— Куля зайшла в живіт. Покрутилася, ударилася в край броніка й вийшла майже впритул до легені. Нирку порвало, — згадує своє поранення під Куп’янськом старший солдат Артур Ладченко з 32 окремої механізованої бригади.
Бійцю 28 років. У ЗСУ — із січня 2023-го. Удома, в Обухові на Київщині, на чоловіка чекають мати, сестра, племінниця, дружина й дві доньки. З рук президента отримав орден «За мужність». Після поранення мав можливість піти на довготривалу реабілітацію, але вирішив якнайшвидше повернутись у стрій.
— У шпиталі в мене з’являлася думка: «Усе, відвоював своє». Лікування важке було, кишки мені добряче пошматувало ж, селезінку довелося видалити, — розказує далі Артур. — Досі за ті вагання соромно. Не повернутися до своїх побратимів не міг.
До повномасштабного вторгнення чоловік працював на заводі з виготовлення пластмаси. У лютому 2022-го через величезний наплив охочих не зміг потрапити в перші ряди добровольців. Повістки чекав майже рік.
— Коли представники ТЦК прийшли на завод, на підприємстві хаос почався, — сміється. — У більшості хлопців такі хронічні болячки повилазили, про які я від них зроду не чув. Зрозуміло, що й мені було страшно йти на війну, хоча до цього готувався свідомо. Але ще більше я боюся знову побачити кадри Бучі, але в моєму місті, з моїми дівчатами. Заради них і переступив свій природний страх.
Уже в 32 бригаді на полігоні Артур учився дуже активно, наприклад надавати першу домедичну допомогу. Також відновлював навички поводження зі зброєю, призабуті зі строкової служби.
— Назавжди закарбувалися слова одного з інструкторів: «Хто, як не ми?». Аж прошкрябує від них усе всередині, навіть коли от зараз повторюю, — каже військовик.
У поданні на державну нагороду командир Артура так описав героїчний вчинок свого бійця: «У районі населеного пункту Синьківка Куп’янського району Харківської області після масованого мінометного обстрілу ворог розпочав атаку на одну з наших позицій. Поранені військовослужбовці на ній потребували негайної евакуації.
У цей час старший солдат Артур Ладченко перебував на сусідній вогневій позиції. Швидко зорієнтувавшись у ситуації, він сформував та очолив штурмову групу, яка висунулася на допомогу пораненим побратимам. Вступив у бій з ворогом. Рашисти зазнали значних утрат і під натиском наших бійців відступили».
На запитання, чи стало ще більшою мотивацією для Артура здобуття ордена «За мужність» з рук Володимира Зеленського, воїн скромно відповів: «Ні».
— Кожен з тих, хто у війську, — це вже герої. Для своїх сімей — так точно. Ми боронимо Україну, і це для нас уже нагорода. Хоча, зрозуміло, зустрітися з президентом було приємно. Особливо почути з його вуст: «Усе буде Україна!». Зачепило. Вірю, що саме так і буде.
От навіть якщо подивитися на наш підрозділ. Пліч-о-пліч у ньому воюють і вчорашній фермер, і айтівець. Дехто прийшов з великого бізнесу, хтось до війська просто радів тому, що на городі виросло. На когось удома чекає велика родина, хтось мрію створити сім’ю відклав на «після перемоги». Бо всі ми воюємо заради майбутнього.
Дуже круто відчувати силу цієї єдності. Знати, що побратиму можеш довірити все, навіть своє життя, бо він завжди тебе прикриє. Хоча навряд мої слова на сто відсотків зрозумілі тим, хто не побував тут.
А ще знаєте, що мене по-справжньому стимулює? — додає Артур. — Це упевненість, що опинився в тому місці й у той час, де мав. Поясню на прикладі.
У лісі під Синьківкою зник радіозв’язок з нашим провідником. Видивлялися його з дрона, але марно. Хтось уже папірець писав би: «Зник безвісти». Хлопець цей не хотів бути провідником. Але хтось, хто знає дорогу, мав завести поповнення на позиції. І я взявся вмовити його зробити це ще раз. Стиснув плечі хлопця й сказав у вічі, що він найкращий, без нього не впораємося. Провідник виконав неймовірну роботу, зробив декілька ходок і вже повертався із завдання. Але ворог хитрий: викрив наші маршрути й почав прострілювати ВОГами. Його поранило в руку й ногу — стікав кров’ю. За якийсь час таки вийшов на зв’язок. Відчувалося, що вже втрачає свідомість.
Я зідзвонився з хлопцями із сусідніх позицій, просив послати когось пошукати бійця. Почав у себе в резерві формувати рятувальну групу. Більшість відмовлялася, бо вважала, що в нічному лісі, повному ворогів, шанси знайти когось мізерні й покладемо ще більше людей. Ті дві години пошукової операції тягнулися для мене наче тиждень. Відчував свою неймовірну відповідальність за життя товариша. Він усе-таки зміг уцілілою рукою дотягнутися до зброї та зробити постріл угору. За цим звуковим маяком на нього й вийшли.
З тим хлопцем іноді зідзвонюємося. І щоразу він, мало не плачучи, каже: «Якби не ви, усе могло б завершитися інакше…».
А тепер уявіть, де був би ворог і що було б з нашими містами, рідними й близькими, якби тисячі українців не опинилися в потрібному місці в потрібний час, не взяли на себе відповідальність за Батьківщину.
На сьогодні 32 ОМБр, у якій несе службу Артур Ладченко, воює на Торецькому напрямку.