Відповідь на позір проста. Для сусідів Росії Кремль — велика загроза. Країни Балтії, Центральна Європа, Молдова, Грузія та Україна постійно хвилюються. Росія може вторгнутися на їхню територію та робить це, може перекрити їм постачання природного газу і влаштовувати диверсії в їхній політиці.
Для інших країн загрозу становить Китай. Він значно тоталітарніший (навіть Владімір Путін не відправляє мільйон осіб у табори, де маніпулюють свідомістю) і вдесятеро більший за Росію. Комуністична партія Китаю має визначені амбіції щодо глобального домінування й цілеспрямовано їх реалізує за допомогою стрімкого економічного розвитку, дедалі впевненішої м’якої сили й ефективного політичного лідерства. Такі амбіції були б абсурдними для Кремля, який керує застійною економікою, завбільшки з італійську, — до того ж керує поганенько.
Однак що більше уваги західних можновладців поглинає Китай, то менше в них залишається часу протидіяти Кремлю. Ресурси теж не безмежні. Якщо Сполучені Штати виведуть з Норвегії морську піхоту США, потребуючи її в Тихоокеанському регіоні, уся Північна Європа опиниться у скруті. Ніхто не буде захищеним від Росії, якщо Захід не дасть ради з Китаєм.
Читайте також: Наша частка у спадку
Проблема тут у тому, що ми не знаємо, який вигляд має перемога в боротьбі проти Комуністичної партії Китаю. Коли ж ідеться про Росію, я уявляю багато розв’язків, імовірних ще за мого життя (мені 59). Вона може розпастися. Може зосередитися на внутрішніх справах. Може так збідніти, що вже не становитиме загрози. Може (а раптом!) стати демократичною країною. Більшість розв’язків трагічні й лише один приємний. Однак дуже малоймовірно, що Путіну вдасться відновити у Східній Європі гегемонію радянського стилю або знищити в процесі НАТО чи ЄС. Поєднання великих військових бюджетів, більшої стійкості, тісної співпраці в оборонній сфері й кращого усвідомлення загрози засвідчує, що ми на шляху до безпеки.
Наголошую: ми поки що лише на шляху. Україна заплатила жахливу ціну за геополітичне виховання Заходу. У майбутньому доведеться платити ще. Але я уявляю, який вигляд має перемога і як нам її досягти.
З Китаєм ясності бракує. Я мрію про розпад на зразок того, що стався з Радянським Союзом, зокрема про повалення Китайської комуністичної партії й незалежність Тибету та Східного Туркестану (що зветься Сіньцзян — «Новий кордон» китайською). Однак лідерство Сі Цзіньпіна не можна порівнювати з «підстаркуватим» Радянським Союзом. І зміна режиму в Китаї зазвичай закінчується загибеллю десятків мільйонів людей. Чи зможемо ми цього уникнути? І як це зробити? Ми загнали Радянський Союз у куток, коли збільшили витрати на оборону й збили ціни на нафту. А призвести до банкрутства Китай видається неможливим.
Простіше уявити, як підштовхнути Піднебесну назад на шлях реформ і співіснування. Такий підхід переважав до 2012 року, коли можна було стверджувати, що економічна лібералізація зрештою принесе й політичні дивіденди. Комуністична партія Китаю поступово дозволить більше політичної конкуренції, ЗМІ здобудуть свободу й громадянське суспільство розвиватиметься.
Читайте також: Незв’язана держава
Але навіть тоді Китай був клоакою: брехав про свою історію, утискав меншини, нищив довкілля. Чи справді ми хочемо, щоб ця величезна країна зосередилася на швидшому збагаченні? Зараз принаймні політика Сі Цзіньпіна неефективна й контрпродуктивна.
Можливо, рішення у стримуванні в стилі НАТО. Але ми не маємо союзників у стилі Альянсу. Чи ми націлені на альянси зі Статтею 5 з комуністичним В’єтнамом? З некерованою Індонезією? З Філіппінами?
Сумна правда в тому, що Китай (попри всі свої проблеми) зростає, поки ми перебуваємо в розгубленості. Поразка на горизонті, а перемоги не видно. І це погано.
———–
Уперше за майже двадцять років Німеччина відправила свої військові кораблі до Південно-Китайського моря. Цей крок має продемонструвати єдність з іншими європейськими державами та США в намаганні підтвердити свободу судноплавства попри спроби Китаю взяти регіон під свій контроль. Так Берлін відкидає територіальні претензії Піднебесної. За словами міністерки оборони ФРН Аннеґрет Крамп-Карренбауер, Німеччина хоче, щоб «наявні закони поважали, морські маршрути були вільними для судноплавства, відкриті суспільства були захищеними, а торгівлю провадили за чесними правилами». Командування німецького флоту повідомило, що його кораблі дотримуватимуться наявних і офіційно визнаних торговельних маршрутів і водночас не заходитимуть у Тайванську протоку, як це часто роблять американці. Влада в Пекіні натомість постійно критикує такі проходи й називає їх провокативними.