими і контролюючими органами. Звідки маємо логічний наслідок: якщо товариші «нагорі» такого директора про щось попрохають, йому вкрай важко буде відмовити. Коли сидиш на гачку, смикатися собі ж дорожче – це знає кожен черв’як…
Вчителі історії, коли викладають Середньовіччя, часом малюють на дошці спрощену суспільну піраміду: широка основа з безправних селян, вище – шляхта, над нею – великі магнати, духовні і світські, над ними – король. Українська вертикаль від де-факто безправного вчителя до держадміністрації – з цієї ж феодальної опери. І виходити на «мітинг» під Київраду в інтересах верхівки піраміди – це що завгодно, але не відстоювання людських прав. Цілком навпаки.
Звісно, це стосується не лише вчителів. «Феодальна піраміда», заснована на мовчанні нижчих і зцементована банальною корупцією, відображає структуру всього українського суспільства. Ті ж міліціонери захищають режим далеко не за мізерну зарплату, а через те, що мундир дає їм владу – і можливість цією владою зловживати.
До речі, 19 серпня під Київрадою стояли не лише бюджетники і «Беркут», котрий потім бився з опозиціонерами. Там були ще й «тітушки» – бойовики, зазвичай задіювані в рейдерських захопленнях і тому подібних речах. І якщо доблесна міліція, схоже, вже звикла стояти практично в спільних лавах із відвертими напівкримінальниками, то хоч би частині вчителів, можливо, таки стало соромно? Хотілось би сподіватися.