Усе затулив москаль-нелюдь, решта викликів і нагальних завдань — геть набік. Зараз на першому місці в загальному порядку денному — тотальний доступ до короткостволу й підтверджений законом дозвіл на самозахист. Мало хто при цьому згадує про абсолютно необхідні в такому випадку масове тренування новонавернених, обладнані тири, методики підготовки самих інструкторів, не кажучи про мережу дозвільних закладів — завдання не на один рік, про бюджети не згадую. Усе це буде розраховано переважно на тих, хто з різних причин уникнув служби у війську, бо підозрюю, що ветерани, які повертаються до мирного життя, мають свої уявлення про те, де брати особисту зброю й як із нею поводитися. От так і бачу шеренги вправних ковбоїв-захисників громадського порядку. Між тим інші поточні проблеми нікуди не ділися. Повернімося до теми, яка жваво обговорювалася «за п’ять хвилин до»: закон проти антисемітизму й вимога ухвалити симетричний закон проти українофобії.
Для початку, щоби не було непорозумінь і різночитань: я категорично проти як першого, так і другого. В першому випадку мене ніхто не питав, у другому, підозрюю, теж навряд чи хтось запитає. Припускаю, що в міжнародному плані від першого буде певна користь. Воно, може, для зовнішньої політики непогано, мовляв, ось дивіться: у вас демонстрації «від ріки до моря» й синагоги палять, а в нас закон від антисемітів, а ви кажете «неонацисти». Насправді жоден притомний політик на Заході в наш фашизм-нацизм-неонаціоналізм не вірить, а вірять тільки ті, кому гроші за це платять. Натомість підкреслення необхідності захисту однієї-єдиної етнічної групи може викликати й неодмінно викличе раціональні запитання: а що, все так погано? Так, ми всі є носіями колективної пам’яті про Голокост, який коштував Україні понад мільйон життів співвітчизників, як і про Голодомор, до слова, де під чотири. Тим не менше, є окремі особливо обдаровані українці, які хочуть назад в СРСР і вірять, що ж…ди керують нами з Лондона/Вашинґтона/Тель-Авіва. Вони «тихушники», особливо не світяться й проявляють себе головним чином на лавочці біля під’їзду та у ФБ. Було діло, цілий виш із цілим журналом роками несли тухлу маячню про світову змову, але, як свідчить колега Вахтанг Кіпіані, вони перебували безпосередньо на утриманні Ірану, отакої! Але «тихушник» через специфічний устрій півкуль не здатен провести пряму лінію між реанімацією «кривавого навіту» й «шахедами». Боротися з полохливими побутовими антисемітами силою закону — все одно, що прицільно бити по кожній окремій бактерії замість прийняти ударну дозу антибіотику, а далі підвищувати імунітет. Потрібне оздоровлення цілого організму, ксенофобія — це архаїка, а архаїку, вибачайте вже, викорінюють довго й нудно виховними заходами та просвітою, тільки так.
Що ж до українофобії, то петицію станом на сьогоднішній ранок підписали 7690 громадян. Негусто, але відмахнутися не випадає. Що ж пропонується карати? «Публічне заперечення суб’єктності держави, боротьби проти асиміляції, зневага до етнокультурних ознак, (…) державної мови, культури та національної гідності». Є й конструктив: моніторинг контенту, оновлення освітніх програм та державна підтримка просвітницьких проєктів, що спрямовані на захист української ідентичності. Чесно кажу: для мене звучить привабливо. Це якщо абстрагуватися від практики правозастовування: як конкретний прокурор або суддя впізнає «зневагу до етнокультурних ознак»? Ми ніби на побутовому рівні розуміємо, про що йдеться, але ж машина правосуддя в нас, прости Господи, тупа — вона скрізь у світі тупа й усе розуміє буквально. А раптом я зізнаюся, що — припустімо, припустімо! — не люблю борщ? Адже він теж етнокультурна ознака й навіть національне надбання? Я не жартую або майже не жартую, dura lex.
