Перша половина червня позначилася тим, що в медіа США таки з’явилася тема, яка витіснила війну в Україні з передовиць. Це погана новина, яка сигналізує, що нам варто думати над новими способами комунікації з західною аудиторією.
У Конгресі почалися публічні слухання за підсумками розслідування заворушень 6 січня 2020-го, які завершилися штурмом Капітолія. От короткий переказ: після поразки на виборах ще чинний тоді президент Дональд Трамп відмовився визнати результат, але жодна з офіційних інституцій країни не стала на його сторону. У Конгресі готувалися затвердити результати перегонів та виграш Джо Байдена, але прихильники Трампа вдалися до штурму комплексу. За підсумками заворушень загинули п'ятеро людей, а для внутрішньої політики США подія набула статусу антиурядового бунту, який ледь не завершився успіхом.
Зараз так звана «Комісія 6 січня», яку створили для парламентського розслідування, оприлюднює свої знахідки. Їхньою метою було ледь не похвилинно відтворити події. Для цього провели низку інтерв'ю з учасниками, зокрема, й вищими посадовими особами, дослідили відео, вивчили тисячі документів. Один із нововідкритих епізодів: у відповідь на заклики натовпу «повісити Майка Пенса», віце-президента країни, який відмовився скасувати результат невтішних і для нього самого виборів, Трамп зауважив, що «у прихильників, може, й вірна ідея». Деякі юристи можуть помітити у цій маленькій ремарці щось схоже на підбурювання до держперевороту.
Читайте також: Постачання зброї: коли ЗСУ будуть готові до контрнаступу?
Минуло півтора роки до оприлюднення перших результатів тільки парламентського розслідування. Преса розбирає якийсь публічний коментар Трампа, який ніхто не помітив раніше. Проте увага до деталей виглядає серйозніше за низку українських судових процесів.
В Україні своїх загадок і дискусії удосталь. Серед провідних і часто повторюваних запитань такі: чи була зрада, внаслідок якої військам Росії вдалося серйозно просунутися на українському півдні? Серйозно чи несерйозно сприймала влада ризик повномасштабного вторгнення? Якщо серйозно, то чому не провела евакуацію? Чи втручаються політики у керування військами?
Серед відповідей є дві найпопулярніші: «зрада» і «не на часі». Обраний варіант переважно співпадає з політичними уподобаннями. Хоча обидві відповіді виглядають відверто поганенько, але кращої (і звісно ж простішої, що насправді люблять усі політики і їхні палкі шанувальники) досі ніхто не бачив. А от слухання у Конгресі США – хороший і наочний приклад, що передусім слід відповідати на інше коротке запитання: «як?»
Як вирішувати проблему? Як розслідувати злочин? Як зробити так, щоб помилки не повторювалися? Випадків, коли про це не особливо замислювалися – удосталь. Чималій частині суспільства від початку було добре відомо, що сталося на Майдані у 2014-му, також відомо, що судів над винуватцями немає і, звісно ж, що ніхто не покараний. При цьому суди у різних справах тривали протягом усіх цих років. Наприкінці 2020-го в судах слухали 86 справ стосовно 176 осіб. Є справа, в якій розслідують дії Януковича та керівників силових відомств. Є справи про конкретні випадки насильства тих днів.
У найголовнішій з них – про розстріл 48 людей 20 лютого на вулиці Інститутській вироку можна чекати вже влітку. Він був би й раніше, якби у 2019-му обвинувачених не виміняли в Росію на українських полонених. Однак частина з них все ж на лаві підсудних і не менш важливий сам факт судового рішення.
Всі ці перипетії тривають вісім із половиною років. Як і на слуханнях у Конгресі США тут збирали всі можливі відео аматорів, журналістів та офіційних органів, довго дивилися їх під час засідань суду, опитували свідків, проводили експертизи. Це цілий світ поруч. Він так і не став частиною дійсності для мас. Буквально кілька днів тому мережею ширився скріншот новини про смерть чергового окупанта з підписом, що він, мовляв, розстрілював людей на Майдані. Однак немає жодного, навіть другорядного, доказу про роботу на Майдані міфічних російських снайперів. Конкретно в лютому 2014-го у Києві українці вбивали українців, і це нарешті слід визнати. Це ніяк не применшує факту, що Росія агресивно воює з Україною приблизно з того ж часу. «Випалюючи російське в собі», як рекомендував потерпілий у справі про розгін Майдану в ніч на 30 листопада 2013-го Роман Ратушний, випалити слід і будь-які озирання на їхню пропаганду про «громадянський конфлікт в Україні». Українці можуть чинити зло один одному. Як і представники будь-якої іншої нації. І це не означає громадянську війну.
Читайте також: Розмита перспектива. Про що свідчить західна дискусія про «збереження обличчя» Путіна
Повертаючись до запитань і відповідей стосовно нещодавніх подій, то не йдеться про спробу заперечити політику як таку і намагання політиків зіграти на емоціях. Та ж конгресова «Комісія 6 січня» – все ж не суд, а саме політичний орган. Під час її створення протрампівська частина Республіканської партії всіма силами намагалася завадити. У підсумку вона складається з дев’яти демократів і лише двох республіканців, що дає Трампу змогу називати її «псевдокомісією», яка без будь-якої опозиції координується зі своїми «маріонетками» у медіа. Але республіканці самі відмовилися приєднуватися. І це все ж набагато більше за війну постів у фейсбуці, чи не так?
Протистояння в соцмережах найчастіше просто ширить популярні міфи. Саме тут полягає найбільша загроза. Чому російські війська швидко подолали перешийок між Кримом та материком? Хороше запитання. Серед можливих варіантів: зрада, відступ через страх переважаючого противника, просто фактична відсутність сил на визначеній ділянці. Мабуть, винні є за будь-якого з них, але в тому й справа, що їхні імена будуть різними. Різними будуть і варіанти дій, щоб такого не повторилося у майбутньому. Це є головним.
Разом із великим вторгненням 24 лютого нам усім прийшов черговий сигнал до змін. Вони передбачають і новий підхід до вирішення справ. Не коли вже завтра встановлюють усі обставини події, післязавтра «авторитети» у фейсбуці призначають винних, а за тиждень всі забувають про подію, зберігши тільки думку про недосяжність справедливості. А коли півтора роки на роботу парламентської комісії чи вісім років на дослідження найбільшої справи у судовій практиці України – вважаються нормальними термінами (хоча так, можна було швидше. На півроку-рік). І коли ці процеси стають справжніми новинами.
Чи була зрада, внаслідок якої військам Росії вдалося серйозно просунутися на українському півдні? Серйозно чи несерйозно сприймала влада ризик повномасштабного вторгнення? Якщо серйозно, то чому не провела евакуацію? Чи втручаються політики у керування військами? Ми не отримаємо швидких і хороших відповідей на ці питання не тому, що вони «не на часі». Просто це неможливо. Якщо за півроку створять відповідні комісії в українському парламенті – це буде хороша звістка. По-перше, вона означатиме, що Україна вистояла ще півроку. По-друге, це дійсно непоганий темп. По-третє, всі ці питання не забулися та існує потреба не тільки в емоційних вкидах, але й у встановленні істини.