Для багатьох сучасників постать поетеси і письменниці Олени Теліги дотепер асоціюється з Росією. Народжена 21 липня 1906 року в містечку Іллінськ (нині Іллінське), що під Москвою, виховувана в російськомовному середовищі, вона й сама тривалий час не могла усвідомити себе українкою.
Утім, із початком Української революції в різних закутках колишньої імперії українці виявляли власну окремішність і бажання допомогти своїй батьківщині. Не була винятком і родина Шовгенівих, яка 1917-го переїхала з Петербурга до Києва. Іван Шовгенів став викладачем Київської політехніки й урядовцем УНР, а його донька Олена – ученицею гімназії. Жили заможно, щоліта виїжджали на відпочинок, гувернантки навчали дівчину французької, німецької та російської мов. Української не знала, хоча нею спілкувалися між собою батьки.
Олена Шовгенова. Подєбради, 1920-ті
Дозрівання до України
З приходом більшовиків життя змінилося. Іван Шовгенів разом зі старшим сином Андрієм, вояком Армії УНР, емігрували до Польщі. У Києві залишилася дружина з меншими дітьми Оленою і Сергієм. Їм, як і тисячам київських родин, довелося виживати під окупацією. «Мій тато виїхав з Києва, коли я мала 13 років, виїхав, як всі тоді думали, на «два тижня», отже залишив маму, мене і Сергія без копійки. Тим часом ці два тижня перетворилися в три довгих роки. Ох, Натуся, якби ти знала, як ми тоді жили… В літі я сапала і полола цілі довгі, пекучі дні на комуністичних огородах, щоб прогодувати себе та й додому принести якийсь «пайок»… Хліб для мене був мрією… Щоб дістати дрова на опал, теж їздили чи ходили в ліс, самі пиляли і рубали, а потім тягнули на своїх плечах чи везли на тачці», – згадувала в одному з листів до Наталії Лівицької-Холодної Олена Теліга.
1922-го мати з дітьми перебралися до Тарнова, де на них чекав батько. До Вінниці потягом, далі пішки селами до Кам’янця-Подільського, а звідти до Польщі. 16-річна Олена, яка весь час жила в місті, вперше побачила красу України з її природою, неповторними селами і привітними людьми. «Тут Україну кожен носить в серцю таку, яку собі виборов у важких змаганнях зі світом і зо собою. І ти її знайдеш сама. Це буде важче, але за те любитимеш її більше, бо це буде дійсно твоя», – сказав тоді доньці Іван Шовгенів.
Олена Шовгенова. Подєбради, 1920-ті
У липні 1922-го сім’я переїхала з Польщі до Подєбрад (Чехословаччина). Івана Шовгеніва обрали ректором Української господарської академії – Alma mater української еміграції. Тут навчалися сотні колишніх учасників визвольних змагань, що хотіли здобути фах і влаштуватися на роботу. Олена вступає на історико-філологічний відділ Українського педагогічного інституту імені Михайла Драгоманова.
Любов в екзилі
Взимку 1924-го на концерті в Студентському домі у Празі Олена Шовгеніва познайомилася з кубанцем Михайлом Телігою, який згодом став її чоловіком. «Любов свобідна», Михайлику, і я ніколи не візьму ніяких обіцянок і нічого такого.., – писала Олена до Михайла 30 квітня 1925 року. – Робіть, любий, як заходите краще, ходіть всюди, знайомтесь, «фліртуйте». І мені Ви ніколи не зробите неприємности. Тільки така любов гарна, як у нас, коли вона не «каторга єгипетська», не обов’язок, а світле, радісне, вільне щастя! Любов неможлива без повного цілком довір’я. А я Вам вірю безмежно! Тільки будьте завжди щирим, а я знаю, що я для Вас – ЄДИНА». Це світле почуття вони зберегли на все життя, незважаючи на перепони.
Олена і Михайло Теліги. Варшава, початок 1930-х
Теліга пише вірші, які читає перед своїми друзями. Саме приятелі без її відома переслали деякі з них відомому українському публіцистові, редактору «Літературно-наукового вісника» Дмитрові Донцову, і він погодився їх опублікувати. У відповідь на запитання Донцова про їхню тематику Олена 17 жовтня 1928-го відповідає: «…Мене найбільше тягне зафіксувати в своїх віршах саме «живе життя» з його сірою буденщиною і надзвичайною, святочною радістю, і з безмежною кількістю ріжних настроїв з їх невловими або ледве вловимими нюансами». І в цьому ж листі зізнається, що добре знає російську, чеську і німецьку мови, гірше французьку – «лише читаю вільно». Й далі: «Зараз я працюю над своєю рідною українською мовою, яку я, на жаль, знаю дуже недавно і над якою мені прийдеться багато попрацювати, щоб володіти нею як рідною». Донцов мав великий вплив на творчість письменниці, давав корисні поради і висловлював критику.
