Важливою ознакою економічної суб’єктності та конкурентоспроможності тієї чи іншої держави завжди були потужні національні компанії чи створені на їхній основі транснаціональні корпорації (ТНК), які лишаються пов’язані з однією чи кількома базовими країнами. Інакше країна навіть за високих показників економічного розвитку чи доходів громадян ризикує перетворитися на територію без економічної суб’єктності, де тон на ринку задають іноземні компанії. І слід визнати, що часто останній шлях видається позірно простішим. Адже не потрібно докладати зусиль, витримувати конкурентну боротьбу, створювати умови та сприяти появі потужних національних компаній у тих чи інших галузях. Достатньо відкрити країну для вже наявних ТНК, які створять власні філії та інтегрують у свої виробничі ланцюжки чергову національну територію. І якщо умови ведення бізнесу в ній будуть сприятливішими, ніж в інших, то, цілком можливо, це навіть перетворить її на об’єкт пріоритетного інвестування та нарощення потужностей.
Прихід іноземних компаній, особливо коли це супроводжується поширенням нових технологій та ноу-хау, але й навіть коли обмежується просто створенням робочих місць і збільшенням ВВП та відрахувань до бюджету, може бути й часто є корисним. Однак такий успіх завжди мінливий: зайшлі компанії принагідно згортають виробництво, щоб перенести його на іншу, привабливішу територію. Не кажучи вже про те, що центри ухвалення рішень та відповідно їх узгодженість із національними інтересами певної держави орієнтуватимуться переважно на ключові для такої ТНК країни, часто країни її походження. Глобалізація та офшоризація бізнесу в останні десятиліття внесла свої корективи, якщо порівняти із ситуацією півстоліття-століття тому, однак кардинально картину не змінила.
Читайте також: Шлях гігантів
Без формування потужних національних компаній і фінансово-промислових груп країна ніколи не може розраховувати на економічну незалежність і суб’єктивність у світовій економічній системі. Саме з цієї причини низка держав, які виходили чи намагалися утриматися на світовій арені у ХХ столітті, робили ставку на підтримку так званих національних чемпіонів — потужних корпорацій чи фінансово-промислових груп у секторах, у яких вони мали об’єктивні конкурентні переваги або сильні позиції. Такі національні чемпіони діставали підтримку держави, часто навіть користувалися прямими преференціями, їхні інтереси лобіювалися на політичному рівні, але натомість мусили узгоджувати власну економічну експансію з інтересами країни свого походження. Остання позиція, вочевидь, ключова. Вона відрізняє модель симбіозу між певною державою та її економічними чемпіонами від олігархічної моделі паразитування тих чи інших бізнес-структур на тілі «своєї» країни.
Попри наявність та активне державне сприяння появі таких корпорацій в економічно розвинених західних країнах ще рельєфніше політика підтримки національних чемпіонів проявилася в азійських «тигрів», які впродовж другої половини ХХ століття активно наздоганяли перших. У Японії у вигляді заснованих на базі довоєнних сімейних дзайбацу — кейрецу (Mitsubishi, Mitsui, Sumitomo, Fuyo та ін.), у Південній Кореї — у вигляді місцевих сімейних конгломератів — чеболів (найвідомішими в Україні є Samsung, LG, Daewoo). І ті, і ті є конгломератами підприємств у найрізноманітніших сферах економіки, хоча переважно в різних галузях промисловості. Наприклад, той самий Samsung хоч і відомий в Україні переважно завдяки електротехніці, але насправді має у своєму складі підрозділи, які випускають хімічну продукцію, працюють у таких секторах, як автомобілебудування, важке машинобудування, ВПК, легка промисловість, а також будівельні компанії, інвестиційний банк, кредитні та страхові фірми. Mitsubishi в Японії крім автопрому займається ще й харчовою промисловістю, будівництвом, нафтопереробкою, хімією, металургією, суднобудуванням та виробництвом паперу.
Ці конгломерати завжди мали підтримку урядів, які забезпечували максимально сприятливі умови для їх існування та розвитку. Наприклад, на межі ХХ і ХХІ століть у Південній Кореї кілька десятків чеболів контролювали близько половини всього ринку промислової продукції. Однак при цьому самі компанії не перетворилися на неконкурентних паразитів, оскільки мусили конкурувати вже на світовому ринку з виробниками з інших країн. До аналогічної моделі підтримки та просування національних чемпіонів (хоча й із державною формою власності) вдається і найбільший азійський «тигр» останніх десятиліть — Китай. Хоча там вони є більш спеціалізованими за напрямами економічної діяльності.
Українські особливості
За формальними, зовнішніми ознаками найбільші українські фінансово-промислові групи дуже нагадують японські чи корейські конгломерати. На відміну від західних акціонерних компаній вони зазвичай належать якійсь сім’ї, хоча й утворилися на основі підприємств тієї чи іншої галузі, однак здебільшого постійно розширюють сфери діяльності.
