Окрім безпосередніх особистих заслуг у справі розкриття архівів та декомунізації, за що окрема подяка, він має тверді переконання й не співмірює свої висловлювання із зовнішньою кон’юнктурою: що варто казати саме зараз, а що відкласти до кращих часів. Тому, напевно, мало не кожне його висловлювання (як і ще одного героя, перепрошую, героїні наших ідеологічних битв Оксани Забужко) має резонанс, неспівмірний, здавалося б, із безпосереднім приводом. Отже, цього разу Володимир висловив думку, що Імперія використовує культових постатей російської культури, як-от Міхаіл Булґаков, Владімір Висоцкій, Віктор Цой, як інструмент свого впливу, класичної soft power. Оскільки це його положення збурило чергову хвилю подекуди, точніше здебільшого, неадекватного протесту, зокрема з боку людей, безумовно, порядних і патріотичних, зрозуміло, що він влучив у якусь важливу больову точку.
Серед аргументів «проти» траплялися й раціональні: навіщо відкидати те, що можна використовувати самим як частину власного спадку (зокрема, Висоцкій знімався в українських фільмах)? Або: всі ті вчорашні чи нинішні наші кумири були так чи так ворогами радянського/імперського режиму, тому зберігають для нас свою актуальність. Або: навіщо забороняти людям те, що ти не можеш і не мусиш контролювати, зокрема любов до зірок нашої молодості? Геть мракобісся!
Варто, напевно, нагадати, що директор Інституту національної пам’яті не має влади й, наскільки я його знаю, бажання щось заборонити, він може внести відповідну обґрунтовану пропозицію до парламенту або профільного відомства, як і будь-який громадянин чи громадська організація, і єдина перевага В’ятровича в тому, що його швидше почують завдяки посаді та авторитету. Тим більше не все, що каже вголос державний чиновник, є офіційною позицією його відомства, він має право й на особисті реакції та припущення. Я чув і таке: киньте боротися з привидами, ваші Висоцкій із Цоєм, а тим більше Булґаков — це позавчорашній день, для 20-річних вони не існують як такі, тобто casus belli невдовзі відімре сам собою. Це зрозуміло, але в такому контексті важливі радше принцип, засади взаємодії: у юних міленіалів місце бардів та рокерів заступили відеоблогери й репери того самого походження, нам це якось цікаво чи ні? Культурна москвоцентричність не злочин, і взагалі ми либонь не в Росії, бо в нас кожен має право на свою ідентичність, особливо якщо та ідентичність формувалася в репресивних умовах, де складові подекуди не дорівнюють собі. Хочеш бути українцем російського походження — це твій вибір і твоя відповідальність перед собою. Тільки чесно!
Читайте також: Володимир В’ятрович: «Інститут національної пам’яті має бути певним продюсером наукових досліджень»
Як на мене, найважливішим та найпоказовішим у цьому зіткненні світоглядів і, візьму на себе сміливість стверджувати, зіткненні світів є не конкретні міркування, не кількість і якість аргументів «за» чи «проти», а сам градус конфлікту, себто маніфестація того, що конфлікт як такий досі не втратив актуальності, хоча здавалося б… Можна заперечувати зв’язок культури та політики, а, мовляв, протилежна думка — фашизм (хоча це варто довести). Ріхард Ваґнер не відповідає за Адольфа Гітлера, Фьодор Достоєвскій — за Владіміра Лєніна. А вже Владімір Висоцкій за Лєоніда Брєжнєва й поготів.
А втім, вони пов’язані, й це сумний, але незаперечний факт. Доки Пушкін для тебе важить більше, ніж Байрон, Турґєнєв більше, ніж Мопассан, а, припустімо, Висоцкій більше, ніж Боб Ділан, ти є, по суті, частиною «русского мира», подобається це тобі чи ні. Я бачу в тому не трагедію, але, безперечно, драму й ґрунт для важких рефлексій. Ментальна залежність від метрополії нічим не безпечніша, ніж залежність політична. Просто через те, що точки відліку й системи координат ті самі. Навряд чи хтось притомний вимагатиме забути російську мову, що загалом, по-перше, неможливо, по-друге, безглуздо. Йдеться про набуття незалежності від російського універсуму, у якому, нікуди не дінешся, «начинается земля, как известно, от Кремля» (Маяковскій), а це з огляду на сучасний контекст видається нікчемним і смішним.
Прощатися з колишньою культурною вітчизною надзвичайно важко, знаю по собі. Це потребує неабиякої інтелектуальної відваги й відкритості до великого світу (чогось насправді протилежного російській культурній матриці, замкненій на собі самій). Ну й, звісно, володіння іншими мовами, іншими кодами. За декомунізацією, яку можна здійснити в один крок, логічно йде деколонізація, і це шлях на кілька поколінь та кількадесят років. І тільки дуже відважні дозволяють собі ставити цей напрямок на порядок денний уже тепер.