Після падіння Берлінського муру Західна Європа була сповнена оптимізму й надії. Здавалося, з комуністичною системою покінчено практично без стрілянини. Країни Східної Європи, прив’язані до СРСР від часу завершення Другої світової війни, нарешті звільнилися від радянського ярма. Західна демократія тріумфувала, з’явилася надія подолати розколи в Європі. Багато хто, крім того, сподівався, що закінчилась холодна війна. Це був «кінець історії», відповідно до відомого вислову історика Френсіса Фукуями.
Минула чверть століття, і з позиції сьогодення ці мрії, на жаль, бачаться наївними. Тріщини в Європі нікуди не поділися. Відновлюються задавнені локальні ворожнечі, провокуючи збройні протистояння та конфлікти. Росія лишилася непередбачуваним і нестабільним партнером, який досі марить своєю могутністю. А з огляду на рішучий намір Владіміра Путіна повернути колишні республіки Радянського Союзу в орбіту впливу Москви за останніх 10 років відносини між Сходом і Заходом стають дедалі більш напруженими. Наслідки: коротка війна за Грузію та значно більш руйнівний конфлікт в Україні, що, за оцінками, уже забрав понад 3 тис. життів. Отже, холодна війна не скінчилася?
У різних конфліктах, що мали місце в Європі від часів падіння Берлінського муру, було вбито набагато більше людей, ніж за 40 років протистояння Сходу й Заходу після 1945-го. Попри те, влада західних країн здебільшого не готова визнати, що загроза з боку Москви нині щонайменше така сама серйозна, як раніше. Чому ж Росію перестали вважати ворогом? Як вдалося Москві нейтралізувати опір своїм експансіоністським планам? Невже вона має ефективне лобі в усіх західних столицях?
Ворог без комунізму не ворог
Насамперед у ставленні Заходу до Росії змінилося те, що тепер, на відміну від часів холодної війни, Москва більше не вважається ідеологічним ворогом. Комунізм становив не лише мілітарну загрозу для західного світу, він вважався ідеологічним викликом, бо збирався перемогти капіталізм і змінити західний спосіб життя. Усі добре пам’ятають знамениту фразу Микити Хрущова: «Мы вас похороним». Саме ризик підкорення країн Західної Європи виявився стимулом до створення НАТО – оборонного альянсу на противагу військовому та ідеологічному експансіонізму Москви.
Для багатьох людей цієї загрози, здається, вже не існує. Комунізм припинив своє існування як могутня політична сила й нічим не приваблює країни, що розвиваються. Хоча Росія і досі залишається ядерною державою з потужним військовим потенціалом, їй, вочевидь, не дорівнятися до США та їхніх союзників. Радянська армія вже не має наміру вирушати на рівнини Північної Німеччини. Ядерна війна між Сходом і Заходом видається немислимою.
Звісно, дедалі більш войовнича антизахідна риторика Путіна й відмова Москви співпрацювати із Заходом задля досягнення глобального миру непокоять і обурюють. Кремлівський лідер, схоже, вирішив протистояти західним ініціативам і підривати західну політику щодо Близького Сходу в межах ООН та інших міжнародних організацій.
Однак мало хто вбачає в цьому початок нової холодної війни. Частково це пов’язано з тим, що громадськість – принаймні в Західній Європі (чого не скажеш про колишні країни Варшавського договору) – вже не боїться вторгнення росіян. Частково – з тим, що західні виборці не готові збільшувати витрати на оборону, аби протистояти новим викликам. «Дивіденди від миру» витрачено, і платники податків не хочуть розкошелюватися більше на нарощування військової сили.
А для країн, що не є безпосередніми сусідами Росії, кудисерйознішу загрозу, ніж її агресія, становить ісламістський екстремізм.
Друга важлива зміна – об’єднання Німеччини. Німці добре усвідомлюють, що це стало можливим завдяки відмові Міхаіла Ґорбачова від дальшої підтримки НДР. За це німці досі вельми вдячні Росії і сподіваються, що їхнє почуття перейде в політичну дружбу, котра забезпечить стабільність і, як вони очікують, прибуткову ділову співпрацю сторін. Крім того, усвідомлення провини за страждання, що їх заподіяли росіянам нацисти, залишається досить сильним (хоч і не обговорюваним безпосередньо) фактором німецького політичного мислення.
