Дмитро Золотухін, директор Інституту постінформаційного суспільства, ексзаступник міністра інформаційної політики:
1. Все залежить від того, для якої аудиторії ми оцінюємо «позитивність іміджу» — внутрішньоукраїнської чи закордонної.На мій погляд, якісь великі бренди на кшталт UkraineNow та цінні інформаційні кампанії — це must have для країни, що розвивається. Але все залежатиме від емоцій міжособистісного спілкування. Інакше кажучи, якщо ми говоримо про закордонний імідж України, будь-які кампанії може обнулити дівчина-прикордонниця, яка не усміхалася на стійці перевірки документів в аеропорті «Бориспіль».
Водночас український «деесенесник», який врятував котика від пожеж у Туреччині, що відбувалися цього літа, може важити для позитивного іміджу України в тисячу разів більше, ніж мільйонна телевізійна реклама на американських каналах.
2. Моя відповідь не буде популярною. Це не якась конкретна перемога. Хоча я сказав би, що наше найбільше інформаційне досягнення — це дві революції за 30 років. Однак як спеціаліст із питань експертних комунікацій я часто звертаю увагу не на те, що є, а на те, чого нібито бракує. Історія успіху — це те, що ми зберігаємо демократію, незважаючи на тимчасові ексцеси у вигляді двох революцій і однієї війни.
3. Тільки у свідомості того, хто сприймає контент. Для одних глядачів 30-го Дня Незалежності відеоролик із дівчинкою, що йде крізь століття, був показухою. Для інших це сльози на очах.
Михайло Басараб, політолог:
1. Перед тим як сказати про позитив, наголошу на двох важливих обставинах. Якщо ми говоримо про імідж нашої країни за її межами, то світ про нас справжніх, на жаль, знає ще дуже мало. Про Україну у світі досі дуже багато розповідає Росія, а не сама Україна. Звідси відомі кліше з ХХ століття про український «фашизм», «ксенофобію», «антисемітизм», а тепер ще і «расизм». Цей понятійний ряд брехливої пропаганди можна продовжити. Друга важлива деталь: ми знаємо про наші серйозні проблеми з корупцією, але дискурс про «найкорумпованішу в світі Україну» набув метафізичної непохитності для значної частини західних еліт. Що найгірше, це кліше стало для них зручним поясненням власної безпорадності перед Росією зокрема. Їм же так зручно виправдовувати «корупцією в Україні» недостатню підтримку справедливих прагнень України або ж небажання запросити нас у НАТО і ЄС через власний страх перед Москвою чи залежність від Кремля. Отже, основою позитивного іміджу сучасної України безсумнівно є її наполегливе прагнення до НАТО і ЄС, самовіддана відсіч агресії з боку Росії, а також освічені, активні, талановиті громадяни з почуттям гідності.
2. Це однозначно готовність громадян активно відстоювати політичний і зовнішньополітичний курс держави. Революція Гідності і дві попередні революції були саме про це. А головне — це відсіч збройній агресії Росії, масовий рух добровольців і волонтерів. Це, без перебільшення, найкраще, що сталося з Україною за тридцять років.
3. У роботі з формування іміджу є дуже чіткий критерій успішності. Це суспільні настрої або ж настрої серед цільової аудиторії, якщо нас цікавить репутація у визначених середовищах. Якщо на Заході ще хтось продовжує вважати, що Україна є лише уламком великої Росії або українці є найбільшими антисемітами у Європі, то у нас ще багато роботи. Або ж, якщо деякі західні журналісти чи правозахисники досі розповідають, що Україна має захищати право на свободу слова російських пропагандистів, а західні політики говорять, що у нас «конфлікт на Донбасі» і Мінські домовленості є єдиним шляхом до миру, то це означає, що ми дуже погано пояснюємо російсько-українську війну і незадовільно працюємо над формуванням іміджу.
Читайте також: Сумі Шігекі: «Вам не треба хвилюватися щодо єдності країн G7 у питанні України»
Валентина Клименко, журналістка, мистецтвознавиця, завідувачка відділу зв’язків з громадськістю Національного художнього музею України:
1.Це сукупність людей із досягненнями, з якими ми часто асоціюємо країну. Це культура, цінності країни, які вона транслює через свої дії на міжнародній арені, у внутрішній політиці і так далі. Тобто це дотримання прав людини, боротьба з труднощами, ініціативність, соціальна підтримка дітей чи літніх людей… Для мене це набір цінностей, які країна може транслювати і сама сповідує.