Читайте також: Рік жовтої земляної… невизначеності
Наприклад, СКМ Ріната Ахметова, найбільший конгломерат України, який у 2016 році отримав $11,4 млрд доходу, окрім монополістів в енергетиці (ДТЕК) та гірничо-металургійному секторі (Метінвест і Запоріжсталь) має у своєму складі також компанії в агросекторі (HarvEast), важкому машинобудуванні (Сorum), телекомунікаційній сфері (Укртелеком, Vega Telecom, Digital Screens), залізничному (Лемтранс) та морському (Рortinvest, який керує двома морськими терміналами компанії в Південному й Маріуполі) транспорті, будівництві та ремонті залізничних шляхів (Трансінвест Холдинг). Смарт-Холдинг Вадима Новинського, бізнес-партнера власника СКМ, окрім часток у Метінвесті та HarvEast володіє суднобудівними активами (Миколаївська й Херсонська верфі), газовидобувною компанією та групою підприємств, що випускають плодоовочеву продукцію під торговою маркою «Верес». Ще більш диверсифікованими є активи групи «Приват». У найрізноманітніших сферах економіки має свої підприємства «Прайм Есетс Капітал», що належить родині нинішнього президента Порошенка (від автомобілебудування та суднобудування, вирощування сільськогосподарських культур та виробництва скла до цукроваріння, кондитерки і, за останніми даними, енергетичного бізнесу). Галузево диверсифікованими є й конгломерати інших українських олігархів, наприклад Дмитра Фірташа.
Ключові українські олігархи намагаються концентрувати активи в усіх прибуткових галузях країни, однак при цьому їхні конгломерати за позірної схожості з японськими чи корейськими насправді принципово відрізняються від них. Адже, паразитуючи на придбаних (часто за заниженою вартістю) активах, вони зазвичай не інвестують у поглиблення переробки чи створення з нуля нових виробництв або галузей. Нечисленні винятки лише підтверджують загальне правило. Маючи преференції завдяки політичному впливу в різні часи, вони паразитували на здобутих ексклюзивних перевагах, замість того щоб використовувати їх для посилення власної конкурентоспроможності, а також конкурентоспроможності країни на світових ринках.
Чи можуть на основі названих та інших сімейних конгломератів чи й поки що більш спеціалізованих компаній постати національні чемпіони? Такої імовірності виключати не варто, адже вони володіють потужним фінансовим ресурсом, який гіпотетично міг би стати основою для інвестування в нові галузі. Однак для цього потрібні умови. Зокрема, необхідно позбавити їхніх власників можливості отримувати надприбутки в сировинних галузях у результаті привласнення ренти, що має діставатися всьому суспільству, або завдяки монопольному становищу на ринку.
Нові точки зростання
Перспективу вирости з нинішніх порівняно скромних розмірів і перетворитися на національних чемпіонів мають й українські сімейні компанії, що працюють у галузях, які динамічно розвиваються або в яких Україна має об’єктивні конкурентні переваги. Окрім філій іноземних ІТ-фірм у нас уже є чимало власних із тисячами працівників та обсягами реалізації в десятки, а то й сотні мільйонів доларів. Зокрема, йдеться про такі компанії, як SoftServe (4,6 тис. працівників, тут і далі наводяться дані галузевого ресурсу dou.ua), Ciklum (2,5 тис.), Infopúlse (1,5 тис.), NIX Solutions (1,5 тис.), ELEKS (1,2 тис.), EVO.company (0,8 тис.), Miratech (0,8 тис.), Sigma Software (0,8 тис.) та багато поки що менших. Наразі рівень концентрації як на світовому, так і на українському ринку ІТ-послуг усе ще переважно невисокий. Його зростанню перешкоджають об’єктивні особливості та молодий вік сектору, який швидко розвивається та основним капіталом якого є його працівники. Однак не можна виключати, що з часом процеси концентрації в ньому пришвидшаться й українські компанії позмагаються за лідерство.
Читайте також: Повільно, але впевнено. Завдяки чому зростала у 2017-му українська економіка
На статус національних чемпіонів можуть претендувати й деякі підприємства в галузі машинобудування, які досі зберігають потенціал і вагому частку на світовому ринку за низкою видів складної продукції. Йдеться і про підприємства Укроборонпрому, зокрема «Антонов», і про Південмаш та КБ «Південне», і про Турбоатом. Останній, за інформацією Мінекономіки України, випускає турбінне обладнання для теплових, атомних та гідроелектростанцій, забезпечуючи понад 10% потреби світового ринку в турбінах для АЕС, що робить підприємство четвертим за розміром виробником у світі. Турбоатом також має високу рентабельність, яка за показником EBITDA у 2016 році становила 57,1%. Підприємство постачає продукцію в десятки країн світу й успішно конкурує з такими світовими гігантами, як General Electrіc, Sіemens, Alstom, Voіth. Однак у забезпеченні конкурентоспроможності цієї групи українських державних машинобудівних компаній важливу роль відіграватиме державна підтримка у вигляді внутрішніх замовлень та доступності кредитно-інвестиційних ресурсів для модернізації виробництва чи створення нових потужностей.
