«Кожне слово нашої мови записане у Літописі…»
Це рядок із поезії Василя Голобородька. І якщо хтось думає, що такий вислів — лише красива метафора, він помиляється. Українська мова дійсно представлена у всіх манускриптах періоду тисячолітньої України-Руси. Про це йдеться в багатьох працях авторитетних мовознавців. А нещодавно у Варшавському університеті вийшла фундаментальна монографія «Спочатку було слово. Від мовного узусу — до літературної норми (Нарис генези української літературної мови)», яка поповнила список наукових розвідок у цій темі. Її автори — професор Житомирського університету, член-кореспондент НАНУ Віктор Мойсієнко та директорка Інституту міжкультурних досліджень Центрально-Східної Європи, професорка Варшавського університету Йоанна Ґетка. Вони дослідили понад 40 писемних пам’яток періоду княжої Русі (XI–XIV століття) та дійшли висновку, що всі вони написані «рукою русина-українця» і свідчать про тисячолітню тяглість української мови — розмовної мови княжої України-Руси.
У цьому місці варто стисло нагадати передісторію створення писемних пам’яток того часу.
Приблизно у 860-ті роки святі просвітники Кирило та Мефодій переклали Святе Письмо з грецької мови на староболгарську. Після хрещення 988 року Україна-Русь прийняла цю мову (знану як старослов’янську або ж церковнослов’янську), і вона стала панівною у богослужінні.
Але ця мова була малозрозумілою для вірян і тому потребувала адаптації. За таку роботу в київських скрипторіях (майстернях рукописних книг) взялися вчені мужі, Переписуючи тексти, що надходили в Україну-Русь з інших центрів слов’янської писемності, вони вносили до них свої місцеві, зрозумілі для вірян слова й мовні форми. Внаслідок такої адаптації (чи радше «одомашнення») і постала особлива богослужбова мова, яку науковці сьогодні називають церковнослов’янською української редакції. Так само у різний час поставали й інші редакції церковнослов’янської мови — болгарська, македонська, сербська, хорватська…
Цією мовою написані всі без винятку пам’ятки періоду княжої України-Руси — від богослужбових текстів і до літописів та світських оповідань. Віктор Мойсієнко та Йоанна Ґетка у вищезгаданій монографії роблять висновки:
- У найдавнішій руській писемності знаходимо мовні риси, які й сьогодні є основою української норми.
- Незаперечний факт, що як найдавніші зразки писемності XI століття, так і пізніші (українська літературна мова на цілком народній основі від кінця XVIII століття) творив один народ — русини-українці.
- Усі тексти, створені (у формі писемній та усній) у XI–XIV столітті у Києві, Галичі, Володимирі, Чернігові, слід уважати надбанням української писемно-мовної традиції.
Отже, у стародавніх рукописах міститься код української ідентичності. Саме він і може стати найкращим щепленням від отрути «русского міра», якою імперія вразила мізки мільйонів українських громадян задовго до широкомасштабного вторгнення.
Наукові висновки Віктора Мойсієнка та Йоанни Ґетки вщент спростовують головні міфи кремлівської ідеології про «общерусский язык», «общерусскую историю» та «триєдиний народ». І натомість підтверджують та примножують вчення академіка Михайла Грушевського та його послідовників про Русь — першу українську державу, яку створив український етнос.
Ця інформація повинна стати потужною зброєю українців у війні за ідентичність. Але для цього нею — як і будь-якою іншою зброєю — треба як слід оволодіти. Для розуміння коду національної ідентичності, закладеного в тисячолітніх руських (тобто українських, а не російських) літописах, їх потрібно читати, а це вимагає знання церковнослов’янської мови. До прикладу, грецькі школярі вивчають давньогрецьку мову і тому твердо знають, що «Іліада» й «Одіссея» — це національна спадщина Греції. Міністерству освіти й науки України також варто запровадити вивчення (хоча б на рівні азів) церковнослов’янської мови української редакції у старших класах середніх шкіл. Без цього код української ідентичності не збагнути. Бо що, приміром, сьогодні вивчають українські школярі про найвідомішу писемну пам’ятку княжої України-Руси — «Повість» Нестора Літописця?
«Про долю слов’янських племен розповідає “Повість минулих літ” — історичне джерело, що було створене у Києві в XII столітті», — це цитата з підручника історії для 6 класу («Досліджуємо історію та суспільство», 2023 рік). І що дають для розуміння української історії такі абстрактні формулювання?