2. Я думаю, що це все ж таки Революція Гідності і ті зміни, які відбулися в країні й у свідомості всіх нас. І приклад, який ми транслювали іншим країнам, у яких все також не зовсім добре (як ми бачимо на прикладі Білорусі, але вони ніяк не можуть подолати цього Лукашенку, терплять і поки що не об’єднуються).
3. Межа в результатах і в конкретних справах. Ми завжди бачимо і зсередини, і ззовні, коли слова розходяться з ділом. Там, де слова підкріплюють справами, і є правда. Якщо ми говоримо про цифрову державу, то це реформи, які відбуваються в цьому плані. Якщо ми говоримо про корупцію, то тут якраз історія навпаки, тому що стільки президентів лише декларують її подолання… Або, наприклад, реформа судової системи: ми всі розуміємо, що це не таке надскладне завдання, щоб його неможливо було вирішити. Тут якраз показуха, тому що для Євросоюзу, для наших західних партнерів, які вимагають цього, ми показуємо якусь імітацію цієї діяльності. А насправді очевидно, що це не те щоб навіть не вигідно, але немає політичної волі, щоб взятися за це. Наприклад, навіть Італія із величезним бекграундом, я б навіть сказала традицією мафії, поставила перед собою завдання і поборола її, бо для цього були політична воля і бажання. Я думаю, що в будь-якій країні можна подолати так само і олігархат, і корупцію, і недореформовані суди, через які немає довіри до держави.
Євген Головаха, психолог, соціолог, громадський діяч:
1. Позитивний імідж будь якої країни визначається кількома факторами. Перший — економічний розвиток який забезпечує достатньо високі стандарти життя громадян. Поки що ми не можемо бути позитивним прикладом у цьому плані — це не є тим, що може позначати наш позитивний імідж. Другий — це розвиток політично-правової системи країни. Це система, яка забезпечує права громадян, їхню свободу і стабільність у країні. У нас порівняно з багатьма іншими пострадянськими країнами ситуація краща, окрім стабільності, але це пов’язано не з внутрішньою політичною проблемою України, а з її зовнішньополітичним положенням. Тобто це сусідство з Росією, яка не може прийняти ідею, що Україна має власний шлях. Тож позитивний імідж України може позначатися тим, що порівняно з багатьма іншими пострадянськими країнами у нас політико-правова система більш розвинена. І в цьому сенсі ми маємо більше шансів просуватися на шляху до побудови демократичного, розвиненого суспільства, ніж переважна більшість країн пострадянського простору. І потрібно наголошувати, що Україна багатьма жертвами забезпечує собі перспективи демократичного розвитку. Але поки що тільки перспективу.
І третє, що я визначаю — це культура, наука, освіта, тобто все, що стосується духовної сфери життя країни. Завжди пишаються тими людьми, які зробили внесок у розвиток людської цивілізації. Як, скажімо, британці пишаються Шекспіром, греки — Гомером, данці — своїм казкарем [Андерсоном].
Це показуватиме, чи може Україна конкурувати своїм духовним продуктом у світі. Але це вже не моя справа, а справа засобів масової інформації — пропагувати духовні досягнення нашої країни, зробити так, щоб вони стали відомими у світі, просувати нашу творчість. Не впевнений, що зараз Україна є достатньо відомою завдяки своїм досягненням у галузі науки, культури та освіти. Все-таки порівняно з іншими країнами ми не так багато досягли, і саме тому державі важливо підтримувати цю духовну сферу, давати можливість людям зараз робити щось, що б підвищувало цей імідж.
2. Хоча б те, що ми так і не відмовилися від своєї перспективи, від шляху до найрозвиненіших демократичних країн світу. У цьому сенсі багато хто каже, що Україна є кордоном між світом вільним і невільним. З одного боку, це маргінальна позиція, і тому ми страждаємо, тобто стаємо об’єктами агресії, а з іншого, це почесна історична місія — стояти на цьому кордоні. Я думаю, що українці можуть зарахувати це собі як позитивну рису їхнього спільного іміджу. Хоча це як подивитися. Якщо людина стоїть на позиціях етатизму і недемократичного ідеалу політичної системи, для неї це нічого не варте, мовляв, «у вас немає порядку». Якщо людина вважає, що порядок може бути тільки в авторитарних або навіть тоталітарних країнах, це не здаватиметься їй позитивним іміджем України. Але з точки зору вільного світу це позитивна риса.
3. Можна сказати, системна робота полягає у тому, щоб організовувати фестивалі, конкурси, виставки, підтримувати сучасні видання, які пропагують українську науку, культуру, освіту і загалом Україну як сучасну державу. На жаль, мушу сказати, що такої державної підтримки немає, а показуха є. Наприклад, створене якесь державне агентство для просування України, яке практично нічого не зробило. Ніхто не знає про результати їхньої роботи, певний час вони навіть не могли використати, які їм виділялися.
