У нас у Луганську про війну не говорять. Новини не дивлюся — щось мені не до них. Якоїсь миті перестала сприймати їх як джерело правдивих повідомлень. Там теж точиться війна — інформаційна. Тому ми просто перестали читати новини й віримо тепер лише в те, що бачимо на власні очі. Не відстежує новин і моя мама. Вона обрала для себе російський канал «Перемога», по якому крутять стрічки про Другу світову війну, і дивиться лише його. Так, вона скрикує від жахів — насильства, вбивств, крові, нелюдських вчинків нацистів. Але також там показують її щасливе дитинство, що випало на важкі повоєнні роки. Хоча тепер мама стала боятися більше, ніж раніше. Уривки сучасних російських фільмів, які я часом бачу, мене лякають сильніше за новини. Їхнє трактування історії — це неприхована реклама армії та ідеології РФ. По суті, це фільми про сучасність із натяком на минуле.
Але довкола надто багато трагедій від розлук і хвороб. А ще — бідність. І від цього всього мені зовсім не до війни. Коли нічого їсти — це страшніше. Наприклад, хліб знову подорожчав, цього тижня також. З’явилося нове правило — не намагатися готувати те, що може не вдатись. Бо жаль грошей, яких завжди обмаль. Наприклад, я хотіла навчитися робити сир, але, певно, не займатимуся цим — надто дорога забавка, щоб тішити власне господарське самолюбство. Моїй дитині віддали одяг, із якого хтось уже виріс. І вона навіть не замислюється, що в її дитячому гардеробі немає нових речей — жодної! Це теж наша нова звичка: носити старе як нове й радіти такому життю.
Читайте також: Ефект метелика. Хто й навіщо хоче перетворити сучасний світопорядок на хаос
Люди поруч утомлено мовчать. Водночас у місцевих соцмережах радісно обговорюють стару маршрутку, яку водій прикрасив гірляндами і на даху якої встановив ялинку. Він як Дід Мороз, який за 20 рублів за проїзд дарує всім трохи свята, а дітям — ще й цукерки. Місцеві «депутати» вручили йому грамоту й подарували телефон. Хіба це про війну? Та ніби ні. Просто ялинка на старій маршрутці стала в Луганську подією номер один. Хоча це радше виняток — у соцмережах постійно щось анонімно критикують: сервіс, ціни, транспорт, бруд у місті, недбале ставлення влади до мешканців і таке інше. Здається, люди шукають приводів написати щось анонімно. В одних брудно під під’їздом, в інших — усередині. Когось облаяли в лікарні, а комусь не до вподоби робота комунальних установ. Але жодного слова про війну — ніби вона, як циклон, пройде повз.
А ще весь січень у Луганську обговорювали «націоналізацію» (читай — віджим) мережі супермаркетів «Абсолют», власники яких давно перебралися до Києва. Прямо детектив із передбачуваним кінцем. Якось на вихідних закрили адміністративний офіс, і в понеділок персонал перелякано стояв перед зачиненими дверима. Потім забрали папери на перевірку, а бухгалтерів — «на підвал». Ну, а далі просто «офіційно» призначили нових власників. І це теж про війну, але іншу — локального рівня.
На нашій вулиці вечорами темно й порожньо. Тут залишилися здебільшого старі люди. Для них війна теж пройде повз, бо більшість виходить з дому тільки в крамницю. Діти виросли й виїхали з Луганська — і, звісно, ніколи не повернуться. Що може статися гірше? Навряд чи хтось зізнається, що боїться смерті, бо вони вже в тому віці, коли вона близька як ніколи. Раніше ці люди збиралися на свята, ставили на вулиці столи, виносили їжу, співали. А зараз сходяться лише на похорони, та й то обережно — щоб не підчепити коронавірусну хворобу. Іноді перетинаються біля воріт і щось згадують. Їхнє життя дуже схоже на те, яким було сто років тому, але чомусь здається сумнішим і безрадіснішим. Хоча, може, лише здається. Хай там як, ніхто з нас не хоче війни, бо життя за останні роки стало звичним і зрозумілим. Люди не готові до нових потрясінь. Навпаки, хочеться щасливих змін, зустрічей, здоров’я — як вісім років тому. Так мріють про молодість, дитинство, живих батьків і щасливий період життя без хвороб.
Читайте також: Макрон відвідає Київ у найближчий вівторок, а днем раніше буде з візитом у Москві
Так чи так, життя триває. Я купую хліб і зберігаю його в морозилці — «заморожую ціни». Тости на сніданок — це розкіш. Розкіш їсти те, що хочеться, і лікуватися, коли треба. Розкіш відвідувати стоматолога та подорожувати. Розкіш купувати нову білизну й солодощі. Це не про війну чи саме про неї? Місцева подруга питає: «Як ви?» І сама ж відповідає на власне запитання: «Прагну не виходити, щоб не бачити цін». Відповідаю залежно від настрою, але насправді я щаслива, бо живу з родиною, а для багатьох це зараз недосяжна розкіш. До того ж живу у власному домі, чим також можуть похвалитися далеко не всі. І ми нічого не говоримо про війну — це наш маленький протест проти часу й обставин. А коли стає зовсім скрутно, ми балакаємо — і мріємо — про подорож на море. Хоча й це, здається, тепер також розмова про війну.