32-га літня Олімпіада стала історією. Україна повернулися з ігор у Токіо з 19-ма нагородами: золотом Беленюка, шістьма срібними медалями й 12-ма бронзовими. Країна посіла найнижче місце в медальному заліку у своїй історії — 44-те. Щоправда, загал нині обговорює не тільки спортивний складник Олімпіади, а більше історію з прапорами, яка трапилася в передостанній змагальний день, після здобуття бронзової нагороди стрибункою у висоту Ярославою Магучіх. 19-річна українка під час традиційного для медалістів фотоцеремоніалу на радощах сфотографувалася з українським стягом у компанії з представницею Олімпійського комітету РФ, новоспеченою чемпіонкою Олімпіади Марією Ласіцкене. Те, що поряд з ними з прапором Австралії стояла срібна призерка змагань Нікола Макдермотт, нікого вже не цікавило. Юну атлетку, яка отримує доплати у Збройних Силах України, звинуватили ледь не в державній зраді.
Насправді ж до тієї миті нам дуже щастило, що Україна не мала на одному п’єдесталі медалістів разом з РФ. Інакше схожі світлини з’явилися б значно раніше. І «зрадників» могло б бути більше. Бо річ, по-перше, в тому, що в таких умовах складно уникнути спільного фотографування. А по-друге, звинувачувати в таких недоречних явищах краще не спортсменів, а тих, хто відправляє їх на змагання. Напередодні Олімпіади в мережу потрапили методички зі вказівками для російських спортсменів — як правильно поводитися в Токіо і як відповідати на незручні запитання на зразок «чий Крим», ставлення до BLM, ЛГБТ тощо. Тоді українці кепкували з росіян, мовляв, їхня свобода дуже обмежена. Але схожі методички не завадило б видати й нашим атлетам. Щоб уникнути недоречних ситуацій. За моєю інформацією, Федерація легкої атлетики України здійснила роботу щодо недопустимості спілкуватися з російськими ЗМІ. Тему фото не порушували. Натомість Національний олімпійський комітет України схожих рекомендацій не давав узагалі. Водночас більше ідеологічних інцидентів за участі українських атлетів не було, тому на тлі попередніх Олімпіад це також прорив.
Читайте також: Український спорт: життя в борг
А як щодо спортивного складника? Бо 19 нагород Україна брала в Лондоні-2012 і порівняно з 11-ма нагородами Ріо-2016 це наче й успіх. Але навіть п’ять років тому в Бразилії золотих медалей було дві, а чемпіоном Токіо-2020 став лише борець Жан Беленюк. То на якому небі перебуває наш спорт? До яких висновків підштовхує виступ на 32-й Олімпіаді?
Дефіцит золота
Розглядати ситуацію треба з різних боків. Кількість медалей насправді не просто немала, а звична для українського спорту. Досить згадати, як ми виступали на попередніх іграх: Атланта-1996 і Сідней-2000 — по 23 медалі, Афіни-2004 й Пекін-2008 — по 22, Лондон-2012 — 19, Ріо-де-Жанейро-2016 — 11. Звісно, до еталонного золотого показника — дев’яти нагород вищої проби в Атланті — нам зараз далеко. Однак і про катастрофу не йдеться.
По-перше, слід узяти до уваги, що серед 157-ми атлетів, які презентували Україну на Олімпіаді-2020, майже не було спортсменів, перемога яких здавалася б запрограмованою ще до старту змагань. Таких, якими були Лідія Подкопаєва, Володимир Кличко, Катерина Серебрянська, Інеса Кравець, Тимур Таймазов в Атланті; Яна Клочкова в Сіднеї та Афінах; Василь Ломаченко в Пекіні й Лондоні; Олександр Усик чи парна четвірка серед жінок в академічному веслуванні знову ж у Лондоні; Верняєв у Ріо. Точніше, таким видавався боксер Олександр Хижняк, який упродовж п’яти років не програв жодного бою, став чемпіоном світу, Європи та Європейських ігор, був визнаний найкращим боксером-аматором у світі у 2017-му. Однак з Олександром у фіналі олімпійського турніру сталася справжня драма. Він повністю домінував упродовж 2,5 раунду бою з бразильцем Ебертом Соузою, а потім пропустив лівий боковий, після якого опинився в нокауті. Тому — лише срібло.