Іншим сектором, у якому мають шанс з’явитися потужні за світовими мірками гравці, є агропромисловий комплекс, особливо харчова промисловість. Приклад Nestlе S.A., Kraft Foods, Unilever, Mars, Groupe Danone, річні доходи яких вимірюються десятками мільярдів доларів, свідчить про те, що й у сегменті продовольчої продукції можуть бути потужні виробники, які випускають орієнтовану на кінцевого споживача продукцію і є своєрідною візитівкою тих чи інших країн на світовому ринку. Приміром, та сама Nestlе, головний офіс якої міститься у Швейцарії, сьогодні виробляє й продає розчинну каву, мінеральну воду, шоколад, морозиво, бульйони, молочні продукти, дитяче харчування, корм для домашніх тварин, фармацевтичну продукцію та косметику, хоч історія компанії почалася з виробництва згущеного молока. В Україні ця ТНК також успішно випускає широкий спектр харчової продукції під торговими марками Nescafe, Nesquik, Nestlе, Maggi, Purina, «Торчин», «Світоч» та ін.
Українські компанії, що спеціалізуються на кондитерських виробах, уже сьогодні займають високі позиції у світових рейтингах і мають шанс на подальше зростання. Наприклад, до світового рейтингу кондитерських компаній за 2017 рік Global Top 100 увійшли три українські компанії (ROSHEN — 24-те місце, Konti Group — 43-тє, AVK — 67‑ме). Корпорація ROSHEN (обсяг продажу — $0,8 млрд, кількість зайнятих — 10 тис.) трохи поступилася найбільшій галузевій французькій компанії Cémoi (23-те місце в рейтингу та $0,9 млрд продажу), а найбільша німецька компанія Haribo GmbH & Co. KG (із 7 тис. працівників та $3,2 млрд продажу) на 10-му місці. Для порівняння: Nestle посідає 5-те місце з продажем $9,1 млрд, на 1-му Mars Inc. (з обсягом реалізації $18 млрд та 34 тис. працівників).
Читайте також: Від бідності до багатства
На тлі підвищення уваги українських продовольчих компаній до випуску продукції з більшою глибиною переробки та виведення її на експорт перспективу на світовому ринку готової харчової продукції можуть мати й інші наші виробники. Причому йдеться як про компанії найбільших українських олігархів, так і про трохи менші. Тиждень уже писав про динамічне зростання експорту з України цукру, м’яса та молочної продукції (особливо масла) останнім часом (див. «Повільно, але впевнено», № 51/2017). Збільшується, хоча зараз ще має значно менші масштаби, й експорт м’ясопродуктів. Наприклад, якщо за весь 2016-й на зовнішні ринки було вивезено 83,5 тис. кг ковбас, то тільки за перші три квартали 2017-го — 184,5 тис. кг.
Якщо тенденція збережеться, провідні гравці галузі збільшуватимуть свої поставки й шукатимуть можливості для виробництва та продажу продукції з глибшою переробкою. Наприклад, до вертикально інтегрованої групи компаній «Глобино» на сьогодні входять підприємства, які забезпечують замкнений виробничий цикл від будівництва об’єктів до виробництва та продажу готової продукції. До групи «Молочний альянс» належать підприємства з виробництва сирів, молочної та кисломолочної продукції, зі збору та обробки молока та молокопродукції, а також реалізатори продукції в Україні та за кордоном. Компанія вже зараз домінує на українському ринку дитячого молочного харчування.
До глибшої переробки своєї продукції вдаються і найбільші українські експортери в галузі тваринництва. Наприклад, «Миронівський хлібопродукт» окрім того, що експортує сотні мільйонів кілограмів м’яса птиці, має й власні переробні потужності («Український бекон» і «Легко» (0,4 тис. працівників), які спеціалізуються на переробці м’яса птиці, яловичини, на ковбасних виробах і напівфабрикатах зі свинини та птиці. За дев’ять місяців 2017 року обсяг продажу ковбас та інших готових м’ясних виробів сягнув 27,2 млн кг (варені та напівкопчені ковбаси, сардельки, сосиски, пельмені, паштети, шашлики, напівфабрикати з м’яса птиці). «Кернел» окрім традиційного олійного виробництва, яке посідає провідні позиції на світовому ринку, розвиває також виробництво овочевих консервів та натуральних соусів під торговою маркою «Маринадо», має одне з найбільших у країні поголів’я молочної худоби. Причому в компанії наполягають на тому, що цей напрям діяльності є прибутковим, тож має всі шанси на збільшення виробництва, а отже, не виключено, й експорт молокопродукції з країни.
Попри не надто велику глибину переробки, для такої агропромислової країни, як наша, важливе значення має наявність потужних національних компаній чи трейдерів, які постачали б на зовнішні ринки зерно (і борошно з нього) та олію, котрі все ще є основною продукцією вітчизняного АПК. У будь-якому разі це краще, ніж монопольний диктат провідних світових ТНК, що контролюють торгівлю. Сьогодні на цю роль окрім таких приватних компаній, як «Нібулон», Ukrlandfarming чи «Кернел», претендує також державна ДПЗКУ, що, незважаючи на заборгованість за залученими раніше кредитами в Китаї, може бути важливим інструментом просування української агропродукції на світовому ринку.