Уже добряче травень, а мій клен за вікном досі не випустив листя. Перехід від пуп’янків до листочків цьогоріч триває дуже довго, як перехід від дуже довгої, морозної і снігової зими до весни. Хоча кожен, хто знає торонтський клімат, розуміє, що весни тут майже немає. Довга зима, а наприкінці травня одразу починається спекотне літо, що триває до кінця вересня.
Моя собака Яра пережила чергову операцію, цього разу їй оперували праву ногу, а значить, що наші улюблені прогулянки треба відкласти принаймні на два місяці. Зараз я більше, ніж будь-коли, зайнятий метушнею з повсякденними домашніми справами, доглядом за собакою і читанням для чистої насолоди читання. Менше слідкую, що відбувається у світі, почуваюсь усім цим втомленим і не встигаю за каруселлю, що не припиняє крутитися.
Коли я міркую, як заповнити свій надмір вільного часу, Мірка намагається організувати дозвілля у вільний від роботи час. Минулого тижня ми були в театрі, на концерті, а вчора — в музеї. Три дуже різні, дуже відмінні досвіди.
Crow’s Theater представляє спектакль канадського драматурга й режисера-українця в другому поколінні Ендрю Кушніра «Дивізія».
«”Дивізія” розповідає про його подорож довжиною в 19 тис. кілометрів Україною та Європою, під час якої він простежує шлях свого улюбленого дідуся, Петра Кушніра, від рідної України, де вчився на годинникаря, а потім став солдатом і героєм війни, військовополоненим і, зрештою, іммігрантом у Канаді. Під час розмов з людьми, яких Ендрю Кушнір зустрічає на своєму шляху, він дізнається про свого улюбленого діда дещо вражаюче.
Ендрю Кушнір написав колонку для рубрики “Lives Lived” у газеті “Globe and Mail”. Це був зворушливий текст у пам’ять про його дідуся. У ній, зокрема, йшлося: “Війна закинула його до 1-ї дивізії Української національної армії, а потім — до італійського табору для військовополонених. Його дідусь втік, проповзши кілометр по каналізаційній трубі”.
Однак у коментарях до тексту в «Globe and Mail» Ендрю Кушнір зіткнувся зі звинуваченнями. Ось що було написано в одному коментарі: “Попри те, що я сподіваюся, що пан Кушнір спочиває з миром, важливо зазначити, що 1-а дивізія Української національної армії на Заході більш відома як німецька 14-а військова дивізія СС «Галичина»».
Ця інформація відчинила скриньку Пандорри, якою виявилась і написана Кушніром п’єса «Дивізія». Глядачі, звісно ж, поділились у своїх реакціях на тих, які вважають, що про складне минуле треба говорити, і тих, які вважають, що про складне минуле треба говорити тільки дуже «конкретним чином». Я не маю наміру писати рецензію на цю виставу, але схиляюся до тих, хто вважає, що про складне минуле треба говорити і говорити без цензури чи автоцензури. Найголовніше в будь-якій творчості знайти мову й форму, які дозволять вийти на інтерпретаційний метарівень. Парадоксально «публіцистичний» театр, яким є вистава «Дивізія» — це не найкращий формат для оповідання «складних історій», що в результаті призводить до фальшивої інтерпретації меседжу й необґрунтованих закидів на адресу автора й режисера спектаклю.
Наступного дня ми відвідали концерт хору «Гомін» зі Львова, що виступав у престижному Elgin Theater and Winter Garden у центрі Торонто. Хор саме перебуває на довгих концертних гастролях Сполученими Штатами й Канадою. Як можна було сподіватися, концертна зала була заповнена вщерть, хоча квитки на концерт були не найдешевшими. Що тут іще скажеш, хор став феноменом соціальних мереж і концертних зал. Юні артисти під керівництвом Вадима Яценка, на відміну від творців спектаклю «Дивізія», знайшли відповідну форму для цілком традиційної хорової мови. Це популярне мистецтво, але на найвищому рівні. Якби не оригінальна форма й харизматична постать диригента, представлений репертуар міг би здаватися досить банальним, щоб не сказати дещо кітчуватим, але виявляється, що нині можна знайти спосіб, щоб українські шлягери різних років минулого століття зазвучали свіжо й небанально. Українські слухачі отримали добре відомий продукт у новій досконалій обгортці. Якби ще знайти спосіб і форму виходу на ширший ринок, концерти хору «Гомін» були б ідеальною формою культурної дипломатії.
Третя подія — це виставка фотографій сера Пола Маккартні в Art Gallery of Ontario «Paul McCartney Photographs 1963–64: Eyes of the Storm», що були зроблені в часи, коли Пол іще не був сером, а бітломанія лише по-справжньому розпалювалась.
Між груднем 1963-го і лютим 1964-го The Beatles із британської сенсації стали глобальною суперзіркою. Їхній приїзд в Північну Америку на стадіонах, вулицях і в програмі «The Ed Sullivan Show» ознаменував величезні культурні зміни. Пол Маккартні, якого на кожному кроці вітали верескливі фанатки і преса, опинився лицем до лиця зі штормом, а його аматорські, але глибинно справжні світлини пропонують унікальну перспективу того, як це було бути «бітлом» на світанку бітломанії.
Ці інтимні й історичні фотографії, представлені поруч із відеокліпами й архівними матеріалами, показують як інтенсивність концертних маршрутів The Beatles, так і енергію тієї епохи, а також більш особистий погляд на колег із групи: Джона Ленона, Джорджа Гаррісона й Рінґо Старра. Чимала, досконало організована й чудово оформлена виставка доводить, що і у випадку суперзірки поп-культури треба знайти форму і мову, якою можна говорити з широкою публікою.
Тож що можна робити у вільний час? Віддаватись насолоді у власному саду чи бувати на концертах і в театрах. Формувати характер і розум. Думати. Писати колонки і радити іншим, удаючи, що не радиш. Податись у grand tour. Для власної і інших користі проживати пригоди й розвивати свої інтереси. Байдикувати й снувати витончені теорії для виправдання ліні. Ставити під сумнів світовий лад. Працювати pro publico bono чи швендяти містом, спостерігаючи за людськими типами.
Ставлення до часу, зокрема вміння знаходити спільну мелодію для різних аспектів життя, було і залишається важливим критерієм того, що робить життя повним. Де ж тоді це «справжнє життя»? Можна сказати, що всюди, якщо ми відкриємо в ньому сенс і гідність.
Навіть тоді, коли попри те, що вже по-справжньому панує травень, але дерева залишаються безлистими, а ми незмінно тужимо за зеленою весною і невдовзі отримаємо спекотне літо.