Після того як Михайло Теліга отримав диплом інженера, подружжя у вересні 1929-го переїхало до Варшави, а звідти до польського села Желязна Жондова. Невдовзі помирає мати Олени Теліги, а тато одружується із Зоєю Ліперовською. Відносини з мачухою не складалися: «Та найбільше мене мучила ця російська атмосфера в домі батька: російські знайомі, російська мова, газети інтереси, ну все. А колись вона притворялася такою українофілкою. Я не могла зрозуміти, як папа все це терпить, і не раз виявляла папі своє обурення», – жалілася в одному з листів Олена.
На вечірці у панів Лукасевичів. Зліва: сестра п. Лукасевич, Наталя Попович, Степан Попович, Михайло Теліга, п. Барицька, невідомий, Олена Теліга, невідомий, Лев Лукасевич, Стефанія Лукасевич; сидять: Стахів та Неля Чехович. Варшава, 1935
Теліга пише і друкує в «Літературно-науковому віснику» вірші, читає книжки, листування з друзями рятує від сірості й буденності сільського життя. Згодом приходить визнання. У 1937-му вона плекає думку започаткувати видання в Польщі нової української газети, яка б «була дійсно гостра і безкомпромісова, щоб можна було критикувати все, що гальмує наш національний розвиток».
Роль поета
Початок Другої світової війни застав Олену у Варшаві. Бомбардування міста і постріли стали звичним явищем. Та до війни дівчина ставилася як до чергового випробування. «Це маю нагоду справдити себе, свої нерви. Я тішусь цією пробою. Я знаю, якою я буду, коли покличе мене фронт моєї батьківщини», – казала вона. Війна відкривала справжню сутність людей. У Варшаві Теліга побачила як героїзм поляків, так і приклади морального падіння, коли люди принижувалися за шматок хліба.
Олена Теліга. 1936
На пропозицію Олега Ольжича письменниця працює в культурній референтурі ОУН, читає лекції для її членів, опрацьовує повідомлення з СРСР, складає відозви, листівки, вишкільні матеріали. «Тут щойно чулась вона в своїй стихії. Революційне підпілля, що залишалось підпіллям і на еміграції, манило її не лише своєю таємничістю. Тут чула передусім серйозність. Чула відданість і коректність, позбавлену всякого сліду фрази й порожнього теоретизування…» – зазначав Олег Жданович.
Розуміючи невідворотність війни між Німеччиною та СРСР, ОУН стала формувати похідні групи, які мали рушити на Схід. Олена Теліга, яка все своє життя в еміграції мріяла про повернення в Україну, до Києва, вирішила, що настав час. Друзі відмовляли, наголошуючи, що не потрібно ризикувати життям. А вона відповідала, що коли поети пишуть про відвагу, твердість, шляхетність посвяти й цими творами запалюють і шлють на небезпеку інших, то як же можуть самі цього не робити?
Олена і Михайло Теліги. Краків, 1939
У липні 1941-го Теліга в супроводі Уласа Самчука нелегально перебралася до Львова. Її чоловік завершував справи у Кракові й приїхав згодом. У Львові Олену вразила поведінка місцевої «публіки», яка влаштувала обструкцію «емігрантам»: «…роблять з себе мучеників і героїв, а на нас емігрантів дивляться як на втікачів до вигідного життя: це було просто обуруююче», – писала вона в листі до Михайла 24 липня 1941-го.
22 жовтня 1941-го Теліга повернулася до Києва. Хоч як дивно, цю подію вона передбачила ще далекого 1932-го у вірші «Поворот на рідні землі».
Це буде так: в осінній день прозорий
Перейдемо ми на свої дороги
Тяжке змагання наші душі зоре,
Щоб колосились зерна перемоги.
