Сумні історії про російських емігрантів у Парижі мають актуальність і сьогодні
Росіяни протестують проти війни Владіміра Путіна в Україні, накиваючи п’ятами. З лютого близько 300 тис. росіян виїхало з батьківщини. А ще ж понад мільйон подалися шукати слави, статків, свободи або забажали «змінити картинку», відтоді як розпад Радянського Союзу 1991 року уможливив виїзд за кордон.
Поки не відомо, який це матиме вплив. Чи спрямують ці люди своє горе й обурення за долю батьківщини на дієву протидію владі? Чи стануть інструментом Кремля, шкодячи країнам, які дали їм притулок? Чи просто марнуватимуть сили на безглузді суперечки?
Не завадило б пам’ятати про долю їхніх попередників у міжвоєнному Парижі. Гелен Раппорт у своїй щемкій книжці «Після Романових: російські емігранти в Парижі з часів Belle Époque до революції і війни» (After the Romanovs: Russian Exiles in Paris from the Belle Époque Through Revolution and War, 2022), що спирається на ретельні дослідження й легко читається, детально описує можливості, дилеми і помилки тієї доби.
Гелен Раппорт починає з розповіді про розкішний і блискучий світ періоду Прекрасної епохи у Парижі, де росіяни сяяли на суспільній і культурній сцені. Для освічених росіян французька була другою мовою (для декого навіть першою). Особисті зв’язки підкріплювалися дипломатичними: Росія була найважливішим континентальним союзником Франції.
Для аристократії французька столиця була головним кублом, де на них чекали найшикарніші гральні столи, куртизанки, будинки мод, ювеліри й ресторани. Приблизно так само через сто років розкошували у Франції їхні спадкоємці-олігархи. Для таких композиторів, як Ігор Стравінський, і танцюристів, як Сєргєй Дягілєв, Париж став трампліном до світової слави.
У повоєнному Парижі десятки тисяч росіян, які втекли від комунізму, мусили звикнути до скромнішого життя. Французька влада ставилася до гостей напрочуд толерантно і щедро навіть після 1932 року, коли божевільний російський екстреміст убив президента. Справжню проблему становили емігранти — снобістські, сварливі й себелюбні. Радянські шпигуни безнадійно проникали в опозиційні організації. Їхні лідери конфліктували між собою, не йшли на контакт і не переймалися автократичними зловживаннями, що призвели до вразливості царистського режиму й малоймовірності його повернення до влади.
Чимало росіян жили в злиднях. Усі вони були дезорієнтованими. «Я не у вигнанні, я на місії», — писала Ніна Берберова — авторка прекрасних віршів і визначального роману тієї доби «Останні і перші».
Та якою ж була їхня місія? На зміну надіям на те, що комунізм швидко зазнає краху, уможлививши тріумфальне повернення на батьківщину, прийшло прикре усвідомлення того, що емігранти нікому не потрібні. Авторка цитує сучасного письменника, який пише, як росіяни, обідаючи в дешевому ресторані, «сперечаються про державу, не маючи її громадянства; про гроші, яких не мають; про права, яких не мали; і про барикади, яких не будуватимуть».
Деякі щасливчики знайшли собі багатих покровителів. Легковажного, але вродливого великого князя Дмітрія Павловіча взяла під крило Коко Шанель (в якої був також роман зі Стравінським). Подейкують, прототипом квадратної пляшечки «Шанель №5» могла бути його замальовка пляшок горілки, які видавали офіцерам імперської гвардії. Коли їхній роман завершився, Шанель грубо написала, що таких, як він, бідність позбавила мужності: «Вони були високими, гарними і шикарними, але за цим усім не стояло нічого, крім горілки і порожнечі».
Долею більшості емігрантів стала непомітність й асиміліція. Проте дехто таки досягнув успіху: сестра Дмітрія Марія заснувала успішний модний бізнес; останній визначний емігрантський бізнес — марка білизни Hitrovo House — пережив навіть німецьку окупацію і занепав лише 1956 року з появою нейлону. Гарна історія благодійниці Марії Скобцової — російської Матері Терези — зігрівала би душу, якби ця жінка не загинула в нацистському концтаборі 1945 року. Присудження Нобелівської премії з літератури Іванові Буніну 1933 року, коли її вперше удостоївся росіянин, нарешті пролила світло на емігрантську культуру, проте життя більшості письменників так і залишалося тяжким і скрутним.
Це допомогло радянській владі повертати емігрантів додому. Проте більшість із них потрапили з вогню в полум’я. За часів Сталіна, проживання за кордоном прирівнювалося до державної зради. Багатьох людей кинули за ґрати або стратили. Серед численних сумних історій: історія Марини Цвєтаєвої — поетеси, не менш талановитої за Анну Ахматову. Втомившись від Парижа, вона повернулася в Москву, де її відцуралися, і 1941 року вона, живучи в провінційному містечку в злиднях, повісилася. Радянська преса проігнорувала навіть її смерть.
Еміграція могла виявитися потужною основою — економічною, культурною і політичною — для всіх, хто виступав проти більшовицької влади. Натомість стала повним провалом. На жаль, найгіршими ворогами противників Кремля є вони самі.