Легендарний американський співак Джонні Кеш, народжений 1932-го в Арканзасі, напевне мало переймався зовнішньою політикою Європи. Хоча в одній зі своїх найвідоміших пісень підсумував усі негаразди, яких нині завдають Євросоюзу його сусіди. «Кохання палає, – співав Кеш у своєму хіті 1963 року «Ring of Fire», – і бере в полум’яне коло. Охоплений дикою жагою, падаю в коло з вогню».
Назвати «дикою жагою» наміри Брюсселя, коли той започатковував у 2004 році свою європейську політику сусідства (ЄПС), було б перебільшенням, але вони, звісно, бачилися тільки добрими. Поставивши за мету сформувати «коло друзів» на сході (із країн колишнього комуністичного блоку) та півдні (по інший бік Середземного моря), Євросоюз із ентузіазмом узявся до перетворень у своїх 16 партнерів по ЄПС. Як Кеш мав гітару, так і ЄС має власні потужні інструменти, як-от торгівля, допомога, політичні реформи. Відразу після свого розширення із приєднанням восьми держав Центральної та Східної Європи цей клуб вирішив, що має достатньо впливу, аби генерувати зміни в сусідів навіть без пряника у вигляді можливого членства.
Лишень 10 років потому Європейський Союз опинивсь у вогняному оточенні зі сходу й півдня. В Україні цього року загинуло в боях понад 3 тис. осіб. Там, як і в Молдові та Грузії – інших двох східноєвропейських учасниках ЄПС, російські війська присутні всупереч волі законно обраних урядів. Азербайджан кидає за ґрати активістів, посилюється напруження у відносинах із Вірменією через Нагірний Карабах – анклав, за який ці дві країни воювали на початку 1990-х. Незмінного президента Білорусі Аляксандра Лукашенку все ще заслужено вважають останнім диктатором Європи.
А тим часом на півдні неспокійно в Лівії, надії єгипетського повстання 2011 року розтоптала військова контрреволюція, тоді як ізраїльтяни й палестинці знову довели: хоч би скільки планів дій пропонував ЄС, це не завадить їм убивати одне одного.
Читайте також: Сербська версія слов’янської дружби
Чому ж ЄПС виявився неспроможний досягти своєї мети? Звісно, Євросоюз не здатен контролювати внутрішню політичну динаміку інших держав.
У багатьох випадках, особливо на півдні, його технократичний підхід просто знищують внутрішні сили. Але в інших він виявився відверто наївним. Візьмімо Україну. Торік Брюссель і Київ домовилися щодо Угоди про асоціацію – інструмента ЄПС у повному сенсі цього слова, який включав домовленість про зону вільної торгівлі й різноманітні політичні елементи. Одначе під тиском Росії, яка злякалася перспективи входження України до західних структур, тодішній президент Віктор Янукович останньої миті відмовився від підписання документа, що викликало масові протести і, зрештою, закінчилося його поваленням. Потім були анексія Криму Росією та її вторгнення на Південний Схід України.
Тисячі громадян вийшли на Майдан у Києві відстоювати не реформу тарифів чи захист інтелектуальної власності. Вони заявили про свою європейськість, виступивши проти відсталого януковичівського совка та корупції. Ці люди розуміли, що Європа ще не відмовилася цілком від геополітики. Розумів це і Владімір Путін, хоча його переконання в тому, що треба пожертвувати суверенітетом України заради інтересів Москви, було зовсім уже темним. Парадоксально, що росіяни поставилися до ЄПС набагато серйозніше, ніж європейці.
Тоді Європа теж прокинулась і зрозуміла, що геополітика повернулась. Усередині вересня коло замкнулося: Брюссель і Київ під тиском лобі Росії та деяких членів ЄС вирішили відкласти на рік імплементацію багатьох положень Угоди про асоціацію, щоб підтримати кволе припинення вогню на Південному Сході. 16 вересня європейський та український парламенти зробили великий символічний крок – синхронно ратифікували Угоду під час телемосту. І все-таки різниця в розумінні двома сторонами західних прагнень країни видалася очевидною, коли проєвропейський Петро Порошенко заявив, що «ніхто не посміє зачинити перед Україною двері до ЄС» після всього нею пережитого, а деякі європарламентарії ніяково втупилися у свої черевики.
Технократичну політику не можна вважати беззубою. Процес вступу до ЄС, під час якого кандидати повинні прийняти правила для всього, починаючи від безпеки продовольства й закінчуючи державними закупівлями, неймовірно важкий, але дієвий. Та щоб він працював, потрібна приманка у вигляді перспективи членства у Євросоюзі. А ніхто ж не вірить, що східні сусіди ЄС бодай трохи наблизилися до вступу; південні сусіди не наблизяться ніколи. І все-таки кожен сигнал має значення, і сьогодні Євросоюз, схоже, більше переймається тим, щоб остудити прагнення сусідів. Одна з перших обіцянок новообраного президента Європейської комісії Жана-Клода Юнкера була не розширювати впродовж наступних п’яти років ЄС.
Чиатйте також: Шотландія залишається. Незгоди теж
Але Брюссель повинен знайти якийсь спосіб загасити полум’я, що вже добирається до його кордонів. Польща і трійка країн Балтії бояться, що малодушна реакція Європи на події в Україні заохотила Росію до нових злочинів. На півдні ЄС не знайшов способу запобігти людським трагедіям потенційних мігрантів, які гинуть у Середземному морі: нещодавно більш ніж півтисячі їх потонуло в човні, який таранили торгівці живим товаром. Особливо непередбачуваними стали відносини з Анкарою, що їх зіпсував східний розворот політики Реджепа Таїпа Ердогана. Перемовини про членство буксують, а сама Туреччина надала притулок мільйонові сирійських біженців, багато з яких хочуть потрапити до Євросоюзу.
Завданнячко для Моґеріні
Східна політика ЄС постраждала від попередньої «розминки» Росії – війни з Грузією 2008-го. Цьогоріч після тривалих вагань члени Євросоюзу нарешті почали діяти, хоча один з очільників і попередив, що внутрішні розбіжності заважатимуть просунутися далі останніх санкцій. Новообраний міністр закордонних справ ЄС італійка Федеріка Моґеріні повинна оцінити глобальні завдання. Це нагода переглянути європейську стратегію безпеки, якщо вона має такий намір і отримає карт-бланш для маневру від великих держав. Грань між суворою політикою і збереженням єдності дуже тонка. Але Євросоюзові, як співається в пісні Джонні, доведеться нею пройти.
© 2011 The Economist Newspaper Limited. All rights reserved
Переклад з оригіналу здійснено «Українським тижнем», оригінал статті опубліковано на www.economist.com