Так, ми могли сподіватися на золото від тієї самої Ярослави Магучіх, яка цьогоріч стрибала на найвищій для сучасних атлеток висоті — 2,06 м. Однак 19-річна атлетка не впоралася з хвилюванням і програла значно досвідченішій триразовій чемпіонці світу Ласіцкене. Також не здолав психологічне навантаження і здобув не золото, а бронзу каратист Станіслав Горуна. Було сподівання, що на одній із двох стаєрських дисциплін у плаванні візьме золото плавець Михайло Романчук. І своїх основних конкурентів — німця Флоріана Вальброка й італійця Ґреґоріо Пальтрінієрі — Михайло справді переміг. Однак усе це тріо сенсаційно на обох дистанціях — 800 м і 1500 м вільним стилем — програло ноунейму зі США Робертові Фінку, який досі не мав ані серйозних титулів, ані результатів того рівня, які показав на іграх у Токіо.
Також мусимо взяти до уваги, що нинішня Олімпіада відбувалася в особливих умовах постпандемії. Більшість перепусток на ігри атлети здобули ще у 2019-му — на початку 2020 року, з прицілом на те, що Олімпіада відбудеться влітку 2020-го, а не через рік. Звісно, відтермінування старту змагань вплинуло на розклади сил у світовому спорті. Деякі лідери втратили позиції, а хтось молодий навпаки, набрав обертів. До того ж через карантинні обмеження представники багатьох видів спорту відчували дефіцит змагальної практики. Надто помітним це явище було у фехтуванні, де за півтора року майже не відбувалося офіційних міжнародних стартів. Приміром, головна українська зірка, олімпійська чемпіонка Пекіна-2008, чотириразова олімпійська призерка, шестиразова чемпіонка світу й восьмиразова чемпіонка Європи Ольга Харлан за півтора року виступила лише на одних змаганнях — етапі Кубка світу цьогоріч у травні, де програла ще в першому бою. Те саме сталося й на Олімпіаді. Поступившись посередній суперниці з Китаю, Харлан сказала, що без змагального адреналіну вона розгубила звичні відчуття й тому не змогла розкритися в Токіо.
Читайте також: Як букмекери нищать український спорт
Через зайвий рік часу Україна втратила головну зірку в спортивній гімнастиці — олімпійського чемпіона Ріо Олега Верняєва. Олег у міжолімпійському циклі важко травмувався, пережив операцію, витратив чимало сил на відновлення, а коли повернувся у спорт, то став у 2019-му першим в українській історії призером чемпіонату світу в абсолютній першості. Зважаючи, що основною мотивацією Верняєва після ігор у 2016 році було якраз олімпійське золото в багатоборстві, такі результати подавали надію. Однак у листопаді 2020-го Олег мав позитивний допінг-тест. У його пробі знайшли мельдоній — препарат, який багато років слугував головним відновлювальним засобом для атлетів, але який заборонили використовувати у спорті з 1 січня 2016 року. Повноцінного замінника мельдонієві наші спортивні медики не знайшли досі, і фактор поганого відновлення спортсменів теж став однією з причин непереконливого виступу на двох останніх олімпіадах. Верняєв, щоправда, запевняє, що мельдонію він не вживав і зараз відстоює свої права в суді — добивається зменшення терміну дискваліфікації. Якщо цього не станеться, Олег не зможе виступити й на іграх у 2024-му в Парижі. У Токіо ж без Верняєва українська спортивна гімнастика вперше за історію залишилася без олімпійських нагород.
Дзюдоїстка Дарина Білодід упродовж 2018–2019 років виграла 53 сутички поспіль, стала дворазовою чемпіонкою світу та Європи в найлегшій вазі. У 2020-му її перемога на Олімпіаді здавалася безсумнівною. Однак дівчина дорослішає й росте в прямому значенні. Їй дедалі важче підтримувати вагу 48 кг зі зростом 172 см. Зниження ваги виснажувало й відбирало сили, необхідні для виступів на татамі. Переходити у важчу категорію теж було пізно, бо бракувало часу, щоб здобути нову ліцензію. Відповідно, поразка від дворазової чемпіонки світу, японки Фуни Тонакі в півфіналі Олімпіади, радше закономірна, а здобуття бронзової нагороди — успіх для юної українки.
