Актуалізація загрози масштабної російської агресії — лише один з виявів відповідних змін. Але не єдиний. Суперечності у світі поглиблюються й загострюватимуться надалі. Усталені підходи до економічного зростання, соціальної рівноваги, політичних систем і балансу сил на міжнародній арені дедалі менше відповідають реаліям. Це посилюватиме напругу й у межах окремих держав та їх об’єднань, і у відносинах між ними. А також змушуватиме більшість із них шукати можливості розв’язати свої проблеми коштом інших країн і водночас егоїстичніше відстоювати власні інтереси, зокрема економічні.
Упродовж останніх років ми отримали вдосталь підтверджень, що попри всі розмови про нібито рух світу в бік зниження значущості національних держав і збільшення ролі наднаціональних організацій, насправді питання полягає лише у здатності тих-таки окремих держав захищати власні інтереси. Бути самостійним суб’єктом і привабливим союзником чи лише безпорадним об’єктом і прохачем. Це визначально залежать від того, якою потужною та самодостатньою (звісно, відносно) така держава буде в економічному сенсі, стабільною в соціальному та консолідованою в питанні національної й цивілізаційної ідентичності. Військова сила важлива й необхідна, однак вона неможлива без фундаменту, без попередніх трьох. Усе це не лише формує нові виклики перед Україною, а й вимагає змінювати державну політику як необхідну умову виживання в новій світовій реальності.
Усвідомити себе
Стартову позицію України нині визначає те, що економічно наша країна цілковито пов’язана саме з країнами ЄС і НАТО, які традиційно визначають як Захід. Це вже не вибір і не шлях, а факт і даність. Наприклад, як свідчать дані за 2021 рік, з усього експорту українських товарів на $68,2 млрд, постачання до країн ЄС та НАТО становить понад половину — $35,1 млрд, а з продукції машинобудування взагалі майже 70% ($3,9 млрд із $5,6 млрд). До цих країн нині також реалізовують 60% усього експорту українських послуг. Водночас звідти надійшло 80% накопичених нині в Україні прямих іноземних інвестицій ($49,1 млрд із $61,2 млрд), понад 90% запозичень приватного сектору ($39 млрд із $43 млрд) і далі надходить понад 80% усіх грошових переказів українських заробітчан (наприклад, у ІІІ кварталі 2021 року — $3,3 млрд із $4 млрд).
Читайте також: Дослідження Всесвітнього економічного форуму: Яких глобальних ризиків слід чекати світовій економіці
Та попри це слабка й вразлива українська держава зараз не є бажаним союзником ані для НАТО, ні для ЄС. Відтак варіант зміцнення й розвитку через інтеграцію до них в осяжному майбутньому неможливий. Сховатися в критичний момент за бодай якимсь «укріпленням» у вигляді ЄС чи США, як це зробили країни Центральної Європи два десятиліття тому, нам не вдасться. Можливий лише шлях модернізації та розвитку, аж доки опція нашої інтеграції до цих структур (якщо вони ще існуватимуть і питання для нас буде актуальним) стане цікавою для їхніх нинішніх членів.
Однак щоб Україна стала економічно та військово сильною й соціально та національно консолідованою, пріоритетом має бути зосередження на досягненні саме цих цілей, а не адаптація під критерії організацій, які наразі сахаються прийняти нас до свого складу. Це в жодному разі не означає, що такі критерії слід відкидати апріорі. Однак на них можна зважати лише за умови, що вони не заважатимуть руху до перетворення України на економічно й військово потужну та консолідовану національну державу.
Від ілюзій до прагматики
Хоча на межі ХХ–ХХІ століть глобалістські та ультраліберальні ілюзії сягнули піку своєї популярності у світі, проте їхні позірні «переваги» в ідеальних, «лабораторних» умовах виявилися руйнівними у світі нерівності й обмежень. Розрив між заможнішими й біднішими країнами поглиблюється та забезпечує конкурентні переваги не тим, хто зробив ставку на відкритість і сподівання на «невидиму руку ринку», а тим, хто здійснює цілеспрямовану політику розвитку власної економіки. Навіть в останній доповіді про перспективи розвитку світової економіки від МВФ визнають, що одним з основних приводів для занепокоєння залишається небезпечна відмінність економічних перспектив у різних країнах. І вони, зазначають в організації, «є наслідком великих відмінностей у підтримці заходами (економічної. — Ред.) політики. Адже «країни, що розвиваються … швидше згортають заходи підтримки, попри більші втрати обсягу виробництва».
Відтак, за прогнозами МВФ, обсяг виробництва «у країнах з розвиненою економікою перевищить середньострокові прогнози до пандемії, переважно внаслідок очікуваної подальшої істотної підтримки у Сполучених Штатах, зокрема й заходів щодо нарощування потенціалу економіки. У групі країн, що розвиваються, навпаки, прогнозують довгострокове скорочення виробництва». Зокрема сукупний обсяг виробництва групи країн з розвиненою економікою у 2022 році не лише повернеться до рівня, що спостерігався до пандемії, а й перевищить його на 0,9% у 2024-му. Натомість сукупний обсяг виробництва у групі країн, що розвиваються (окрім Китаю), у 2024 році залишиться на 5,5% нижчим за здійснений до пандемії прогноз, що ще більше відкине ці країни у справі підвищення рівня життя».