Показуха — це коли створюються державні структури, від яких мало користі. Краще було б підтримувати ентузіастів, які навіть не є частиною державної системи, але справді намагаються щось зробити для покращення іміджу України. Оце була б системна робота, цим назагал мало б займатися Міністерство культури. І, зрозуміло, Міністерство закордонних справ, яке мало би просувати Україну. Я можу чесно сказати: воно цим не займається, на жаль. Міністерство закордонних справ мало би завдяки роботі своїх посольств просувати Україну, а отже, й українську культуру, українські досягнення у багатьох галузях духовного життя в усьому світі. А як організовувати цю системну програму — треба говорити окремо.
Читайте також: Образи не забуті
Тарас Шамайда, громадський активіст, співкоординатор «Руху добровольців “Простір свободи”»:
1. Як на мене, якщо ми говоримо про зовнішній імідж, це перш за все уявлення, асоціація, яка виникає у пересічного іноземця, коли він чує слово «Україна». Ну і, по-друге, якщо знають взагалі, що доброго є у цій країні, чому вона заслуговує на повагу, на інтерес, на підтримку чи на подорож туди, що цікавого є в її культурі. Зараз я думаю, що Україна має переважно негативний імідж. Тобто якщо спитати людей, які в принципі знають про існування України, то, швидше за все, з нею асоціюватиметься війна, Чорнобиль, корупція й таке інше. А у багатьох людей на Заході таке уявлення, що це якщо не Росія, то десь біля Росії. Тому коли відбуваються такі сплески народної єдності, як Помаранчева революція чи Революція Гідності, тоді відбуваються і сплески позитивного іміджу.
Під час Помаранчевої Революції кілька місяців навіть у Парижі можна було побачити на людях помаранчеві шалики. Так само і під час Євромайдану — Революції Гідності. Але якщо говорити про стабільний позитивний імідж, то очевидно, що цього Україні бракує. Імідж України на сьогодні гірший, ніж реальність. Якщо говорити про туристичні можливості України, то, наприклад, мої знайомі, друзі з Німеччини, Америки та різних західних країн, коли приїжджають в Україну, як правило, відзначають, що їхні враження значно кращі за уявлення, які були до поїздки. Тобто у них є враження про великі міста — Київ, Харків, про те, яка тут якісна кава, смачна кухня, як тут багато цікавих місць, які доступні ціни, чудовий сервіс. Цього всього вони не очікують, їдучи в Україну. Вони очікують побачити якусь розруху, війну. І, звичайно ж, коли ці люди повертаються на батьківщину, вони радять іншим їхати в Україну. Для України дуже важливі враження цих людей: що більше людей тут буває, то більше поширюється позитивний імідж. І, безумовно, важлива культурна дипломатія. Умовно кажучи, 100 років тому і Петлюра, і український уряд навіть у стані війни знайшли кошти, щоб організувати турне республіканської капели, в тому числі з виконанням «Щедрика». Про це писала преса, і багато людей в Європі слухали цю музику і захоплювалися Україною. Безумовно, сучасна українська держава має більше грошей і можливостей. Вона повинна фінансувати культуру і культурну дипломатію зокрема не за залишковим принципом, як зараз. Вона має вдаватися до ефективних дій і виділяти реальні кошти на те, щоб пропагувати Україну в світі через музику, фільми, мистецтво. Тут дуже багато є таких інструментів: переклад нашої літератури і музики різних жанрів, і так далі. Навіть такі речі, як участь у «Євробаченні» (той самий гурт Go-A, раніше Руслана, Джамала), покращують імідж України.
2. Перш за все я б назвав той факт, що Україна вперше за багато століть існує як незалежна держава. Тому що не всім державам, розділеним або поглинутим імперіями, пощастило мати незалежність. Ми можемо поглянути на татарський народ, чеченський народ, інші, навіть доволі великі нації, позбавлені такої змоги. Під час минулих визвольних змагань Україна кілька років трималася в постійній війні за незалежність і втратила мільйони людей.Зараз уже 30 років незалежній державі, яка охоплює абсолютну більшість наших історичних земель. Насправді з погляду історії те, що ми є як незалежна держава — великий успіх.
