За часів Кучми Україна компенсувала низьку ціну блакитного палива малими ставками на транзит і спільними корупційними схемами, за часів Ющенка – корупційними схемами, якими завершувалися газові війни (поява на українському ринку РосУкрЕнерго тощо), що завдавали шкоди іміджу країни як надійного транзитера, за часів Януковича – наразі тривалою орендою бази для Чорноморського флоту РФ. Сподіватися, що Росія раптово проявить благородство і подарує керівництву України кілька десятків зайвих мільярдів газових доларів, сьогодні тим більше немає жодних підстав.
Читайте також: Тінь забутого посередника
Ті з українських чиновників, які роками сидять в урядових кріслах і завідують енергетикою, не можуть не розуміти цього факту. Профільний міністр Юрій Бойко, перший віце-прем’єр Андрій Клюєв, зреш-тою, і прем’єр-міністр Микола Азаров не перший рік беруть участь у двосторонніх переговорах щодо газу, вислуховують позицію Газпрому і вибудовують лінію співпраці на рік наперед. Їхні минулі перемоги в безконфліктному вирішенні газового питання з Росією – це не успіхи дипломатичної роботи чи економічної політики, а згода вбудуватись у запропоновані Москвою сценарії. Як-от у випадку з пролонгацією перебування ЧФ РФ на території України чи готовністю здати російській стороні контроль над газотранспортною системою: повідомлення ЗМІ про такі сценарії не тільки не були спростовані, а й діставали нові підтвердження від джерел в органах влади.
ПО-СТАРОМУ НЕ ВИХОДИТЬ
А сьогодні ситуація склалася так, що традиційний спосіб не працює. Чинна газова угода є вигіднішою для росіян, ніж дрібні корупційні схеми, та й активне використання останніх привернуло прискіпливу увагу в Європейському Союзі. Москва не поспішає змінювати умови співпраці й виставляє за таку зміну надмірну навіть для українських можновладців ціну. Погоджується сісти за стіл переговорів тільки за обов’язкової здачі стратегічно важливих для неї (як і для України) об’єктів: газотранспортної системи, підземних сховищ газу та розподільчих мереж. Причому не окремо, а відразу як комплексу. Адже, як відомо, хто володіє інфраструктурою, той контролює територію. А росіяни чітко дали зрозуміти, що українська труба їх не цікавить у відриві від самої України – метою переговорів з різних питань співпраці є залучення Києва до інтеграційних об’єднань на чолі з Москвою.
Запропоновані Росією умови не влаштовують наш уряд. Навряд чи це через високу національну свідомість; найімовірніше, Газпром готовий робити тільки короткострокові знижки, а, віддавши раз українську трубу, через рік-два, коли вартість газу знову сягне захмарних висот, наші можновладці просто не матимуть, чим торгувати, окрім хіба що власних підприємств. Ділитися своїм бізнесом в Україні ніхто не готовий. Ось і шукають способи зацікавити росіян у тому, щоб вони знизили ціну на газ.
Читайте також: Запрошення в Азіопу
Поставлене урядом Азарова завдання зменшити закупівлі російського блакитного палива цілком природне. Так роблять усі країни Європейського Союзу, які замислюються про свою безпеку. В ЄС уже давно діє закон – закуповувати в одного постачальника газу не більше ніж третину від споживання, щоб у разі форс-мажорів чи газових війн країна мала можливість швидкого маневру. А ще там активно розвивається ринок скрапленого газу, який не залежить від прокладених труб, а може постачатися танкерами з будь-якого куточка світу. Також запроваджуються програми зростання власного видобутку: переймаючи американський досвід, країни шукають на своїй території сланцевий газ, який за кілька років може звільнити їх від упливу іноземних постачальників.
БАГАТО ШУМУ, МАЛО ДІЇ
Озвучена українським урядом стратегічна мета поки що не має нічого спільного з виконанням. Увесь минулий рік Міністерство енергетики обіцяло збільшувати власний видобуток енергетичних ресурсів. Як результат – у 2011-му порівняно з 2010-м видобуток газу зріс «аж» на 0,4% (це при тому, що майже весь рік він зменшувався, а «прорив» у статистиці стався в грудні). Видобуток нафти скоротився на 6,3%. Дві бурові вишки Україна купила за завищеними цінами, а користуватися ними почне в найкращому разі наприкінці 2012-го.