Ба більше, не стала б сенсацією поразка одного з суперників і від нашого єдиного чемпіона Токіо-2020 Жана Беленюка. 30-річний борець греко-римського стилю саме для того й залишився у спорті ще на чотири (а по факту — на п’ять) років, щоб здобути єдиний титул, якого в його колекції бракувало. Жан підходив до ігор у статусі дворазового чемпіона світу, триразового чемпіона Європи, переможця Європейських ігор-2019. Золото Олімпіади він міг здобути в Ріо-2016, але тоді через необ’єктивне суддівство програв у фіналі росіянину Давіту Чакветадзе. Якби тоді Беленюк переміг, то за відсутності мотивації міг би й піти зі спорту. Але він залишився й у процесі підготовки до Токіо ускладнив собі завдання депутатською діяльністю. Яка, звісно, не сприяла повноцінній підготовці до головного старту чотириріччя. До того ж за три тижні до старту Олімпіади Беленюк травмував плече й під питанням був сам факт його участі в іграх. Проте не було б щастя. Розуміючи свої проблеми, Жан провів олімпійський турнір, мов шахіст. Суперників він перемагав насамперед тактично й не зробив жодного зайвого руху. Беленюк довів, що є великим чемпіоном, одним із найкращих представників греко-римської боротьби в історії.
Перспективи перемог
Зрештою, після багатьох утрат, окремі медалі й навіть четверті-п’яті місця українських атлетів на Олімпіаді в Токіо мають подавати надію вже у світлі ігор-2024. По-перше, боксер Хижняк пообіцяв «ще раз пройти цей шлях і змінити цю медаль на золоту». По-друге, впродовж найближчих років прагне перетворитися на повноцінну світову лідерку легкоатлетка Магучіх. Якщо її, звісно, не зацькують через горезвісне фото. По-третє, вразили в Токіо виступами двоє 22-річних борців. Представник греко-римського стилю Парвіз Насібов здобув срібло, коли переміг у чвертьфіналі чемпіона світу-2018 Артьома Суркова з РФ, а в півфіналі здолав єгиптянина Ельсаєда, поступаючись по ходу сутички 0:6. Дуже яскраву боротьбу продемонструвала, здолавши більшість суперниць чисто, на туше, представниця жіночої боротьби Ірина Коляденко, яка врешті здобула бронзу.
Як і плавець Романчук, зі сріблом і бронзою Олімпіади повертається додому веслувальниця на каное Людмила Лузан. 24-річна спортсменка з Івано-Франківська, яка спортивне становлення пройшла в Горішніх Плавнях на Полтавщині, цьогоріч уже виграла два золота чемпіонату Європи й поступово виходить у світові лідери. Принаймні тренер нашої збірної, дворазовий олімпійський чемпіон Юрій Чебан висловлює впевненість у тому, що в Парижі-2024 Людмила має змінити нинішні срібло й бронзу на золото.
Читайте також: Крах великих клубів
Чи метальник молота з Дніпра Михайло Кохан, 20-річний українець, чемпіон юнацької Олімпіади-2018, чемпіон світу серед юнаків і юніорів, який в олімпійському фіналі був наймолодшим серед усіх учасників. Михайло поступився тільки трьом «дядькам» віком за 30 років. Власне, метання молота — вид дорослих чоловіків, і в юному віці там закріпитися важко. А Кохан метнув снаряд на 80,39 м і став першим легкоатлетом в історії, який здолав гросмейстерський рубіж 80 метрів у своєму віці. А тому в нього велике майбутнє. Спеціалісти прогнозують, що настане воно саме в Парижі-2024.