Я взагалі не люблю, коли потрібно вибрати якусь одну річ і тим самим знецінити інші. Відбулося багато важливих речей у період незалежності. В Україні демократичний лад, і це дуже важливо, тому що всі пострадянські країни — і європейська Білорусь, і країни Середньої Азії — не є демократіями, і люди живуть у своїх країнах, як у тюрмах: там немає свободи, це диктаторські режими. Україна у різних більш чи менш драматичних обставинах зберегла демократію. Наступний момент — те, що національна ідентичність поступово об’єднує нашу країну. Цей процес, звичайно, складний, але те, що після століть русифікації українська мова живе, ухвалено закон про мову, — це дуже важливий крок.Як і те, що ми отримали безвізовий режим з Європою. А Томос про автокефалію Православної церкви України — це взагалі подія, яка вимірюється не десятиріччями, а віками. Зараз ми можемо ще навіть не усвідомлювати значення цієї події і можливості, які вона дає. Загалом є багато таких історій, що зміцнюють нашу незалежність. У 2014 році наш народ, армія і добровольці відстояли незалежність, не дали російським агресорам знищити нашу державу й досі обороняються — це теж величезна віха. Адже метою агресії було не захоплення територій Донбасу чи Криму, а знищення України. Хоча, звичайно, боротьба ще попереду.
3. Межа у плодах. «По плодах впізнаєте», як сказано в Євангелії. Тобто якщо іноземні держави, громадяни, інвестори, туристи сприйматимуть Україну краще, якщо Україну більше асоціюватимуть із її цікавою культурою, літературою, музикою, туристичними можливостями, природою, містами, цікавими людьми, а не з тільки корупцією, війною і Чорнобилем, то це і буде критерієм успішності нашої культурної дипломатії. А якщо зрушень немає, значить те, що робиться, робиться неправильно.
Роман Безсмертний, політик, дипломат, співавтор Конституції України:
1.Насамперед це позитивне ставлення суб’єктів міжнародних відносин. Тобто не йдеться про якийсь результат, досягнення чи провали.
Імідж — це багато в чому річ, яку не можна пояснити, тому це позитивне ставлення.
2. Проголошення незалежності. Якщо брати цей період, то три революції: 1991-го, 2004-го і 2014-го років.
3. Межа — це конкретні результати, які спричинюють апріорі позитивне ставлення. Причому тут конкурують як реальні цілі, так і інформація.
Ігор Козловський, релігієзнавець, громадський діяч, колишній політв’язень:
1, Україна доволі динамічно, хоч і своєрідно, ясна річ, розвивається навіть в умовах, коли йде війна, є економічні, безпекові виклики. Але якщо порівнювати з ситуацією у світі загалом, ми все одно невпинно рухаємося в бік тих орієнтирів, які для себе вже випрацювали. І позитивний імідж України полягає в тому, що нас зі здивуванням помітили і під час, і після Революції Гідності, звернувши увагу, що ми певною мірою послідовні. Саме це вивело нас не те щоб у мейнстрім світової політики, але у певний пол. Це дозволяє говорити про позитивний імідж України, яка показує динамічний рух до свого вибору.
2. Історія успіху — це формування громадянського суспільства, яке зростало поступово, але проявило себе на наших Майданах. Це і є головним набутком за період незалежності, тому що будь-яка держава, що отримує незалежність, може вистояти тільки тоді, коли є зріле громадянське суспільство. Ми показали саме такий приклад, особливо після Революції Гідності, коли громадянське суспільство, випереджаючи державу, взяло на себе відповідальність, зупинило агресора і продовжило зростати у своїй зрілості.
3. Межа дуже проста. Показуха — це зовнішнє. Це форма, популізм, шоу, картинка. А справжній імідж — це зміст: щось, наповнене зрілістю і відповідальністю.
Коли цей зміст не просто вербалізований, а наповнений справами, тоді це вже імідж. Тоді є надійність, усвідомленість і відповідальність зрілої спільноти. А коли залишається тільки яскрава картинка — це показуха.
Читайте також: Ігри Разумкова
Богдан Гдаль, дизайнер, громадський активіст, журналіст:
1.Позитивний імідж України — це сукупність різних факторів, дій окремих політиків або держави як цілісного організму, внаслідок яких у великої кількості людей, що не мають стосунку до України, домінують позитивні емоції щодо певної території, комерційних чи державних структур, які якимось чином стосуються нашої країни.