Залучення іноземних інвесторів до видобутку енергетичних ресурсів, зокрема нетрадиційного блакитного палива, також фактично не сталося. Сусідня Польща, яка всерйоз взялася за його нарощування, уже видала понад 100 ліцензій на розвідку і планує розпочати видобуток сланцевого газу в 2014-му. Вітчизняний уряд поки що «застряг» на етапі переконання іноземних партнерів у вигідності вкладення коштів в Україну. У Києві вперто не слухали голосу самих компаній: спочатку створіть нормальні умови роботи. У Польщі – навіть до того як вона вступила до ЄС – було сформовано належні гарантії стабільності правил гри, а в нашій країні вони можуть змінюватися залежно від настрою урядовців. У вересні минулого року український уряд з пафосом заявив про підписання угод щодо співпраці у видобутку сланцевого газу із цілою низкою західних фірм. Але всі вони досі оцінюють ризики.
Схожа ситуація й зі спорудженням термінала зі скрапленого газу. Сусідня Польща, яка також взялася реалізовувати аналогічний проект, уже розпочала його будівництво і через два роки планує отримувати таке паливо із Катару. Україна анонсувала ідею ще 2010-го, а 2011 рік витратила на проведення конкурсу на розробку ТЕО проекту, відбір переможців (ним стала іспанська компанія Socoin), організацію кількамісячних міжнародних роуд-шоу для пошуку іноземних інвесторів (результати невідомі). Це при тому, що прем’єр-міністр Микола Азаров обіцяв, що з січня 2012-го розпочнеться фактичне будівництво термінала…
Читайте також: Газові переговори РФ з Україною елемент російської геополітичної гри
1 лютого виповниться рік членства України в Європейському Енергетичному Співтоваристві. За 2011-й уряд зобов’язався провести цілу низку реформ, які наближали б енергетичний сектор країни до європейських стандартів у сфері газу, електроенергії, відновлюваних джерел енергії. Однак похвалитись особливо нічим: відповідні документи або не розроблені, або підпадають під чарівну фразу «робота ведеться», яка не означає нічого конкретного. А виконання зобов’язань у межах Співтовариства, до речі, було б найкращим способом розпочати предметні переговори з міжнародними компаніями – чи то про видобуток газу, чи про будівництво термінала, оскільки саме такого штибу діяльність є сигналом, що країна таки визначилася з європейським вектором розвитку.
На тлі згаданих вище нереалізованих планів тим більше фантастичними видаються заяви керівництва держави про пошук альтернативних постачальників газу чи його закупівлю на спотових ринках. По-перше, ці ініціативи можна було реалізувати і два роки тому – аби було бажання. По-друге, щó треба запропонувати, наприклад, Туреччині, щоб вона погодилася виділити Україні квоту для проходження танкерів перевантаженою Босфорською протокою, – завдання, не простіше від усіх попередніх. Та й транспортувати блакитне паливо звідти в Україну поки що немає змоги – він може бути тільки в рідкому стані, що, своєю чергою, потребує побудованого термінала скрапленого газу в нашому порту. Чого, як відомо, чекати треба ще кілька років.
Розуміючи, що з року в рік ціна на російський газ лише зростатиме, уряд мав достатньо часу, щоби створити умови для зменшення залежності від постачань із РФ. Однак він не поспішав із конкретними реформами, ставлячи їх проведення в безпосередню залежність від результатів українсько-російських перемовин. Мовляв, домовимось із «братами» – почекаємо зі змінами, не домовимось – активізуємо «реформи», щоб показати свої м’язи. Складається враження, що курс на енергетичну незалежність – це не так мета нинішньої влади, яка прагне зміцнити країну, як засіб торгівлі й тиску, щоб вкотре змусити російських партнерів сісти за стіл переговорів й окреслити чергову «схемку на двох».
Читайте також: Війна і міф