Ми вдалися до методики appreciative inquiry (дослівно – вдячне розпитування), що розкриває тему в трьох напрямах: 1) яка історія з минулого найбільш надихає і чому; 2) що на сьогодні є найбільшим викликом; 3) на яку амбітну мету варто орієнтуватися в діях, скерованих на майбутній розвиток галузі. Така методика дає змогу не тільки говорити про проблеми, а й міркувати над їх вирішенням.
Альона Ткаченко, вчитель молодших класів, м. Рівне
1. Коли я три роки тому почала вчителювати, мене надихала велика повага до професії в минулому, яка виявлялась у слухняності учнів і в розумінні батьками її складнощів.
2. Мені не подобається принцип оцінювання учнів, адже фактично за кожну помилку віднімаємо бал. Це система покарання, а не позитивного оцінювання. Ми акцентуємо увагу на помилках, а якщо розбивати бали на завдання (тобто за легкі завдання – один бал, за важчі – два-три бали), то дитина підсумовує їх, прагне зробити більше, не переживає за помилки.
3. Потрібно викорінити таке негласне правило: якщо ти досвідчений учитель (методист або вищої категорії), тобі дозволено користуватися друкованими конспектами (купованими), але якщо ти початківець, то мусиш писати конспекти самостійно. Я тут не бачу логіки: було б правильно, якби молодим педагогам дозволити купувати конспекти, які написали й апробували досвідчені.
_____________________________________________________________________________________________________________
Ольга Романенко, вчитель української мови і літератури, Харків
1. Найвдалішим запровадженням минулих років вважаю зовнішнє незалежне оцінювання. Зараз, коли через події в країні пройшла чутка, що ЗНО скасують, діти дуже хвилюються, бо покладають надії на нього, бачать, що це справді шанс вступити туди, куди хочеш, без хабарів.
2. Учитель сьогодні – це фактично безправна людина. Як на мене, освітня система хоче бачити учительство німою, безправною масою, яка створювала б видимість навчання, не мала власної думки й не сміла вносити жодних змін, а лише механічно виконувала накази згори. Батьки ж схильні в усіх смертних гріхах звинувачувати педагогів, покладаючи відповідальність за виховання власних дітей тільки на них і майже знімаючи її із себе.
3. Світ змінюється, наші діти змінюються, і ми (школа, програми, організація навчання) мусимо змінюватися. Не можна підготувати людину до життя, навчаючи її того і так, як це робили 100 років тому. А ми спостерігаємо тільки зміну «обгорток», але на місцях, по суті, все лишається по-старому.
_____________________________________________________________________________________________________________
Тетяна Богатирьова, директор школи, Дніпропетровськ
1. Дванадцятибальна система, до якої ми звикли, ліпша за п’ятибальну, тому що вона дає змогу оцінити знання дитини об’єктивніше.
2. Найбільша проблема шкіл – фінансування. Директор завжди перебуває в пошуку грошей: на ремонти, матеріально-технічне забезпечення, меблі. Мені хочеться, щоб учителів заохочували матеріально, бо багато з них плідно працюють, і коли за свою працю вони отримують не надбавку до зарплати, а грамоту за гривню, то це насмішка.
Ще одна суперечність в епоху інформаційних технологій – потреба в паперовому документообігу. Так, ми маємо новітній сайт школи, наповнюємо його, ведемо електронне листування, але все одно документи потрібно подати у двох екземплярах: друкованому й електронному.
3. Варто зробити простішою навчальну програму, але зміни повинні йти не згори, а наприклад, за результатами опитування дітей і їхніх батьків на всеукраїнському рівні. А ще важливо надавати не просто комп’ютери, а й безплатно новітні програми, щоб учні могли ними користуватися.
_____________________________________________________________________________________________________________
Луїза Гайдамака, вчитель географії, Київська область
1. З цінного минулого – апробовані, написані доступною мовою підручники з чітким шрифтом (а не як підручних з астрономії, де двоїться в очах, коли читаєш). Результативною була програма, яка передбачала закріплення (особливо це важливо в точних науках), а зараз на кожному уроці нова тема. Школярі не встигають засвоїти матеріал, тому батьки навчаються разом із дітьми або наймають репетиторів. Такий «галоп» руйнує титанічну роботу вчителя, а в учня зникає інтерес. Чомусь ті, хто складає програми, вважають, що з кожним роком діти стають розумніші, але практика засвідчує інше: у них погіршується пам’ять, вони швидко втомлюються, хворіють. Не розумію, наприклад, навіщо дитині у 8-му класі вчити напам’ять терміни на рівні лікаря-практика.