2. Історіями успіху, поки держава не спромоглася на вироблення дуже позитивного власного іміджу, є окремі історії конкретних українців, наприклад у сфері спорту чи технологій. Або окремих приватних комерційних проєктів, які змогли своїм внутрішнім духом, досвідом, рівнем майстерності зробити те, чого не змогла зробити держава. Наприклад, зараз держава любить хвалитися ІТ чи банківською сферою, де в нас електронні сервіси працюють навіть краще, ніж у Західній Європі. Тобто це питання треба розбивати на компоненти і виокремлювати їх як історії успіху. Але, мабуть, наразі такої цілісної історії немає. Якщо розглядати імідж держави, він побудований, наприклад, на корупції та інших негативних явищах, і це поки що досить важко перебити іншими діями.
3. Межу можна провести між словами і діями. Дії завжди до чогось приводять: хай і не до швидких або якісних результатів, але будь-яка дія запускає якісь процеси. А говоріння, яке часто чуємо в нашій політичній сфері, ні до чого не призводить або навпаки відштовхує, тому що коли щось десять разів повторюється, але не виконується, далі вже ніхто всерйоз не звертає уваги на державу або на окремих політиків.
Людмила Филипович, релігієзнавиця, філософиня, завідувачка кафедри Інституту філософії НАНУ:
1. Уявлення про те, що це стабільна країна, куди можна вкладати інвестиції. А ще дуже креативна, і тут багато талановитих людей, здатних рухати країну в Європейський Союз.
2. Враховуючи моє професійне зацікавлення релігійною сферою, це стан релігійної свободи. В Україні кожен може сповідувати те, що вважає за потрібне, і ніхто нікого не переслідує за це.
3. У сучасну епоху діджиталізації якщо те, що ти робиш, ніяк не презентується в мережі, то воно і не відбулося, його немає. Я думаю, все-таки ціллю має бути сам івент, сама дія як суть того, що відбувається, а презентація — це форма. Ми знаємо, що в діалектиці форми і смислів є істина, до якої ми прагнемо.
Наприклад, у розрізі моєї теми я вважаю, що релігійні організації дуже багато роблять у соціальній сфері, але, на жаль, дуже погано представлені у мас-медійному, інформаційному просторі. Тобто вони тихо допомагають людям, витягують з алко- і наркозалежностей, а ми про це майже нічого не знаємо. У нас немає традиції пропагувати добро. Як правило, пропагують скандали, проблемні точки, а от позитивної інформації у нас мало.
У ширшому сенсі я вважаю, що, наприклад, у Міністерстві цифрової трансформації, яке впровадило програму «Дія», збалансовано поєднуються і сама робота, і презентація. Зараз «Дією» користуються майже всі.
Ярослав Юрчишин, депутат партії «Голос», експерт з антикорупційної політики, громадський активіст:
1. Надійністю для міжнародних партнерів, силою відстоювання інтересів українських громадян за кордоном для того, щоб інші держави чітко розуміли, що українська держава зробить усе, і при цьому може ще й допомогти іншим, як це було у ситуації з евакуацією з Афганістану. І, на жаль, Україна у війні, тому не останній, а дуже важливий компонент — це розуміння здатності дати відсіч будь-якому агресору. Імовірність нападу Росії на Україну занадто висока — власне, вона цей напад здійснює.
2. Найбільший успіх і виклик — це проголошення незалежності безкровно. Якщо аналізувати історію, зокрема визвольні змагання ХХ століття, то, звісно, крові пролилося багато, але саме той момент, здатність безкровно змінити тоталітарну систему на зародки демократії — це величезне досягнення. І ще проактивна меншість громадянського суспільства, яка провела щонайменше три безкровні революції: Революція на граніті, Помаранчева Революція і Революція Гідності. Найбільше досягнення України з дня проголошення незалежності — це, власне, активна свідома меншість.
3. В інформаційну епоху межі майже немає, тобто того, про що не розповіли, не існує. Тому, напевно, рівень піару чи показушності насправді необхідно планувати і розраховувати. Межа в цілі. Тобто якщо це довгострокова робота, спрямована на результат, то «показушність» вторинна. А якщо ціль суто одномоментно щось оголосити — «проведено вперше», «зроблено надзвичайно» і далі немає системної роботи, ця ініціатива згасає. Як, наприклад, інвестиційні потуги, коли якийсь інвестиційний форум провели і все — розвитку немає, все одно людей кошмарить бідність. Межа — це довгострокові цілі, але при цьому певна частка піару в нашу добу необхідна.
Ігор Луценко, екснардеп, журналіст, громадський діяч:
1. Коли поважають. Коли щось, пов’язане з Україною, викликає позитивні емоції, а не нав’язані різними медіа асоціації.