Вірш викликав захоплення в закордонних українців, які відчували ностальгію за Батьківщиною. «Я така щаслива, що мій «Поворот» дійшов до твого серця. Цей вірш я справді писала «нервами», і мені боляче було б, якби цей настрій мій ти не зрозуміла», – писала Теліга Наталії Лівицькій-Холодній 8 жовтня 1932-го. У Києві Олену обирають головою Спілки письменників. Крім того, вона стає головним редактором тижневика «Літаври» – літературного додатка до газети «Українське Слово». Налагоджувати роботу було важко, адже відомих письменників вивезли, а молодь здебільшого була вихована в радянських традиціях. Звикнувши до возвеличення одних «вождів», готові були підносити інших. Часто лише змінюючи імена у творах.
Олена Теліга з товаришами перед походом на Схід. Зліва 1-й ряд: О. Оршанськи-Чемеринський, Олена Теліга, Улас Самчук. 2-й ряд: М. Михалевич, О. Коваль, Р. Русов. Львів, літо 1941
У першому під її редакцією числі «Літаврів» Олена вмістила свою статтю «Наростіж вікна», у якій закликала письменників роздерти завіси духу й припису. Стати собою і відчути свою належність до народу, що бореться проти неволі. Цей заклик не залишився непоміченим. Навколо тижневика зібралася група письменників, готових поширювати національні ідеї. Водночас, як завше буває, з’явилися і невдоволені Телігою, які писали доноси в гестапо.
Діяльність оунівців не подобалася окупаційній адміністрації, адже в ній вбачали загрозу. Почалися репресії. У листопаді 1941-го було розстріляно в Житомирі багатьох учасників вшанувань 20-річчя Базарської трагедії. У грудні заарештовано редакцію «Українського Слова»: Рогача, Оршана-Чемеринського, Олійника, Яковенка.
Новим редактором окупанти призначили професора Штепу, абсолютно лояльного до режиму. За нього «Нове Українське Слово» перетворилося на засіб німецької пропаганди. В одному з перших виступів Штепа виокремив головну мету видання «не зробити й не допустити нічого, що могло б засмутити визволителів». Через нового редактора почався тиск на Телігу. Вона відмовлялася прислужуватися. Як наслідок – «Літаври» заборонили.
Свою енергію Олена спрямувала на роботу в Спілці письменників. Багато з колишніх прихильників перестали вітатися при зустрічі, натомість з’явилися інші, що згоджувалися безкорисно допомагати. У своєму останньому з відомих листі, адресованому Уласові Самчуку 23 січня 1942 року, вона писала: «У мене на разі все гаразд. Спілка існує, літературний клюб відбувається щосуботи, стягаючи багато публіки. Відношення (публіки) до мене добре…»
Тавро моралі
Провід ОУН розумів небезпеку для своїх співробітників і намагався відкликати їх на Захід. Напередодні арешту Олег Ольжич закликав Олену Телігу виїхати з Києва, але вона відмовилася, вважаючи це зрадою своїх поглядів і людей, які в неї вірили. 9 лютого 1942-го гестапо влаштувало в Спілці письменників засідку. Заарештували майже всіх її членів, а також Михайла Телігу, який пішов слідом за дружиною, і перевезли до приміщення гестапо на вул. Короленка 33. Згодом розстріляли й поховали в Бабиному Яру. Так став пророчим ще один із віршів Олени Теліги.
І в павутинні перехрестних барв
Я палко мрію до самого рання,
Щоб Бог зіслав мені найбільший дар:
Гарячу смерть, не зимне умірання.
Сучасники згадували, що керівник Культурної референтури Олег Ольжич глибоко переживав смерть співробітників і друзів: «…Ми стрілися в парку. І тоді він мені сказав те, що його найбільше мучило: він не встиг її врятувати… Він запізно приїхав до Києва… Кілька годин бракувало… Він носив на собі тягар вини за смерть Олени Теліги та її чоловіка Михайла… та соток інших, які загинули під час походу на Схід», – згадувала Катерина Білецька-Кандиба.
Подейкували, що в одній із камер гестапо залишився напис «Тут сиділа й звідти йде на розстріл Олена Теліга», а зверху – намальований тризуб, а також ніби один із німецьких офіцерів відзначав: «Я не бачив мужчини, щоб так героїчно вмирав, як ця гарна жінка». Чи могла Олена Теліга жити інакше? Не ризикувати своїм життям і не їхати до окупаційного Києва? Не йти в Спілку письменників? Вочевидь, ні. Загострене почуття чесності та моральний імператив не дозволили їй зробити цього. Ставши на шлях боротьби за Україну, вона до останньої миті свого життя не зійшла з нього.
Фотографії надані Бібліотекою ім. Олега Ольжича