Читайте також: Ключ від європейського серця
Німеччина – найбільший і найбагатший після США член НАТО, тож позиція Берліна значною мірою зумовлює реакцію Альянсу на дії РФ в Україні. Тим часом навіть Велика Британія змінила своє бачення ситуації.
На відміну від французів чи німців британці ніколи не мали тісних відносин із Росією ані у воєнний час, ані в мирний. Упродовж холодної війни Сполучене Королівство було одним із найзавзятіших членів НАТО у справі протистояння комунізму та відсічі Росії. Між собою британці кепкували з ідеї президента Франції Шарля де Ґолля щодо «Європи від Атлантики до Уралу», називаючи її наївною та нереалістичною. Вважали, що той керувався радше мрією про славу та незалежність Франції, аніж реалістичною оцінкою радянського більшовизму.
Однак навіть тоді Велика Британія щиро захоплювалася тим, як росіяни воювали проти нацистів у Другій світовій, а також їхньою культурою. Їхні музика, література, балет і театр відігравали важливу роль у культурному житті Сполученого Королівства. Антон Чєхов для них мало не другий Вільям Шекспір, та й Шекспірові належить помітне місце в російській культурі. «Большой балет» уперше відвідав Лондон 1956 року, й відтоді мешканці британської столиці не припиняють захоплюватися ним (хоча деякі останні тури вважаються досить посередніми). Здобутки росіян – супутники й дослідження в галузі фізики – високо цінуються. А в Лондоні зведено пам’ятник Юрієві Ґаґаріну.
Таким чином, після падіння комунізму Лондон став для громадян РФ гостинним містом, куди з’їжджається чимало відвідувачів та іммігрантів. За оцінками, в ньому та його передмістях мешкає понад 200 тис. росіян (а це набагато більше, ніж у Берліні чи Нью-Йорку). Крім того, жителі Росії активно відправляють своїх дітей до британських шкіл та університетів. Їхній бізнес зробив Лондон своєю важливою базою на Заході. Британські банки фінансують російських підприємців. Акції компаній РФ котируються на Лондонській фондовій біржі. Велика Британія (насамперед компанії Shell та BP) – один із найбільших західних інвесторів у Росії. Крім того, неабияку роль відіграє той фактор, що молодше покоління росіян вільно володіє англійською. Спілкуватися їм нині легше, ніж будь-коли доти.
Активізація світової торгівлі та роль Росії як ринку збуту для товарів Заходу позбавили його бажання обривати ці нові зв’язки чи застосовувати санкції, які шкодять обом сторонам. Кремлю навіть не потрібне особливе лобі, яке застерігало б тамтешні країни не відмовлятися від цих контактів: їхні бізнесмени зазвичай самі попереджають про це.
Коли мовчання – золото
Натомість активні й очевидні спроби росіян вплинути на настрої Заходу мають радше протилежний ефект. Російська пропаганда залишається такою самою грубою та фальшивою, як і в радянські часи. Відмова Москви брати на себе відповідальність за катастрофу малайзійського літака або заперечення військової присутності у Східній Україні розлютили уряди й громадськість західних країн. Виходить, що більше Кремль намагається лобіювати свої інтереси на Заході, то підозрілішими бачаться наміри Путіна.
У Британії залишається жменя колишніх комуністів, що підтримують Росію з огляду на давні ідеологічні симпатії. Однак їх небагато: це здебільшого люди старшого віку, що практично не мають впливу на політику європейських урядів, навіть у таких країнах, як Італія з її великими партіями, куди входять колишні червоні.
Читайте також: Мюнхен у дії. Ціна європейського страху
І все-таки Західна Європа та нові члени ЄС (надто Польща і держави Балтії) мають кардинально різні підходи до Росії.
У колишніх комуністичних країнах до неї ставляться з величезною підозрою. У Західній Європі воєнні дії в Україні або напруженість у Балтії переважно сприймають байдуже. Водночас більшість західноєвропейців вважають РФ країною зі слабкою економікою, корупцією та схильністю до авторитаризму. Вони не вбачають у цьому загрози власному способові життя. Тим часом Сполучені Штати набагато більше переймаються Близьким Сходом та конкуренцією з Китаєм, аніж справами Москви. Серед західних політиків дуже мало апологетів російської політики чи Путіна: цю людину здебільшого зневажають. Попри застереження лідерів НАТО, основна маса західних виборців сприймає Росію як загрозу радше для її сусідів, аніж для глобального миру.