Не допомогли ані петиції на адресу Путіна, ані проведені вченими акції протесту, ані статті у газетах та Інтернет-виданнях: відповідний закон дружно ухвалений обома парламентськими палатами та підписаний главою держави. Відтепер усе майно РАН перейде до спеціальної агенції, при цьому функції засновника і власника майна матиме уряд Росії. Крім того, агенції передані всі наукові інститути; саме ця агенція, а не президія академії, затверджуватиме завдання науковим інститутам. Інакше кажучи, не академія та академіки, а урядові чиновники безпосередньо керуватимуть вченими та визначатимуть напрями й обшири їхньої дослідницької роботи.
Звичайно, РАН потребувала реформ, оскільки в її формах організації та стилі діяльності залишалося немало відгомону радянщини, але ж не випадково, мабуть, вістка про законодавчо закріплену трансформацію російської науки одразу ж оживляє в пам’яті слова з комедії Грибоєдова «Горе з розуму»:
… Я вам
Фельдфебеля в Вольтеры дам,
Он в три шеренги вас построит,
A пикнете, так мигом успокоит.
І справді: хто зможе краще за фельдфебеля… тобто за номенклатурника-чекіста з команди Путіна – виструнчити російських науковців та дати їм завдання на майбутнє? Не якісь там лауреати Нобелівської премії, ясна річ…
А скільки майна має РАН, скільки приміщень у Москві та інших містах, скільки досі не освоєної бізнесом території! Хіба ці вчені здатні нормально розпоряджатися своїми ресурсами? Лише номенклатура вміла і вміє це…
Одне слово, попри протести науковців і громадськості, у Росії поїзд, який повіз академічну науку в нікуди, впевнено рушив уперед. І якщо 1945 року тодішній президент академії фізик Сергій Вавилов на докір Сталіна: «Ну, що, проспали ваші вчені атомну бомбу?» – насмілився відповісти не менш різко: «Ні, в чергах за хлібом простояли» (і репліка ця мала наслідком не репресії, а різке підвищення зарплати науковим працівникам та викладачам вузів), то сьогодні новий президент РАН (і також фізик) Володимир Фортов лише «доносить до президента» думку вчених і «сподівається на розуміння». Що ж дивного в тому, що з російською академічною наукою «кремлівські чекісти» сьогодні роблять такі речі, яких не робилося навіть у часи Сталіна та Берії?
І якщо хтось вважає, що з українською наукою й українською академією не робитимуть чогось схожого вже ближчим часом, той глибоко помиляється. Тим більше, що наука ця перебуває нині у глибокій кризі – мізерні обсяги фінансування, застаріле обладнання, розірвані комунікації у науковому співтоваристві, старіння кадрів дослідників (докторам наук у середньому за 60, кандидатам – за 50) тощо. Але йти у цій ситуації російським шляхом чи, як дехто пропонує, механічно передати більшість академічних інститутів університетам, а інші – різним відомствам, – це йти у прірву. Наукові школи формуються упродовж десятиліть, і якщо доруйнувати їх, то Україна справді перетвориться на такий собі бантустан у географічному центрі Європи.
Але крім російського існує ще й, скажімо, чеський шлях. У Чехії традиційно наука також зосереджувалася в академії (якій сьогодні понад 220 років). Нині самоврядна Академія наук містить у своєму складі 54 інститути, які поділяються на три групи. Перша з них – інститути так званої «неживої природи» – математика, фізика тощо, друга – «жива природа» – біологія, біомедичні науки, біохімія, третя – гуманітарні та суспільні науки. У статуті чеської Академії наук записано, що головне її завдання – розвивати науку, поширювати знання в міжнародному контексті, але при цьому передусім «задовольняти потреби чеського суспільства та національної культури».
Що ж стосується фінансування академії, то воно з 2004 року, після вступу Чехії до Євросоюзу, здійснюється кількома способами. Є державні програми, є гранти для окремих учених для роботи вдома та здобуття досвіду в провідних наукових центрах світу, є фінансування від ЄС для доопрацювання вже розпочатих успішних перспективних досліджень. Існують і спеціальні конкурси та призи для заохочення науковців. 2002 року була заснована найвища і найпрестижніша національна наукова нагорода – «Чеська голова». Вона вручається за відкриття переважно в царині технічних наук; церемонію нагородження лауреата, в якій беруть участь перші особи країни, транслює громадське телебачення; розмір грошового еквівалента відзнаки – $ 50 тисяч. Звісно, чеські науковці (як, мабуть, і науковці всього світу) скаржаться на недостатнє фінансування, але при цьому більшість наукової молоді, яка чи навчається, чи стажується за кордоном, врешті-решт повертається додому…
Чехія, як і Росія та Україна – посткомуністична держава зі складною долею. Тут після придушення «празької весни» чимало не найгірших інтелектуалів змушені були полишити батьківщину, а чимало інших були відлучені від наукової праці. Та чеська наука не просто вижила, а й успішно розвивається. Тож чи не варто українським науковцям і політикам сьогодні звернути увагу на чеський досвід, тим більше, що в Академії наук цієї країни працюють і наші співвітчизники? Бо ж варто зіграти на випередження, представивши свій план реформування Національної академії наук України, поки влада під гаслом «запровадження європейських стандартів» не розпочала остаточний дерибан академічного майна та погром недобитих решток ученої спільноти.