2. Скажімо так, [історія успіху] українського народу — це те, що у 2014 році вдалося піднятись, організувати боротьбу з загарбниками. Це розлютило деяких наших «партнерів», але в цілому нас почали поважати. Позитивний імідж — це ж не означає «бути хорошим», це комплексна річ. Зокрема це повага до особи, здатної за себе постояти. Наша Революція за себе постояла — і, безумовно, серед населення нашої планети, яке хоч мінімально про це дізнавалося, повага до нас зросла.
3. Я думаю, що це абсолютно різні речі. У тому й суть, що вони одне з одним не межують. Принаймні можна риторично стверджувати, що речі, які справді протягом десятків років викликають і викликатимуть повагу до України, не стосуються якихось дріб’язкових і поверхневих зусиль. За допомогою державної або напівдержавної пропаганди можна лише підсилювати цей сигнал, але якщо його немає, то його немає.
На думку спадає приклад, коли Зеленський сказав, що в нас усе не так погано з економікою, і з корупцією іде якась боротьба… Хтось вважає це елементом роботи на імідж, коли перша особа починає агітувати за такий позитивний погляд на свою державу. В принципі, нічого поганого в цьому немає, але проблема в тому, що він реально так вважає. Тобто так, працювати потрібно, і коли йде дискусія, в Америці чи в Росії поширюється пропаганда проти нас: мовляв, ми такі погані, у нас корупція тощо, — потрібно урівноважувати це і вказувати на якісь протилежні речі, які збалансовують цю ситуацію. Але важливо внутрішньо розуміти, що там є насправді, незалежно від того, що про нас кажуть друзі чи вороги — треба цю річ усвідомлювати. Вона потрібна для того, щоб реальні зміни для нас же і робити. Тому тут головне — не втрапити на гачок власної пропаганди чи контрпропаганди, як-от Росія у 2014 році, коли вони думали, що ми посиплемося як штучна і придумана держава, а виявилося, що ні… Тобто вони самі себе обманули і продовжують це робити (щодо власної «величі», «унікальності» тощо). Ця межа небезпечна: не варто потрапляти в пастку власної пропагандистської, ідеалістської позиції. Тоді починається абсолютно беззмістовна показуха, і вона шкодить.
Олексій Сокирко, історик, викладач КНУ імені Тараса Шевченка:
1. Позитивний імідж є похідним від конструктивності. Думаю, що Україна є навдивовижу енергійною та динамічною частиною Європи (про світ не знаю) і дає чудові приклади подолання дуже важких цивілізаційних проблем. Це приклад не просто вітальності, але й переконструювання себе. Як історик я бачу, що в цьому відіграють роль дуже багато факторів, котрі походять з минулого: відчуття внутрішньої свободи та власної гідності, терпимість. А також, хай як банально, відчуття закону та права власності, хай навіть ці останні ще не завжди реалізовані. Для європейської традиції це добре нагадування про її витоки й основи. Хоч може, й не всі це бачать — і в Україні, і у Європі
2. Їх декілька, і тут я спираюсь на свої інтуїтивні відчуття, в яких теж промовляє історик, що завжди перебуває між минулим і майбутнім. Найбільший інституційний успіх — це держава, церква та армія. Здається, з церквою вийшло найуспішніше. Принаймні те, що стосується православної церкви в Україні: перетворення ідеологічної філії КДБ на релігійну громаду — то майже цивілізаційний стрибок. З державою та армією дещо складніше, але не безнадійно.
3. Ця межа дуже чітка, бо її видно за результатами. Наприклад, імплементація Болонського процесу в освіті — явно номінальна річ, а от призові місця в Global Teacher Awards — це вже щось реальне, не показушне й однозначно позитивне. Або згадаймо про Олімпіади: порівняймо рейтинги національних збірних і успішність наших паралімпійців. Гадаю, коментарі зайві.
Віктор Лис, заступник голови регіонального осередку НОК України, тренер срібного чемпіона Паралімпійських ігор 2020 у Токіо:
1. Звісно, на імідж країни впливає багато чинників. Люди можуть формувати своє ставлення до тієї чи іншої країни, дізнаючись про неї геть різні речі: від корупційних чи політичних скандалів до туристичних цікавинок чи досягнень у спорті. Сфера спорту високих досягнень насправді доволі показова — перемоги на Олімпіадах та міжнародних змаганнях стимулюють цікавість до країни, демонструють певні тенденції в її розвитку, роблять її впізнаваною та наповненою визначними особистостями. Після виступу нашої паралімпійської збірної у Токіо, де ми взяли майже сотню медалей, в пресі, та й у кулуарах Олімпійського комітету заговорили про український феномен. За підсумками змагань Україна посіла шосте місце за загальною кількістю медалей, а наш плавець став найтитулованішим спортсменом Паралімпіади. Мовляв, не найбагатша країна Європи показала такий високий рівень досягнень спортсменів з інвалідністю. Вони не мають найсучасніших умов для тренувань, які є у представників країн, що зайняли перші сходинки рейтингу — Китаю, Великої Британії, США. Як на мене, цьогорічні досягнення українських паралімпійців — своєрідний подвиг: вони залишили позаду більшість країн-гравців, які зазвичай показували блискучі результати. У нас є дуже потужний людський потенціал та неймовірна сила духу. І це викликає захоплення у людей з усього світу, а в нас — надію, що згодом це з феномену перетвориться на закономірність.