2. Заробітна плата робить учителя жебраком. Цілий урок учень, крім того що слухає, повинен бачити гарно одягненого, впевненого, сучасного педагога, на якого можна рівнятися. Ще одна проблема – гендерна, адже чоловіки у школі становлять переважно незначну групу. У нас, на відміну від Заходу, вчительська професія суто жіноча, що породжує багато проблем.
3. Варто переглянути стандарти, за якими учні поділяються на класи. Адже тепер клас можна розбити на два, якщо є 32 дитини, проте в невеликих містах 30 учнів – така собі «ненормальна норма».
_____________________________________________________________________________________________________________
Марина Мартисевич, учитель математики, Полтава
1. Не вижени з класу, не підвищуй голос, не тисни на психіку дитини, і цього вимагають ті, хто ніколи не заходив на справжній, буденний урок звичайної місцевої школи. А без дисципліни заняття не проведеш, хоча мало хто із сучасних дітей реагує на ввічливе, спокійне прохання заспокоїтись і слухати. А раніше до вчителя ставилися з повагою.
2. Уся шкільна освіта – це просто поставити галочки навпроти пункту, а не дати справжні знання. Наприклад, від нас щоразу вимагають шоу на відкритих уроках, а потрібні прості, елементарні знання.
3. Розвиток галузі залежить від об’єктивного оцінювання, адже треба перестати примушувати вчителя ставити високі оцінки за схемою «бо його тато ого-го». А ще в адміністрацію школи необхідно обирати людей, які можуть і хочуть робити свою справу, компетентних та адекватних спеціалістів, які розуміють нинішні часи, а не комуністичні режими, які не прогинаються під будь-яку владу і не зганяють учителів на мітинги.
_____________________________________________________________________________________________________________
Ірина Виселко, вчитель трудового навчання, Вінниця
1. Колись в обласному управлінні освіти був лише один методист, а тепер у кабінеті сидять дев’ятеро, кожен за окремим комп’ютером. Створюють видимість роботи, змінюють інструкції, вигадують конкурси, запроваджують нововведення, які не мають нічого спільного з практикою.
2. Діти змушені постійно здавати гроші на ремонти навчальних кабінетів, на закупівлю матеріалів. Торік мені пообіцяли, що повернуть кошти на ремонт класу, бо я витратила свої, але досі їх ніхто не повернув. А ще не вистачає підручників.
3. Розробляючи новітні програми, запроваджуючи зміни, потрібно довіряти думці компетентних людей із досвідом роботи. Але ж у нас ніхто не запитує, бо у всіх чиновників є вже свої готові рішення.
_____________________________________________________________________________________________________________
Валентина Терещенко, вчитель молодших класів, Луганська область
1. Раніше фінансувалася хоча б одна додаткова година на індивідуальні заняття, де ти міг попрацювати з учнями, які відстають, з обдарованими, адже навчання орієнтоване на «середню» дитину, а в нас у класах вони різні.
2. Паперова бюрократія не витримує жодної критики. Наприклад, є різні хороші посібники, календарне планування, розробки уроків, затверджені та ухвалені Міністерством освіти і науки України, але від нас вимагають, щоб ми все самостійно писали від руки або набирали на комп’ютері. А ще ми повністю відповідальні за дитину, і неважливо, де щось трапилося (вдома, поза межами школи). Тому, щоб, напевно, підстрахуватися, від нас вимагають писати купу різних щоденників, бесід із дітьми, з батьками, й кожне виховне слово, яке ти сказав учнями, кожен випадок потрібно записувати, а дітям і батькам ставити під цим підписи. Через такий обсяг писанини ми не можемо зайнятися педагогічною творчістю, тому що тільки й думаєш про те, щоб не забути занотувати ту чи іншу інформацію, адже можуть прийти й перевірити, винести догану, зняти категорію, урізати зарплату.
3. У міністерстві мають подумати про матеріальну базу. У нас сільська школа, і діти сидять на допотопних партах, які не відповідають їхньому зросту. Є такі підручники, які використовуємо понад 13 років, хоча за санітарно-гігієнічними нормами вони повинні слугувати не більш як чотири.
_____________________________________________________________________________________________________________
Антоніна Никитюк, вчитель біології, Рівненська область
1. Порівняно з минулим є суперечливою нинішня програма, яку, з одного боку, ускладнили, а з другого – з неї забрали базові предмети, додали непотрібні. Наприклад, навіщо усім вивчати економіку, основи оподаткування, креслення не на комп’ютерах, а дідівськими методами? А ще деякі предмети почасти дублюють один одного, як-от екологія і географія, основи безпеки життєдіяльності та біологія.
