Алла Лазарева власна кореспондентка «Тижня» у Парижі

У режимі флюгера

Світ
7 Квітня 2015, 14:25

«Все погано, але я щасливий, – жартує Ерік, вчитель історії одного з паризьких коледжів, коментуючи проросійські симпатії ультралівих. – Зовні це схоже на парадокс: найлівіші з демократів підтримують тих, хто ані демократами, ані лівими не був і не стане. Чому? Бо там і там в основі маніпуляція. Риторика обох політичних течій послуговується не просто невідповідними, а й протилежними за сенсом термінами. Ксенофоби борються з фашизмом, загарбники аргументують свої дії «звільненням від поневолення», авторитарні лідери волають про свободу, яку вони насправді ненавидять… Ось ця симетрія їх і зближує. Вона ж виводить на чисту воду тих, хто, прикриваючись світлими ідеалами, мріє лише про необмежену владу».

Ерік належить до відносно невеликого прошарку французів, які від початку Майдану уважно відстежують події в Україні. Він голосує за соціалістів і пишається, що французькі військові кораблі класу Mistral досі не були відправлені російським замовникам. Прокремлівську позицію лідера «Лівого фронту» Жана-Люка Меланшона називає «національною ганьбою». Як і співавтор «Чорної книги комунізму» Стефан Куртуа, вважає логічним перетікання елек­то­­рату від крайніх лівих до крайніх правих і навпаки залеж­­но від історичного контексту. «Розумієш, – каже він, розкурюючи дивну «піратську» трубку, – за всіх часів і народів безкомпромісні ідеалісти завжди були найкращим поживним середовищем для появи деспотів. Колір прапора відіграє похідну роль. Суть питання – розуміння свободи».

Читайте також: Російські праві під маскою українських лівих

Полум’яні інтернаціоналісти крайніх лівих уподобань легко потрапляють на гачок Путіна не лише тому, що сам термін «націоналізм» у Франції має зовсім інше наповнення, ніж в Україні, від чого виникає смислове непорозуміння. Йдеться не тільки про успішну дискредитацію націоналістів провідниками кремлівсь­ких інтересів. Причина несподіваної байдужості до права української нації на самовизначення ще й в іншому. На рівні загальної дипломатичної школи Франція незалежно від уподобань президента та уряду лишається прихильницею ієрархічного світового порядку, згідно з яким «великі потуги» вирішують суто між собою долю «малих країн».

Така тяглість у ставленні до світової політики пояснює, чому соціаліст, колишній міністр закордонних справ Юбер Ведрін надуживає термінами «зона росій­­ського впливу» та «законні інте­реси Росії». Термінологія ХІХ століття, не відповідна ідеалам свободи, рівності й братерства? Звичайно. Але саме в ті золоті для Франції часи вона належала до касти світових лідерів. Колишня велич виправдовує в очах численних французьких політиків і недоречну зверхність до «недержавних народів», до яких Париж не так давно зараховував й українців, і своєрідну «загальмованість» у часі та термінах.

Крім дипломатичних автоматизмів на рівні чиновництва в колі французьких інтелектуалів існує банальна заангажованість експертного середовища та університетської професури, що звикли співпрацювати з Моск­вою. Хтось із переконань, хтось із меркантильного інтересу, але разом їх багато. «Стратегічне, давнє парт­­нерство з Росією» десятиліттями протиставляється «поступництву американському впли­­ву». Ненависний крайнім лівим ідеологам символ «необмеженого американського капіталізму» спрацьовує як універсальне опудало. Українців у цьому контексті виставляють як «американських протеже». Отже, не лише як опонентів Росії, а й, у випадку з крайніми лівими, як апологетів американського способу життя.

Читайте також: Маркс би плакав

Не варто забувати й про відвертих сталіністів, яких не так багато, але трохи є по французьких вищих навчальних закладах. Одна з них – викладачка університету «Париж – 13» Анні Лакруа-Різ, яка розповідає на лекціях, ніби «українців придумав Ватикан спіль­­но з гітлерівською Німеччиною». Численні листи від української громади до керівництва вишу досі без відповіді, а студентам залишається хіба що помен­­ше запам’я­тову­вати, щоб після заліку в Лакруа-Різ усе з чистим серцем забути.

Україна поки що не має стратегії діалогу з притомною частиною французьких лівих. Зокрема, з поміркованими, які, згідно з опитуваннями, значно більше засуджують російську інтервенцію в Україні, ніж ліві та праві радикали. Очевидно, питання впирається у відсутність адекватних, політично співзвучних співрозмовників у Києві. Щонайменше…