Також на майбутніх іграх має показати себе стрибун у воду Олексій Середа, який став сенсацією світового спорту два роки тому. Тоді 13-річний миколаївець переміг у стрибках з десятиметрової вежі на чемпіонаті Європи в Києві й став наймолодшим чемпіоном континенту в історії. Того самого року Олексій відзначився двома четвертими місцями на чемпіонаті світу (сам і в парі з Олегом Сербіним), де власне й здобув олімпійські ліцензії. У Токіо Середа виступав з трьома складнішими стрибками, які йому ще не завжди вдаються, але потрібні для того, щоб боротися за найвищі місця. В обох видах програми — особистих стрибках з десятиметрової вежі й синхроні з Сербіним — Олексій у Токіо став шостим. І показав, що через три роки в Парижі у 18-річному віці буде інший Середа. З чемпіонськими амбіціями.
Домашнє завдання
Олімпіада-2020 мала б радше подати надію українському вболівальнику, ніж засмутити. З погляду національної ідентичності, до речі, теж, адже більшість наших спортсменів спілкувалася з журналістами українською мовою. І таке відбувається вперше за весь час виступів на олімпіадах. Якщо ж говорити про спортивну частину, то ті недоліки, які не лише заважають розвиватися, а й зупиняють процеси еволюції, лежать на поверхні.
Приміром, сенсацією ігор стала 25-річна велоперегонниця на треку Олена Старикова. Вона виграла срібло в особистому спринті, стала четвертою в дисципліні кейрин і посіла восьме місце в командному спринті разом з Любов’ю Басовою. Україна здобула медаль у велотреку вперше за останніх 13 років. За умови, що команду було представлено найменшою кількістю — лише двома учасницями, а єдиний притомний на всю країну велотрек у Львові перебуває в аварійному стані. Не дивно, адже збудували його ще у 1959 році й відтоді не ремонтували.
Чемпіон світу-2018, 23-річний стрілець Павло Коростильов, який через прикру випадковість (не дуже влучний останній постріл) посів на Олімпіаді четверте місце у змаганнях пістолетників, після повернення додому відмовився спілкуватися з журналістами, натомість коротко пояснив свою поведінку так: «Збудують тир — поговоримо». Річ у тім, що єдиний на всю країну придатний для підготовки майстрів кульової стрільби тир у Львові торік вийшов з ладу внаслідок пожежі. За весь цей час ніхто не відновив об’єкт, що перебуває в підпорядкуванні Збройних Сил України. А на медалі від стрільців чекають. І критикують за промахи й Коростильова, і срібного призера Ріо-2016 Сергія Куліша, який утратив медаль Токіо-2020, бо поцілив останнім пострілом у «десятку», але чужої мішені.
Читайте також: Цивілізаційний прорив в українському спорті
Через недбалість відповідних структур Федерації легкої атлетики України й Національного антидопінгового центру не здали своєчасно необхідні три «незмагальні» допінг-проби з інтервалом мінімум у 21 добу троє спортсменів, які останньої миті здобули олімпійські ліцензії. Як наслідок, скорохода Назара Коваленка, метальника молота Михайла Гаврилюка й бігунку Наталію Пироженко-Чорномаз не допустили до участі в іграх.
Також важливо згадати, що українські спортсмени, які претендують на участь в Олімпійських іграх і чемпіонатах світу, мають здавати додаткові допінг-проби, оскільки наша країна, а також Бахрейн, Білорусь, Ефіопія, Кенія, Марокко й Нігерія належать до категорії А країн, атлетів яких уважають найбільш схильними вживати допінг. Не треба забувати, що лише за останній час від участі в іграх через порушення антидопінгових правил, окрім Верняєва, було відсторонено відразу п’ятьох українців, які могли претендувати на медалі Токіо-2020, — чемпіонку Європи з бігу на 800 м Наталію Кроль (Прищепу), бронзового призера чемпіонату світу-2013 зі спортивної ходьби Ігоря Главана, чинного чемпіона Європи з важкої атлетики Дмитра Чумака, бронзового призера чемпіонату Європи-2017 з боксу Євгена Барабанова, тріатлоністку Юлію Єлістратову. Кількість вражає, а питання створення в Україні повноцінного центру спортивної медицини досі відкрите.
Власне, погане фармакологічне забезпечення, проблеми з інфраструктурою та традиційні для нас організаційні непорозуміння є тими ключовими питаннями, що не дають змоги сповна розкрити потенціал українців у спорті. Усунути недоліки наче й не дуже важко. Однак роки збігають, змінюється керівництво держави й спорту, а проблеми залишаються тими самими.