Один сільський староста майже перестав зі мною спілкуватись, коли я взявся захищати перед ним фермера, який не відгукнувся на його вимогу покласти скількись квадратних метрів тротуарної плитки перед лікарнею. Так, не на прохання, а на вимогу, хоча навіть мольба на нього б не подіяла. Наближалась весна, з нею сівба, а гаманець у хлопця майже пустий.
«Біля лікарні ж, не біля мого будинку, я просив покласти ту плитку! – вигукував староста. – Де його соціальна відповідальність?».
Переді мною був як-ніяк заочник четвертого курсу економічного факультету. Тож не було чого дивуватися, що й ним уже заволодів цей злощасний вираз.
Я намагався не просто нагадати старості суть приватного бізнесу – я її оспівував, цю суть, яка в тому, щоб збільшувати власні прибутки усіма, по можливості, законними способами і більше ні про що не думати. Для відповідальної людини влади будь-якого рівня найважливішим має бути те, казав я, щоб всі, хто вміє заробляли якомога більше, хай то дрібний крамар чи країна в цілому.
Тільки в такому разі тротуарна плитка ніби сама собою з‘явиться і біля лікарні, і скрізь, де буде потрібна – і при тому без ваших вимог і прохань. У відповідь я чув все ті ж два слова, і звучали вони так щиро і суворо, що нічого не залишалось, як замовкнути.
Таке розуміння «соціальної відповідальності» показує, з ким ви маєте справу. Перед вами, хто завгодно, тільки не ліберал, і у вас є нагода зайвий раз усвідомити, що воно взагалі таке, лібералізм і лівизна.
Ліберал – від слова свобода. Ліберал за найбільшу свободу для всіх, особливо для підприємців. Кожен займайся чим завгодно, заробляй так і стільки, як і скільки зможеш, тільки нічого ні в кого не кради, нікого не каліч і не вбивай. Ліберал виступає за низькі податки, мінімальні державні витрати — особливо на чиновників та неефективні структури, — а значить, і за якнайменше втручання держави у відносини громадян.
Лівий же — за те, щоб якомога щедріше, навіть урочисто, піклуватися про всіх, хто з різних причин заробляє мало, а то й нічого; допомагати коштом заможних, а для цього обтяжувати їх податками і, звичайно, виховувати їх у відповідному дусі. Так, виховувати і ще раз виховувати!
Деякі ліві – бувало в світі й таке – навіть вимагали запровадити окремий податок на будь-який талант: він, мовляв, не від особистості, а від Всевишнього, звідсіля і слова «дар», «обдарований», отож буде справедливо щось брати з них на користь тих, кого Він обійшов.
Як не дивно, вираз «соціальна відповідальність бізнесу» подарувала світу (на його погибель, на думку деяких панікерів) країна, від якої його можна було б очікувати в останню чергу: США. Це трапилось 70 років тому, коли один такий собі знаний економіст проголосив обов’язком ділових людей діяти не так, як їм підказує їхня чуйка на прибуток, а так, як бажано суспільству. Відтоді дехто звернув увагу на те, що саме середовища, в яких, здавалося б, не мало б бути особливо натхненних невігласів, і продукують їх. У даному разі — середовище економістів.
У перекладі на звичайну мову «соціальна відповідальність» означає, що бізнес поза головним своїм призначенням добровільно щось вкладає в загальний добробут. Причому, про добровільність говориться для годиться. Чого-чого, а надлишку такої чесноти, як щедрість, в людстві не дуже помітно, отже, подільчивість – чудова річ, а податки все ж таки надійніша. Ними і гальмують бізнес.
У цьому вся справа! Не в благодійності як такій, а в різних способах примусу до неї, особливо на користь тих, що квапляться позбавитись від «прокляття праці». Маркс казав, що це їм подарує комунізм, але до нього ще йти і йти, а нічого не робити хочеться вже сьогодні.
Мало що в цьому житті діється без перегинів. Перегини «соціальної відповідальності» – це прокляття сучасного демократичного світу. В тих же США майже 70 % федеральних витрат, тобто десь $6 трлн у рік – соціальні статті: медицина, допомога безробітнім тощо. Перед нами, щоб ми знали, здоровенна, непомірно обтяжена бюджетними витратами «соціальна держава». Подумати тільки: більше половини призначених на університетську науку державних коштів з’їдають службовці (теж університетські…), які розподіляють оцю дармовщину!
Непомірна державна благодійність не лише стримує виробництво, а отже, у кінцевому рахунку, і благополуччя бідних та невдах, — вона, між іншим, сприяє й різним збоченням культури. Адже з жиру буває бісяться навіть ченці, а митцям і кожному, хто вважає себе таким, сам Бог велів. Без державної підтримки їх та їхніх, вгодованих на халяву глядачів/слухачів, не було б стільки всілякого непотребства на сценах і екранах, у виставочних залах і музеях сучасного «мистецтва».
Митці, вони взагалі такі… Вони полюбляють не тільки розважати публіку, а й при нагоді розчулити її, довести до сліз, викликати гнів – праведний, зрозуміло, гнів на тих через кого рай ніяк не спуститься на землю, а хто ці двоногі гальма, кому ж і знати, як не поету.
Що їм, чи хоча б їхнім красномовним підбурювачам, заважало зрозуміти, що найгірше від цього стане в першу чергу і надовго саме їм, мужикам? Заважав панівний настрій серед передових, як вони себе називали, людей того часу. А з тим – відсутність інтересу до тих тверезих знавців невигаданого життя, які не раділи, коли чули, що примара комунізму ніби вже блукає Європою.
«У нього і батько був такий, – розказував староста про того фермера. – Все собі, все собі, у свій двір. Колгоспне, загальне, людське його не переймало».
Із колишньої сільради, тепер старостату, я вийшов з впевненістю, що очільник цього села успішно закінчить і п’ятий курс, а потім – не виключено – і аспірантуру його вже явно рідного економічного факультету. Цих факультетів в України вже стільки… та майже стільки ж, скільки юридичних і журналістики.