Що ж до захисту мови, я вже мозолі на пальцях собі натер, пишучи, що це не захист і це не результат. Читаю днями пост заступниці голови КМДА, яка нагадує про Міську концепцію з утвердження української мови, виявляється, ця концепція існує вже рівно три роки. Як результати? «Для підтримки мешканців, які вже ухвалили рішення перейти на українську, у столиці діють курси, розмовні клуби та десятки освітніх ініціатив, що вже довели свою ефективність». Я спробував дослідити питання, пройшовся по відповідних сайтах, починаючи з сайту мерії. Половина або майже половина посилань не працює, там, де працює, йдеться про навчання не мови, а культури мовлення — відчуваєте різницю? Скрізь працюють самовіддані ентузіасти, біда в тому, що практично всі — українські філологи, а їм би я довірив викладання в останню чергу. Не тому, що вони погано знають мову, навпаки, саме тому, що знають добре й на рівні підсвідомості не можуть зрозуміти, як це її не знати. Української мови, як і будь-якої іншої мови слід навчати так, ніби вона іноземна: структура, базова частотна лексика, фразеологія. Так і тільки так ти не залишатимеш «у тилу» дитячі помилки (наприклад, у відмінюванні іменників і дієслів, фонетичні огріхи тощо), так і тільки так ти зможеш почуватися впевнено на мовному ґрунті. Слухання текстів, перебування в мовному середовищі допомагає умовно, в Америці, Франції, Канаді я зустрічав імігрантів, які прожили там пів життя й, попри всі старання, спілкуються інфінітивами або жестами. Коли я намагаюся це донести до моїх друзів, вони частіше за все скаженіють і мало не кидаються на мене з кулаками, бо переконані, що йдеться виключно про брак бажання. З бажанням усе зрозуміло, без нього нічого не буде, але одного бажання недостатньо, повірте мені як колишньому фахівцеві.
Повертаючись до доповіді пані віце-мерки: «У столиці системно розвивають мережу мовних клубів, освітніх ініціатив і культурних заходів. Лише у 2025 році відбулося 88 засідань розмовних клубів і десятки подій, спрямованих на популяризацію української мови». Ви все правильно прочитали: 88 засідань клубів за рік на тримільйонне (насправді більше) місто. Ви серйозно? А я серйозно: так, перехід на державну мову масово відбувається, але майже незалежно від зусиль держави, зокрема, від курсів, створення яких, між іншим, передбачено Законом про мову, проте здійснюється так, як здійнюються всі державні програми, принаймні в гуманітарній сфері. Динаміка прогресу разюча, її фіксують різні соціологічні служби незалежно одна від одної: +14 відсотків повністю україномовних від початку війни, навпаки, -18-19 відсотків повністю російськомовних, і процес триває. Зазвичай такі зміни в різних країнах спостерігаються повільніше в рази. Це означає, що процес по суті об’єктивний: люди здебільшого не здобувають мову, а повертаються після того, як від неї не з доброї волі відмовилися їхні батьки-діди.
Що ж до захисту, то, судячи з моїх спостережень, захисники зазвичай обмежуються сварками та зауваженнями. Підкреслюю про всяк випадок: публічна сфера, медіа, культурні індустрії, державні установи, сервіс мають послуговуватися державною без варіантів, а за порушення має бути покарання й, можливо, не такі символічні, як зараз. Але чіплятися до перехожих і влаштовувати скандал, як вони можуть спілкуватися мовою агресора, — так, по-людськи це зрозуміло (надто враховуючи зворотну, подекуди на порядки активнішу агресію на кожному кроці), але допомагає лише задовольнити своє еґо й подарувати ілюзію виконаного обов’язку. Вам шашечки чи їхати? Нагадаю про всяк випадок, що дія відбувається під час смертельної війни, й підрив лояльності громадян має стратегічні наслідки. Приємно думати, що є патріоти й зрадники, а життя, як завжди, складніше й строкатіше. Це я до того, що є патріоти, яких краще б тримали в клітці. Один одеський професор, який ще недавно їздив на наукову конференцію в Лавру до московських попів, сьогодні публічно стверджує, що наші російськомовні воїни на нулі насправді захищають русскій мір. Я мрію про закон, який би дозволив запхати його патріотичні міркування йому ж у горлянку. Нема поки такого закону, навіть петиції нема.