2. Думаю, найважливіше наше досягнення — це відновлення незалежності. До речі, Україна як незалежна держава вперше взяла участь у літніх Паралімпійських іграх у 1996 році в Атланті, де завоювала 7 медалей. І єдине «золото» команді приніс наш бахмутський спортсмен Василь Ліщинський, який взяв дві медалі, але «золото» виборов саме на День Незалежності України — зробив такий подарунок рідній країні.
3. Спорт — дуже влучний приклад того, що задля досягнення високих результатів, створення та підтримки іміджу неможливо задовольнятися якимись разовими акціями чи показовими заходами. Тут не може бути випадкових перемог: якщо не буде системної роботи, успіхи не вражатимуть. Те, що ми, на жаль, побачили в Токіо, де наші спортсмени, на відміну від паралімпійців, показали не дуже високі результати, має багато причин. Зокрема це нестача професійних тренерів, які через мізерні заробітні плати, які їм пропонують тут, змушені виїжджати працювати в інші країни і ростити чемпіонів там, а не на батьківщині. Можливо, те, що наших тренерів охоче запрошують на різні континенти, теж створює позитивний імідж країні, але ми втрачаємо можливість виховати своїх чемпіонів. Бо не все в книжках прочитаєш, без унікального досвіду тренера складно побудувати стратегію розвитку талановитого спортсмена. В паралімпійському спорті я назвав би системною роботу обласних об’єднань «Інваспорт», де серед людей з інвалідністю, які бажають займатися спортом, відшукують та вирощують справжні діаманти. З’являються й спеціальні спортивні школи для дітей з інвалідністю, постійно проводяться різноманітні змагання, на кшталт «Повір у себе» — це популяризує спорт та допомагає людям з інвалідністю успішніше реалізуватися у суспільстві. І наявність таких можливостей, яку забезпечує держава — теж частина іміджу будь-якої країни.
Зенон Коваль, бельгійський дипломат українського походження:
1. Якщо поглянути на Україну ззовні — це, наприклад, кожна перемога України в якихось міжнародних змаганнях, вдала закордонна поїздка високопосадовців України, творчі прояви українців, які дають можливість іноземцям позитивно висловлюватися про Україну.
2. Процес відновлення й усвідомлення української ідентичності.
3. Показуха — це одноразове явище, зроблене з короткосяжною метою і без глибокого осмислення. Системна робота — це ланцюг цілеспрямованих зусиль із чітко визначеною і довготривалою метою.
Лариса Якубова, докторка історичних наук, членкиня-кореспондентка Національної академії наук України:
1. Про імідж держави найчастіше згадують, коли йдеться про її інвестиційну, бізнесову та туристичну привабливість. Тобто про ті доволі поверхові, позірні аспекти, які дозволяють державам залучати гроші. Доволі часто також згадують про імідж країни в геополітичному контексті, коли ідеться про просування чи захист її інтересів.
У другому випадку мало б ітися не про постмодерне поняття «імідж», а про модерне поняття «репутація». Відмінність між цими двома на позір синонімічними визначеннями колосальна: «імідж» у нинішньому світі фактично купується і коштує дуже дорого (погляньмо хоча б на досвід Росії у втіленні її soft power), а «репутація» напрацьовується десятиріччями. В першому випадку йдеться про системну роботу цілої іміджмейкерської індустрії, в другому — власне про системну державо- і націєтворчу роботу влади, бізнесу, культури, громадян, внаслідок якої постає автентичний політичний і суспільний проєкт. Імідж і сутність/репутація, як знаємо з досвіду низки країн, часто взаємопов’язані. Для пересічного громадянина не менше за позірну інвестиційну привабливість його країни важить можливість власної самореалізації та особиста безпека, тобто рівень життя як такий, а не те, що про нього знають у світі.