І Україна належить саме до останньої групи держав. Адже навіть за офіційними (традиційно надміру оптимістичними впродовж останніх років) прогнозами українська економіка й у 2021-му, й у 2022–2023 роках відновлюватиметься в 1,5–2 рази повільніше, аніж світова (3–3,5% порівняно з 4,5–6%). Попри те, що спад у 2020-му в нас також був значно глибшим, аніж у глобальному масштабі.
І відбувається це саме з тих причин, які констатують у своїх економічних оглядах аналітики МВФ. Урешті, свідомі цього й посадовці в Україні. Зокрема міністр фінансів Сергій Марченко в одному зі своїх торішніх інтерв’ю визнав, що за останні 60 років роль держави в економіці — найвища, проте заявив: «Те, що дозволено іншим, не дозволено тобі», тобто Україні. Мовляв, ми не можемо збільшувати стимулювальну роль держави через обмежені можливості щодо джерел покриття дефіциту бюджету, тому, навпаки, стрімко його зменшуватимемо, цілком нехтуючи тим, як це позначатиметься на реальному секторі економіки.
Читайте також: Сага про 3%. Яким темпом може зростати українська економіка
Хоча, як Тиждень уже неодноразово писав, інструментарій покриття дефіциту у «країнах, яким дозволено», — це завжди інша від української роль центробанків. Без них вони так само як і Україна, не мали б ані тих обсягів, ані тієї низької вартості фінансових ресурсів для підтримання розвитку економіки. Проте там, на відміну від нашої держави, центробанки вбачають свою функцію не у фокусуванні на фетишах на зразок рівня інфляції, а в забезпеченні важливих і комплексних завдань підтримання економічного зростання та зайнятості. Натомість Україна останніх десятиліть була яскравою ілюстрацією підпорядкованості економічної політики чужим її розвитку інтересам.
Інвестиції та ринок
У фінансовій політиці це виявлялося в підпорядкуванні політики НБУ, під приводом його «незалежності», інтересам іноземних кредиторів, українських банків та імпортерів вироблених в інших економіках товарів. Саме їм потрібна політика дорогих грошей і перекосу кредитної системи на купівлю громадянами імпортних споживчих товарів під шалені відсотки. Водночас таку політику прикривають благими намірами стримування інфляції. Хоча й самі українські чиновники чудово розуміють, що в умовах відкритості національної економіки цінова ситуація цілком залежить від світових ринків. Наприклад, чинна віцепрем’єр-міністерка Юлія Свириденко зовсім нещодавно визнала, що сплеск інфляції в нашій державі — «це результат діяльності урядів розвинених країн, які шукали вихід у боротьбі з наслідками COVID-19. Якщо дуже просто пояснити, більшість країн світу для того, щоб підтримати громадян і бізнес, друкували гроші. Оскільки економіка України є відкритою, ми імпортували цю інфляцію».
Проте відповідь української влади звелася не до захисту від негативних наслідків світової інфляції своїх громадян і виробників шляхом збільшення доходів перших і рентабельності других. А до механічного зниження її рівнів у країні шляхом підриву як виробництва товарів і послуг за межами експортоорієнтованих сировинних галузей, так і купівельної спроможності населення. Саме для цього було ухвалено бюджет затягування пасків, який не передбачає індексації доходів громадян навіть до рівня реального зростання цін, облікову ставку НБУ підвищено вже до 10% (наразі вона в п’ять разів вища, ніж у сусідній Польщі, попри зіставний рівень інфляції в обох країнах 10% та 8,6% відповідно). У результаті за незахищеного від зовнішніх конкурентів внутрішнього ринку вартість грошей для бізнесу в Україні не лише залишається значно вищою, ніж у більшості країн, із постачальниками з яких доводиться конкурувати, а ще й зростає.
Водночас ціни на широкий перелік товарів для внутрішнього ринку стримують адміністративними методами, хоча це веде до посилення ножиць цін для них і штовхає їх до згортання виробництва. І це тоді, коли частка інвестицій навіть у нашому надзвичайно малому ВВП просто мізерна, порівняно з тими країнами, що демонструють значно динамічніші темпи зростання. Зокрема у 2020 році в Україні вони становили лише 6,6% від ВВП, у сусідніх Польщі та Румунії — 17,4–17,8%, а в азійських країнах узагалі в чотири—шість разів більше (В’єтнам — 26,4%, Індія — 28,4%, не кажучи вже про Китай, де йшлося про 43,7%). І з часом ситуація лише погіршується. Наприклад, в обробній промисловості обсяг капітальних інвестицій у ІІ кварталі 2021 року був на 28% меншим, аніж у тому самому кварталі у 2019-му, а у ІІІ кварталі — вже на 34,2%. А задуману як інструмент пільгового кредитування стартапів серед малого й середнього бізнесу «5–7–9» програма доступних кредитів за майже два роки вона забезпечила видачу інвестиційних кредитів заледве на $300 млн.