2. Найбільше часу забирають конкурси, у яких діти повинні взяти участь, щоб учитель міг відзвітувати. Приміром, в орієнтовному розподілі масових еколого-натуралістичних заходів нашого районного відділу освіти 47 заходів за цей навчальний рік! Серед них такі маразматичні, як трудова акція «Кролик», конкурс малюнків «Хліб очима дітей», фестиваль екологічної творчості молоді «Свіжий вітер». Я не знаю, хто їх вигадує і яка реальна користь від цього дітям. Водночас усі давно знають, що більшість конкурсних завдань готують учителі.
3. Матеріальну базу шкіл варто поліпшувати не лише для обраних закликів, де якомусь політикові треба пропіаритися перед виборами. У нас, наприклад, брак реактивів. Вони взагалі нам не надходять, що фактично перетворює хімію з експериментальної науки на віртуальну або теоретичну.
_____________________________________________________________________________________________________________
Олена Маленко, педагог, докт. філол. наук, Харків
1. Завжди надихає можливість працювати вільно й творчо. У минулому моєї вчительської кар’єри така можливість була. Не висів дамоклів меч перевірки твоєї діяльності на зовнішніх рівнях, навіть вступні іспити не несли загрози вчительській репутації. Тож на уроці я могла в межах програмового матеріалу приділяти час на спілкування щодо важливих для учнів проблем (розвиток мовленнєвих здатностей, міні-дискусії або міні-есеї), знаходила час для різних мовних цікавинок. Це розширювало фонові знання школярів, тренувало їх уміння говорити на різіні – філологічні й нефілологічні теми.
Але головне – учитель тоді не був загнаний у шори атестації, обов’язкого друкування в методичних журналах, написання манівських робіт, міністерських творів на різні теми й багато чого іншого, яке забирає час, відволікаючи від основної функції вчителя – учити дітей предмету, надаючи якісні освітні послуги, виховувати учнів, формувати в них ціннісні орієнтації.
2. Справжнім викликом є сучасна модель наукових праць у системі МАН. Викликом «дорослій, тобто справжній науці, яку творять професіонали. Власний досвід перевірки й рецензування учнівських наукових робіт, якими керують учителі, засвідчує часто не науку, а її профанацію. І це зрозуміло, адже вчитель має вчити, а не керувати науковими проектами, бо для цього потрібні інші знання – теорії, методології, оформлення наукового тексту. Шкода колег-учителів, які вимушені за наказом директора цим займатися, щоб підтримувати або підвищувати рейтинг школи. Ще гірше, на мою думку, коли керує науковець, який і пише за гроші цю роботу, а потім «натаскує» учня перед захистом, аби той усе правильно відтворив у виступі. Кому потрібна така псевдонаука, навіть учнівська, побудована на неетичності й посутньо брехні?
3. Слід виховувати почуття відповідальності за себе й своє подальше життя в самих учнів та їхніх батьків, прибравши надто багато «обязов» з учителя. Популярне сьогодні репетиторство – нормальний крок до покращення результатів учнів (але за гроші, якщо не хочете на уроці або самостійно).
Вчителювання за кордоном
Михайло Куртий, останні 18 років викладає англійську мову в школі у маленькому містечку на сході Польщі
У польських школах дуже хороша матеріальна база. Є абсолютно всі необхідні навчальні матеріали. Педагог може вибрати, з якої літератури навчатиме дітей. Зате батькам книжки доводиться купувати, а це недешево, особливо коли йдеться про іноземні мови. Крім того, школи чудово обладнані для спортивних занять. Для мотивації дітей реалізуються різні проекти, у межах яких дирекція закладу шукає партнерів за кордоном, проводиться обмін учнями. В Україні, я знаю, теж є така практика.
Для вчителів, яких скорочують у зв’язку із закриттям шкіл, є програми перепрофілювання. Вони реалізовуються за підтримки ЄС. Так само організовуються курси й тренінги власне для обміну досвідом та підвищення кваліфікації педагогів, які працюють, і часто це дуже цікаво й корисно. Багато, звісно, залежить від регіональної влади – вона ініціює такі проекти й отримує під них кошти від ЄС. Останній суворо контролює розподіл фінансування.
Польща адаптує свої навчальні програми до європейської системи, яка орієнтується на практичні знання. Крім того, тут педагог може вибирати, як навчатиме дітей. Я, наприклад, на своїх уроках і на гітарі граю, і запитую в школярів, що вони хотіли б вивчати. Помітна різниця і в плануванні уроків: в Україні вчитель має розписати кожну тему по датах. У нас такого немає. Це позитивний момент, бо полегшує працю викладача.
Однак є й проблеми: зараз у нас багато учнів не мають мотивації до навчання, бо через високе безробіття після закінчення вишів, особливо гуманітарних, не можуть знайти роботу.