Нині ми маємо вкрай суперечливу репутацію, а від того і неоднозначний імідж. Зрештою, для країни з такою новітньою історією, як наша — це норма. Українці — чи не єдина з тих націй, які волею долі увійшли в комуністичний експеримент як активні учасники та співтворці, і сповна розплатилися за свої ілюзії, випробувавши на собі всю руйнівну потугу комунобільшовизму. Для мене як історикині найпозитивнішою рисою нашого іміджу є те, що ми — країна, котра найщільніше з-поміж решти жертв-учасників комунобільшовицького експерименту підійшла до завершення відкладеної повномасштабної модернізації та емансипації в найширшому сенсі: етнокультурному, соціальному, ментальному.
2. Суверенізація України та тридцятирічне доведення, ствердження цього факту (хоч і суперечливе, непослідовне, доволі часто емоційне та інтуїтивне) у світі є основним здобутком України. Складність цього кроку, епохальність цього процесу та серйозність геополітичних викликів не випадає применшувати — решта наших здобутків є лише його складниками. Фрагментами того масштабного «пазлу», який збираємо всі ми — кожен на своєму місці і який перетворюється на наших очах на новий геополітичний проєкт.
3. Межа вимірюється перспективою. Якщо віддача певного іміджевого кроку обмежується скороминучим інформаційним «вихлопом» і осідає в кишені безпосередніх виконавців — це блюзнірство. Все інше, хоч і з різною мірою ефективності, працює на Україну.
Але не слід забувати: для того аби Україна стала брендом, основним нашим завданням є вибудовування не іміджу, а репутації. Перетворити Україну з блідої тіні Росії, на повною мірою суверенну державу, прогнозованого та надійного партнера — таким є завдання наступних поколінь українців. Говорячи про імідж країни, варто не забувати, що передовсім ідеться не так про те, якими нас бачитимуть у світі, як про те, якою саме буде Україна — країна, де житимемо ми, наші діти й онуки. Не соромно бути бідним (зрозуміло, що це не наша перспективна мета, а насущна реальність), соромно бути ницим. Гідність — це нині найцінніше, що є в України. Але в сучасному світі це дуже багато.
Олена Білозерська, блогерка, ветеранка:
1. Імідж сильної країни, яку не варто кривдити.
2. По-перше, саму незалежність України, яка відбулася.
По-друге, те, що Україна борсається вже 30 років, і Росія досі не змогла її зжерти.
По-третє, повільний, але неухильний відхід від проросійського курсу, вихід з російського ментального простору. Важливі етапи на цьому шляху — два Майдани і війна.
3. Немає взагалі ніякої межі. Іноді щось робиться явно для показухи, задля рейтингів, а виходить зрештою користь. А буває, хтось роками системно працює і не піариться, а насправді просто краде. За результатами зрештою буде видно, хто чого вартий.
Соломія Бобровська, громадська та політична діячка, народна депутатка (партія «Голос»):
1. Україна матиме позитивний імідж, коли стане привабливою для інвестицій і безпечною. За цією простою формулою стоїть дуже багато. Це означатиме, що в Україні чесні суди, корупція не тягне за руки, бізнес почувається захищеним від рейдерства, достатньо стабільна політична ситуація і не страшно заводити сюди гроші на довгий термін. Це свідчитиме про те, що для бізнесу створені комфортні умови, надійна банківська система та інституції, які працюють.
Це найкращий сигнал для створення іміджу — безпечна та стабільна держава для приведення інвестицій.
2. Наша історія успіху — це шлях нашого націєтворення за останні 30 років. Від трьох Майданів, на першому з яких молоді українці гучно оголосили, що мають право на незалежність і вимагають її, на другому — вперше засвоїли, що таке верховенство права і як воно може перемагати, а на третьому — пролили кров за свободу і право обирати владу та курс держави. І аж до самоорганізації громадян, яка у нас дуже високорозвинена: йдеться і про добровольчі батальйони, які підставили державі плече, коли та була надто слабка, щоб оборонятись, і про волонтерів, які підставили друге плече й фактично вдягли й забезпечили армію. А ще це величезна кількість громадських організацій, які так потужно та системно працюють, що місцями заміняли собою державні функції там, де держава неспроможна їх виконувати. В Україні нарешті народилась нація, готова боротись і нести відповідальність за свої кроки і своє майбутнє.
3. Межа пролягає на лінії балансу між формою та змістом. Там, де переважає форма, починається показуха. Показуха — це такі собі симулякри, прототипи того, чого не існує. За умови закладення змісту й системної роботи обов’язково буде результат. Тоді як гра на публіку дуже швидко розвіює міфи. Час та історія завжди розставляють все на свої місця.