Нарешті така політика підриває й рівень життя громадян, які втрачають робочі місця в Україні та змушені дедалі більше покупок здійснювати за рахунок споживчих позик під шалені відсотки, бо не мають для цього достатньо власних коштів. Кількість штатних робочих місць лише з листопада 2019-го до листопада 2021 року зменшилася з 7 млн до 6,7 млн, а в обробній промисловості ще більше — з 958 тис. до 897 тис. І свіжі опитування підприємців свідчать, що найбільше вони очікують зменшення кількості працівників упродовж наступних 12 місяців саме в переробній промисловості (15,4%). Здавалося б, закономірний процес заміни рутинних процесів, які піддаються автоматизації та роботизації. Але ні. Бо зменшення зайнятості відбувається на тлі стагнації чи навіть зменшення виробництва та нарощування імпорту промислових виробів з інших країн.
Динаміка зовнішньої торгівлі за окремими галузями виразно демонструє, що масштабний наплив імпорту пригнічує внутрішнє виробництво: або знищує вже наявні, або виключає можливості створювати нові виробництва потрібних українцям товарів. У результаті Україна й далі борсається на власному економічному дні та не має змоги вийти зі «спіралі деградації», коли кожен черговий економічний цикл зростання-спаду завершується тим, що вона опиняється в дедалі гіршій ситуації чи принаймні відстає від решти світу й навіть сусідніх країн. Наприклад, за офіційним прогнозом на цей рік, ВВП країни не має шансу сягнути навіть рівня у 83% від показника 2008-го та 71% — від рівня 1991 року.
Читайте також: Війна і торгівля
А дедалі більше громадян змушені шукати засобів до існування за межами країни. Як свідчать дані за неповний 2021 рік (січень—листопад), перекази заробітчан до України перевищили $13,9 млрд. У результаті доходи від експорту робочої сили фактично зрівнялися з виторгом від експорту всієї української продовольчої ($14,9 млрд) чи металургійної ($14,5 млрд) продукції, навіть попри рекордний торішній урожай та найвищі за багато років ціни на основні товари нашого експорту на світовому ринку. Однак ці перекази не можуть посприяти економічному зростанню країни без змін економічної політики. Бо як через діряву кишеню в дедалі більших обсягах витікають в обмін на імпортовані споживчі товари.
Вразливість української економіки до їх напливу різко зросла після вступу до Світової організації торгівлі у 2008 році. «Зв’язані ставки» було зафіксовано на рівнях набагато нижчих, порівняно з країнами, що розвиваються, зокрема й азійськими, які сьогодні буквально завалюють український ринок своєю готовою промисловою продукцією. Відтак у двосторонній торгівлі ми від початку виявилися в нерівних умовах. Тож попри стереотипи про економічні проблеми українських виробників як наслідок економічної переорієнтації країни на Захід насправді найбільшої шкоди нашій державі завдає торгівля саме з країнами Східної Азії. Якраз вона перетворює Україну на сировинну колонію й виштовхує українців на роботу за кордон. Сукупний дефіцит торгівлі нашої країни лише з Китаєм за 2009–2021 роки перевищив $45,7 млрд. Недовге стрімке зростання вітчизняного сировинного експорту до КНР у 2020–2021 році, яким так захоплювалися представники чинної влади, як і застерігав Тиждень, швидко вичерпалося. І вже з другої половини 2021-го ми повернулися до традиційного прогресуючого дефіциту, закономірного для тієї колоніальної структури двосторонньої торгівлі, яку нав’язує Україні Пекін. У IV кварталі 2021 року наш експорт туди зменшився на 18%, а продажі нам китайських готових товарів, навпаки, зросли на 35% і знову майже вдвічі перевищили наші постачання до КНР. Водночас дефіцит двосторонньої торгівлі зріс у 7,5 раза. До того ж особливо високою є частка Піднебесної в постачанні на український ринок різноманітної продукції машинобудування. Її обсяги вже сягнули $5,8 млрд.
Інструментарій СОТ дає певні можливості захищати вітчизняний ринок від засилля товарів з інших країн — членів організації. Однак проблема в тому, що за 13 років членства в цій організації Україна такий інструментарій використовувала вкрай пасивно. І це при тому, що абсолютна більшість азійських країн і досі здійснює політику обмеження доступу готових товарів на свої внутрішні ринки, щоб підтримати й захистити власних виробників. Натомість в Україні в умовах незахищеності внутрішнього ринку від напливу готової промислової продукції з азійських країн відсутні будь-які умови для розвитку нових виробництв замість старих промислових галузей, що занепадають. Адже виробництво в Азії вже налагоджене й має очевидні переваги через «ефект масштабу» та різні форми стимулювання державами експорту. У результаті ситуацію, у якій сьогодні перебуває Україна, можна окреслити як пригнічення економічного потенціалу, що виходить зі Сходу. І нова зовнішньоторговельна політика має узалежнити можливість виробників з інших держав продавати в Україні готову продукцію з високою доданою вартістю від можливості реалізації значних обсягів такої самої вітчизняної продукції на ринках відповідних країн. Інакше доступ їхніх товарів на наш ринок слід закрити.