Маємо нового президента. Майже. Залишилися церемоніальні формальності й фото на пам’ять. Але які будуть його повноваження і на яку більшість у парламенті він спиратиметься? Яку частину країни контролюватиме де-факто?
Маємо демократичні вибори. Майже. Якщо президентські перегони відбувалися без істотних нарікань, то кампанії місцевого масштабу нагадали про всі сорти гречки, а в Києві обернулись величезним скандалом: партія «Демократичний альянс» потрапила до Київради лише після перерахунку голосів завдяки наполегливості активістів.
Маємо війну. Майже. Три літери АТО – це майже формула Льва Троцького «ні миру, ні війни»: на Донбасі тривають повноцінні бойові дії із застосуванням ПЗРК проти української бойової авіації, труни з «вантажем 200» йдуть у мирні регіони держави й перетинають російський кордон, а влада тільки тепер наважується «вивчити питання щодо запровадження воєнного стану» в зоні збройного конфлікту.
Силовики звітують про знешкоджені блокпости терористів і активні фази операції. Майже привід для оптимізму. Бо в генеральських рапортах якось губиться окопна правда навіть не про погане постачання, на яке нарікають бійці з передової, а про те, що деякі підрозділи фактично в оточенні. Луганський прикордонний загін, частини Нацгвардії в тому самому обласному центрі перебували в контрольованому ворогом місці: сепаратисти вже давно захопили там органи влади, облуправління СБУ і МВС, і неважко було здогадатися, що наступними мішенями стануть ці військові частини. Генерали того не помітили. Майже.
Читайте також: Андрєй Ілларіонов: «Агресія проти України неминуче завершиться зміною кордонів Росії»
Майдан переміг. Майже. Режим повалено. Але Майдан стоїть. Та й попередня влада має в Україні свої очі, вуха та інші органи. І не десь там, на маргінесі, а в самій Раді. Чехарда вчорашніх регіоналів дає підстави говорити про формулювання «групи Курченка». До речі, про молодоолігарха: його медіа працюють як і раніше, а капітали ніби спокійно перетікають із України в окупований Крим. Слідчим органам, виявляється, потрібні були три місяці, щоб наважитись оголосити в розшук іншого фінансового функціонера режиму – Сергія Арбузова.
Фатальне «майже» переслідує нас і на зовнішньополітичному рівні. Захід визнав президентські вибори й готовий допомогти Україні. Майже. Так, Петро Порошенко – бажаний гість у Нормандії, де вшановуватимуть героїв Другої світової і серед гостей головний «спадкоємець» тієї перемоги Владімір Путін. Дипломатична інтрига в дусі ХVIII століття ще знайде свого автора в художній літературі, але… На тлі символічно-меморіальних заходів у Франції помітним стає інший жест Парижа. Попри санкції проти РФ та інші «заклики й обурення», військові кораблі Mistral (made in France) поповнять-таки російський ВМФ. І що не менш символічно: базуватимуться ці судна не на Тихому океані, як планувалося раніше, а в Севастопольській бухті.
Суспільство й політики дозріли до позачергових парламентських виборів. Майже. Шляхетних мотивів «перезапустити систему влади», «очистити нарешті парламент» – аж задосить. Однак постає актуальне питання: а як обирати? За наявної пропорційно-мажоритарної системи не комільфо. Виборчі округи ще тривалий час залишатимуться полем для адміністративного тиску й махінацій. Не менш актуальне питання – територія фактичного проведення виборів. Без відчутних успіхів силовиків на Сході про повноцінне волевиявлення годі й говорити. До того ж зависло в повітрі питання легітимності ЦВК, в більшості членів якої добігає кінця термін повноважень.
Читайте також: Петровська доба. Про Порошенка без ілюзій
Та, власне, увесь попередній більш ніж 20-річний «шлях реформ», «європейської інтеграції» складався із дрібних і не дуже компромісів, численних «майже». Жодна влада не наважувалась на якісні зміни, бо незабаром вибори (як не парламентські, то президентські), тож краще зіграти доброго царя, роздати чергові пільги, підгодувати з бюджету потенційний електорат, пообіцяти зміни в майбутньому, «застабілізувати», як полюбляв казати знаменитий своїм красномовством Віктор Янукович.
Спокуса піти цим самим курсом велика і в нинішньої влади.
Поле й масштаби для майже досягнень – колосальні. Можна сісти за стіл переговорів із Путіним, «заради миру і злагоди» згорнути бойові дії на Донбасі, благословити створення там Придністров’я 2.0. «Почути» Схід і виділити йому непомірно щедрі дотації на втіху місцевій олігархії та черговій генерації бюджетних утриманців. Заморозити ще на десятиліття ринок землі, утримувати медицину й освіту в напівреформованому стані, побавитись у люстрацію на рівні завгоспів. Усі ці заходи за належної інформаційної підтримки можуть набути вигляду прагматичних компромісів заради того, щоб… «застабілізувати».
Читайте також: Більше ніж волонтери
Необхідні сьогодні різкі й радикальні кроки не мають нічого спільного з революційним «угаром», який пропагує, наприклад, Олег Ляшко. Просто в усіх хронічних хвороб України такий поважний вік, що жодна терапія, окрім хірургічного втручання, вже не допоможе. Можна виглядати ковбоєм, коли перед телекамерою в манері колгоспного бригадира «строїш» чиновника й жодним чином за це не відповідаєш. Але справжній фронт пролягає по межі того компромісу, на який здатні політики й суспільство. Наскільки серйозно президент реалізує намір відмовитись від бізнесу: формально перекладе яйця в різні кошики чи справді продасть заводи й телеканал на додачу? До якої міри він схильний оточувати себе «старими професіоналами» й не бачити плям на їхніх мундирах? Наскільки формальним виявиться підхід прем’єра до підбору консультантів у кожне міністерство: будуть це профі чи фахівці з «цілепокладання», які своїм теоретизуванням заколисуватимуть кабмінівську публіку, а та, своєю чергою, гальмування реформ пояснюватиме «українською специфікою»? Чи матиме новий парламент більшість і конструктивну опозицію, а чи знову залишиться елітним клубом для таємних домовленостей і кнопкодавства? Ну і, зрештою, саме суспільство, яке або впадатиме у відчай при кожній нагоді, або таки візьме безпосередню участь у перезавантаженні країни, хоч би яким рутинним воно здавалось…
Часом корисно вчитись у ворога. Зараз він діє всупереч писаним і неписаним законам і не визнає жодних «майже». Звісно, не йдеться про копіювання жорстокості й цинізму держави, яка щосили робить вигляд, що не воює на території сусіда. А от відсутність схильності до будь-яких компромісів у Кремля та всіх його посіпак у самопроголошених республіках варта наслідування. Бо якщо простягнути руку хижакові, то є ризик її втратити. Майже всю. Чи щонайменше по лікоть.