Німці часто називають Мюнхен «великим селом». Центральна його частина – це сплетіння спокійних вузьких вуличок і кількох залюднених туристами і шоперами площ. А за 15 хвилин їзди вже приватний сектор з іще спокійнішими вузькими вуличками, симпатичними кольоровими будинками як з картинки, і магазинами, що зачиняються не пізніше восьмої вечора. Серед цієї затишної впорядкованості проходила 51-а Мюнхенська безпекова конференція, але безпекою на ній цього року не пахло. Ключова тема – Україна. Потім неготовність Заходу до гібридної війни, результати ігнорування Європою питання безпеки, розвал післявоєнного світового порядку, ІДІЛ і Близький Схід.
За день до початку конференції у Financial Times вийшла колонка її господаря Вольфґанґа Ішинґера, колишнього посла Німеччини у США і Великобританії, учасника міжнародної комісії з мирного врегулювання в колишній республіках Югославії і одного із архітекторів Дейтонської угоди, під назвою «Обіцяйте дати Україні зброю, або насильство триватиме». «Захід виключив військове рішення української кризи, але сепаратисти у Східній Україні і Москва проштовхують саме його», – написав він. Така позиція серед німецького істеблішменту рідкість. Коли у перший день конференції міністра оборони Німеччини Урсулу фон дер Ляйєн запитали, чи існують потенційні умови, за яких німецький уряд погодився б надати українському зброю (бо, як бачимо, попри логічні побоювання Німеччини спровокувати Росію постачанням зброї до України, непостачання провокує її не менше), вона відповіла «коли йшлося про Ірак, німецький уряд відповів «так», але «ні» у випадку України». З ІДІЛом вести діалог у будь-якій формі неможливо, сказала вона, бо вони просто вбивають усіх з відмінною думкою чи релігією, а ситуація з Україною і Росією інша, бо там є простір і канал для діалогу, хоча й дуже непростого. Крім того, за її словами, коли йдеться про поставки зброї, треба думати про довгострокові наслідки і ефект для сторони, якій надається підтримка. Джерела постачання зброї в ІДІЛ обмежені, а сепаратистам у Східній Україні Росія може потенційно постачати необмежену кількість зброї, тож «чи вважаємо ми, що зможемо дати українській армії достатньо зброї, аби вони перемогла протилежну сторону?» Наступного дня, коли у залах було найгарячіше, бо після переговорів у Києві та Москві до Мюнхена з’їхалися Ангела Меркель, Джон Керрі, Петро Порошенко і Сєрґєй Лавров, аналогічної тональності дотримувалася і німецька канцлер. На питання американського сенатора-республіканця Боба Коркера (автора «Акту на підтримку свободи України») про оборонне озброєння для України, адже за його словами саме категорична позиція Німеччини стримує американську адміністрацію від прийняття такого рішення, вона відповіла «Я твердо переконана, що цей конфлікт не можна вирішити військовим шляхом… Я розумію аргументи дискусії з цього приводу, але прогрес, необхідний Україні, не можна досягнути постачанням більшої кількості зброї… там і без того багато зброї, але позитивних результатів поки що це не принесло.» Цю репліку зал зустрів аплодисментами. Більш схвально Меркель поставилася до питання про іншу допомогу Україні.
Читайте також: Стівен Пайфер: «Деякі країни-члени НАТО готові надати Україні військову допомогу. Однак ініціатива має іти від США»
«Ми також маємо наглядати за економічною стабільністю України. Саме тому зараз проходять дуже амбіційні перемовини з МВФ – питання в тому, чи може Європа допомогти, як допомогти, і що можуть зробити інші для збереження стабільності країни», – відповіла вона на запитання Франсуа Ізбурга з Міжнародного інституту стратегічних досліджень про інші варіанти підтримки України. Сьогодні Федеріка Могеріні, верховний представник ЄС із закордонних справ, теж каже, що шляхів вирішення «кризи навколо України» (саме «навколо», наголосила вона, а не «в», бо у цій кризі присутні дії Росії) , окрім політичного, не існує. А Франк-Вальтер Штайнмаєр, міністр закордонних справ Німеччини, злегка критикуючи Росію, заявляє, що необхідно думати наперед, як інтегрувати її до міжнародної безпекової спільноти у нових умовах – коли довіру до неї втрачено – а не ізолювати її, бо вирішення проблем саме в першому, а не останньому. А ще повторює, що дати Україні зброю дуже ризиковано і контрпродуктивно, хоча зберегти територіальну єдність України теж необхідно. Щоправда, як ув’язати все це в план А, Б чи будь-який інший, європейці, схоже, не знають.