А тим часом кремлівські ідеологи невпинно і з усіх рупорів переконують, що «Повість» — це «великое русское наследие», «истоки русской літератури», «Нестор — российский летописец»… Все це кремлівське безглуздя найкраще спростовує оригінальний текст тисячолітньої «Повісті». Чому? А тому, що написаний він «рукою русина-українця», і через це його церковнослов’янська основа (матриця) рясно пересипана сотнями українських слів:
«хоробрий, володіти, рубати, сказати, створити, знемагати, красти, схопився, женуть, печерка, величати, сором, туга, подружжя, корчага, дружина, невіглас, орати, наймит, ніколи, жито, кияни, рілля, свита, зоря, Донець, церквиця, цариця…»
До речі, чорноризець Нестор у «Повісті» себе називає «літописецЬ», а не «лєтопісєц». Варто згадати, що ця природна і споконвічна для українців вимова м’якого «ц» в кінці слів дотепер є чужою і непосильною для московитів. На початку широкомасштабної війни це засвідчив пароль «паляниця».
Михайло Драгоманов далекого 1887 року у своєму виступі на Літературному конгресі у Парижі стверджував, що руські писемні пам’ятки, і зокрема «Повість» Нестора Літописця, «започатковують українську літературу». Про такий зачин історії нашого письменства дуже важливо знати сьогодні. І, власне, це геть не складно, але лише після знайомства з оригінальним текстом літопису.
Церковнослов’янську мову української редакції (або ж ізводу) також потрібно повернути в українську церкву. Адже саме цією мовою молилися князь Володимир Хреститель (як і всі наші князі), богоносні Антоній, Феодосій та чудотворці Києво-Печерські, святитель Димитрій Ростовський, Йов Почаївський та всі святі землі української.
Дослідниця Ганна Куземська у книзі «Якою мовою молилася давня Україна» пише: «Українською богослужбовою мовою молився величезний православний край — від Сяну до Дону — десятки мільйонів людей, а протягом історії — сотні мільйонів. Кілька останніх століть її жорстоко й підступно винищували, виганяли з церков, забороняли, обмовляли…»
Українську богослужбову мову вигнали з церкви 1720 року, після указу царя Пєтра I про заборону друкувати нею нові книжки. Старі українські книжки було наказано привести у відповідність з московськими, «дабы… особливого наречия в оных не было». Отоді згідно з московською відповідністю в усіх книжках і замінили «хрест» на «крест», «хліб» на «хлєб» (бо в українській редакції літеру «ѣ» вимовляли як «І»), «гнів» на «гнєв», «купіль» на «купєль», «Володимир» на «Владімір», «Давид» на «Давід», «Марко» на «Марк», «вінець» на «вєнєц», «стіни ієрусалимови» на «стєни ієрусалімскіє», «во віки» на «во вєкі»… Внаслідок таких змін постала московська редакція церковнослов’янської мови, якою нині правлять служби у церквах московського патріархату. Вона є наймолодшою з усіх слов’янських редакцій, однак колишні ієрархи Печерської лаври, які вірять у кремлівські міфи, називають її «нашою старою мовою».
Насправді у Печерській обителі не московський, а український ізвод був «старою» богослужбовою мовою. І сьогодні, з поверненням тисячолітнього монастиря в лоно української Церкви, у ньому передовсім потрібно відновити і мову, якою тут молилися споконвіку і яка була неодмінною ознакою саме української Церкви.
Почати можна хоча б із запровадження служби церковнослов’янською мовою на великі свята. Так, приміром, відбувається у Польщі, де задля збереження традиції певні урочисті меси служать латиною, тобто старою богослужбовою мовою.
Академік Василь Німчук називав церковнослов’янську мову української редакції «нашою тисячолітньою традицією… за відсутності української державності вона охороняла цілісність українців-русинів як етносу». Повернення цієї традиції стане важливим кроком до перемоги України у війні за ідентичність. Адже вона є правдивим свідченням нашої історії, яка до сьогодні переповнена, з одного боку, кремлівськими фейками про «Русь — Россию». А з іншого — міфами новітніх українських істориків про Русь, яка «не була ані російською, ані українською». Код української ідентичності, «рукою русина-українця» прописаний у всіх манускриптах України-Руси, красномовно підтверджує слова з преамбули Акту проголошення незалежності про «тисячолітню традицію державотворення в Україні». І, щоби його прочитати, треба обов’язково та якнайшвидше відновити ще одну «нашу тисячолітню традицію» — церковнослов’янську мову української редакції.