Сепаратизм – це не лише озброєні до зубів терористи, інтернет-тролі чи зазомбовані пропагандою співгромадяни. Сепаратизм – це відокремлення себе від країни: у межах самопроголошеної республіки чи власного обійстя – різниця не принципова. Коли в місті не вибухають бомби і снаряди, близькі живі й здорові, виникає ілюзія, що тут у нас війни немає. Отже, можна, як і раніше, ходити на роботу, сердитися на задорогий бензин і долар, лаяти Меркель та Європу, які не поспішають нас рятувати, армію, що десь там погано воює, дивитися футбол, «відриватися» щоп’ятниці в клубах. А чом би й ні, хто завадить? Можна жити відокремленим, себто сепаратистським, життям і оцінювати все з консюмеристських позицій: у нас є силові структури, от нехай якісно надають послуги із захисту моєї країни і мене особисто. Можна суто по-хуторянському: де ми, а де Донбас, чого наші земляки там мають воювати, нехай донецькі самі розбираються. Можна «героїчно» сидіти на Майдані під гаслами боротьби з усіма смертними гріхами людства одночасно. Кожен можновладець, що зволікає з проведеннями тендерів для потреб війська, теж є сепаратистом. Так само як і чиновник, котрий замість того, щоб раз і назавжди припинити ворожу пропаганду на нашій території, починає бути обережним, щоб його, бува, не звинуватили в утисках свободи слова.
Ці приховані форми сепаратизму виплекали ми самі. Годі нарікати на Путіна. Ми сором’язливо уникаємо слів «війна», «фронт», «тил», «полонені». За абревіатурою з трьох літер легше заховати реальний стан справ, масштаб катастрофи, яка нас спіткала, кількість загиблих, лік яких іде вже на сотні. Війна в нашому суспільстві помітна лише тим, хто прагне помітити її: якщо ти не мешканець Донбасу, не військовий, не родич загиблого і не волонтер, то картинка із Сирії чи зі Сходу України буде приблизно однаково «цікавою».
Читайте також: Перейшли межу
Жити в умовах війни – тренувати реакцію. Людина, яка хоч раз у житті потрапила під обстріл, без зволікань біжить до укриття і не питає дороги до нього. Наші ж політики і бізнесмени швидко кивають на відкриту агресію Росії, коли їм вигідно продемонструвати свою емоційність. Однак швидко забувають про ляльководів «гібридної війни», коли йдеться про бізнес-інтереси чи необхідність по-військовому негайних рішень. Ви пам’ятаєте, скільки часу ми закриваємо кордон із Росією? Ви усвідомлюєте, якою ціною? Ви думаєте, експорт українських товарів до РФ припинився остаточно?
Часи мирних танців на площах минули, тому вишиванка чи синьо-жовта стрічка на одязі – це лише модний аксесуар. Символами вже не допоможеш. Сепаратизм закінчується там, де починається спільна дія. Там, в окопах, уже ніхто не розбирає, хто вчора працював на непрестижній роботі, а хто створював робочі місця і їздив на авто бізнес-класу. Важить лише те, чи можна піти з тобою в розвідку.
За сотні кілометрів від лінії фронту життя завжди було більш поміркованим і зваженим. Однак ми ще повинні здобути право називатися тилом. Економіка, що працює на фронт, чиновницькі кабінети, де нашого солдата зустрічають як героя, а не маринують у чергах, де в дні великих втрат не працюють дискотеки, а дні перемог відзначають салютами, де є актуальною історія про дві вдовині лепти – такої картини нині й близько немає в мирних регіонах України. Отже, немає й надійного тилу.
Читайте також: Чого хоче воно?
Зовнішнього ворога відносно легко ідентифікувати і знищити. Складніше з внутрішнім. Фронтовики вбачають його в чиновництві та генералітеті, що створюють видимість діяльності й спекулюють життям наших бійців, і в «диванній сотні», що щедро роздає поради, які базуються на «бойовому досвіді» комп’ютерних ігор. «Внутрішній сепаратист» засів у кожному, хто тішить себе думкою, мовляв, це не наша війна, минеться, хай олігархи чубляться, геополітичні важковаговики вирішують свої проблеми, а ми житимемо собі, як раніше. А як раніше вже не буде. Ні завтра, ні післязавтра. Обивательські цінності безнадійно девальвували з першими пострілами на Майдані. Лементувати за ними – це все одно що впадати в ностальгію за часами «золотих унітазів» і «покращення». Конструктивніше шукати своє місце у строю: і в тилу, і на фронті для кожного знайдеться робота. Для кожного, хто вб’є сепаратиста в собі.