Риторика американців значно жорсткіша. «Президент Путін надто часто обіцяв мир, але посилав танки, солдатів і зброю. Тому ми будемо продовжувати надавати Україні допомогу в сфері безпеки – і не для того, щоб заохочувати війну, а для того, щоб дати Україні змогу захиститися, – сказав на конференції віце-президент США Джо Байден (тут теж були оплески). – Хочу чітко сказати: ми не вважаємо, що в Україні можливе військове рішення. Але хочу там само чітко сказати і таке: ми не вважаємо, що Росія має право робити те, що вона робить. Ми вважаємо, що маємо спробувати встановити гідний мир. Але так само ми вважаємо, що український народ має право захищати себе». Шість років тому на цій же конференції він оголошував нову політику Барака Обами щодо Росії, кажучи, що «час натиснути кнопку перезавантаження (відносин з Росією – Ред.) і реінвестувати у багато секторів, де ми можемо і маємо співпрацювати з Росією». Тоді це коштувало США охолодженням відносин з Польщею і Чехією, які вважали, що заради «перезавантаження» з Росією пожертвували ними. «Американці придумали «політику перезавантаження» через 8-9 місяців після війни в Грузії, – коментує Тижню Франсуа Ізбург, голова лондонського Міжнародного інституту стратегічних досліджень, засновник Женевського центру безпекової політики, і модератор панелі про гібридну війну в Мюнхені. – Варто пам’ятати про це, коли нарікаєте на Німеччину чи Францію. Тоді просто усі пішли услід за США. І сигнал до цього був даний тут у 2009-му». Розуміння на Заході було тоді таким, що війна в Грузії – це не тенденція, а виняток, а тому з Росією можна продовжувати «business as usual», каже Франсуа. І додає, що ініціатива надання зброї Україні теж має іти від США, навіть якщо деякі європейські країни будуть проти. Зрештою, надавати зброю чи ні – це індивідуальне рішення самих країн, а не, скажімо, НАТО. Тому, якщо Німеччина проти надання Україні зброї – вона може цього не робити. Але це не означає, що цього не можуть зробити інші. «США не має на меті – хочу ще раз повторити – зруйнувати чи ослабити російську економіку… але президент Путін має зробити простий, чіткий вибір: забратися з України або постати перед продовженням ізоляції та дедалі вищою економічною ціною вдома», – підсумував Байден. Його виступ, як і промови Меркель та Порошенка, зал по кілька разів переривав аплодисментами.
Читайте також: Розбійники, глава VII. Росія розв'язала власну громадянську війну
Коли на трибуну вийшов міністр закордонних справ Росії Сєрґєй Лавров, зазвучали традиційні образи Росії на те, що з нею не рахуються, звинувачення США у втягуванні України, Грузії і Молдови до НАТО, і розповіді про соціал-націоналізм в Україні. Після промови у залі були ріденькі оплески. Коли ж пішли запитання із зали – чому, якщо у Росії проблеми зі США, вона змушує платити за це українців; чи є способи уникнути війни з огляду на повністю зруйновану взаємну довіру, і чому пасажирський літак на вильоті з копенгагенського аеропорту на 9 секунд уникнув зіткнення з російським військовим літаком, що рухався у міжнародному цивільному авіапросторі з вимкненими бортовими транспондерами – і відповіді на кшталт «сам дурень», зал аплодував запитанням, а після відповідей западала абсолютна тиша. «Співчуваю розумним людям, які змушені казати дурниці, заплутувати і брехати повній залі інших розумних людей», – написав на тій панелі у Твіттері президент Естонії. А одна політолог з Берліна розповіла, що її російські колеги тепер соромляться їздити на міжнародні конференції, бо не знають, що казати.
Один із колег Лаврова на іншій панелі розмахував роздруківкою статті із заявою Муженка про те, що в Україні немає російських солдат. Російські журналісти на вулиці біля готелю обговорювали, що чують тільки слова України про російських військових, але не бачать доказів. Петро Порошенко їх привіз – на своєму виступі він демонстрував з десяток паспортів російських вояків, що «заблудилися» в Україні. Промова вийшла щирою і емоційною. Відповіді на запитання із зали також. Але матеріальних доказів російської агресії, які можна возити на різні міжнародні заходи, на кшталт паспортів чи фрагментів розстріляної у Волновасі маршрутки, у нас набереться ще років на 100. Значно переконливіше це все виглядало б, якби після презентації документів президент розповів про те, як ідуть реформи – не поверхневі на кшталт реформи ДАІ, а реальні, на кшталт реформи прокуратури і інших ключових силових відомств – або, що важливіше, боротьба з корупцією. Без цього навіть емоційна і щира промова звучить дещо вихолощено. Бо риторика, у якій звинувачують ворога, але не демонструють власного відчайдушного бажання змінювати і зміцнювати свою державу, зрештою втомлює і набридає. І аж ніяк не додає козирів Україні. «Україна зробила важливі кроки до створення антикорупційного бюро і провела законодавство для реформування генпрокуратури. Це треба здійснювати вже. Але це багатообіцяючий початок, а зробити ще треба значно більше. І я певен, що прем’єр і президент (України – Ред.) вже втомилися чути від мене нагадування про це по кілька разів на тиждень», – сказав у своїй промові Байден.
Сьогодні Мюнхенська безпекова конференція закінчилася без рецепту відновлення безпеки. Але зрозуміло, що вкотре лідером активних дій буде США, а Росію і її аргументи, окрім збройних, більше ніхто не сприймає всерйоз.