Людина, про появу якої ідеться в «Гамлеті», синтезує думку з дією. Сповідуваний гуманістами ідеал la mente audace (з італійської «сміливий духом») простежується в тому, що головний герой виявився розумнішим і зміг позбутися своїх зрадливих друзів Розенкранца та Ґільденстерна. Однак новий сучасний індивід схиляється до протилежного – до розриву між думкою і дією. Саме так сталося з Гамлетом, що й зумовило його поразку (радше політичну, ніж моральну) та смерть.
Нікколо Макіавеллі визнавав відвагу та героїзм головними чеснотами в політиці. Описуючи дилему любові до свого державця і страху перед ним, мислитель виявив, що вірить не в любов як шлях до влади, а в страх як надійніший, хоч і менш привабливий її інструмент. Водночас ефективна істина (verità effettuale) – це не що інше, як успішна практика, котра творить нормативний вимір у політиці й стає загальноприйнятим знанням. Звідси й вислів: «Governare è far credere» («Правити означає змушувати вірити»). Та водночас: «Dove c’è una grande volontà non possono esserci grandi difficoltà» («Там, де велике бажання, не буває великих труднощів»).
Ті часи минули. Це не означає, ніби в давнину люди не боялись. Невід’ємною частиною реальності став страх загибелі. Певною мірою він зумовив той середньовічний феномен, що його французький історик Філіпп Ар’єс, дослідник питань прощання з життям, а також дитинства й родини, назвав «прирученою смертю». У будь-яку епоху люди були людьми, а кохання, пристрасть, довіра і смерть – частиною звичайного життєвого циклу. Утім, дечого таки бракувало.
На той час не йшлося про страх як modus operandi в політиці – у плані способу організації суспільного ладу, а не в розумінні макіавеллівського інструмента досягнення влади. У ХХ столітті ми приручили страх, бо навчилися домагатися певних подій, не змушуючи світ тремтіти й очікувати найгіршого. Взяти гору над критиками, опонентами чи ворогами можна сіючи серед них зерна страху, що самостійно підживлюється й утверджується.
Як стверджував Зиґмунт Бауман, нинішня політика розірвала зв’язок із владою. Остання живе тепер власним життям, а перша намагається зберегти себе: вона більше нічого не пояснює і не пропонує варіантів оновлення світу. Їй потрібні лише нові хвилі страху та паніки для мобілізації певних суспільних груп у гігантську державну машину, що дедалі більше розростається. Завдання такої машини – контроль і колонізація, а також виправдання спроб відібрати залишки приватності. Це некомпетентний, примітивний і дуже обмежений механізм, та водночас брутальний і технічно ефективний. Політика не обходиться без популізму, що, здається, перетворився на найпростіше вирішення будь-яких сучасних проблем.
Популізм – майстерний спосіб переведення приватного в публічну площину, що забезпечує додаткові можливості для максимальної експлуатації страху. Нам досить добре відомо, що страх і ненависть – близькі родичі. Вони завжди йдуть пліч-о-пліч. Щоправда, нині це вже не організоване почуття, як у орвеллівській «двохвилинці ненависті», сеансах колективної істерії чи оргіях таврування, що їх організовували компартії в Радянському Союзі та інших країнах «народної демократії». Натомість ідеться про реальний страх окремої людини, який виводиться на рівень суспільної тривоги й іноді перетворюється на масову одержимість.
Отже, постає запитання: чого ми боїмося? Відповідь досить проста: тих, хто уособлює наші комплекси і страхи. Ми почуваємо страх перед ісламом та мусульманами, перед іммігрантами, гомосексуалістами, атеїстами-комуністами, новими єврейськими змовами та українськими бандерівцями. Страх перетворився на найцінніший політичний актив поряд із виведеною в публічну площину приватністю. Водночас це ключ до успіху будь-якого таблоїда. Ми живемо у світі страху, що сам себе підтримує і підживлює, у світі нагнітання паніки, фейкових фотографій та новин, обов’язкових самодемонстрацій і постійного привертання уваги до себе, у світі теорій змови, підозр, ненависті й змішаних із критикою залякувань.
Усе це не означає, що світ розпрощався з відвагою. Найкращим прикладом сміливості, самопожертви, сили волі й шляхетності слугує Україна. Без них вона ніколи не знайшла б у собі сили мобілізуватись і захищатися від російської агресії та політичного тероризму. Ця країна нагадала нам, що означає не піддаватися паніці та страху (які забезпечили б найсприятливіший розвиток подій для Кремля та Владіміра Путіна). Сьогодні сміливе протистояння ядерному шантажу, гидкій брехні, злочинній нетерпимості (як у Росії, так і за її межами) – це справжня перемога. Що сильніші страхи нагнітаються в наших ЗМІ, то більше балів ми дозволяємо заробити Кремлю.