Згідно з класичною концепцією рушійною силою становлення національних держав є національна буржуазія. Саме вона свого часу руйнувала монархії та імперії, вивівши на арену історії національні держави, і заклала підвалини демократії та ринкової економіки. В Україні пошуки національної буржуазії тривають від перших днів незалежності, але особливими успіхами ще не увінчалися. Олігархія, яка швидко розквітнула в умовах пострадянського безладу, не продемонструвала одностайної державницької орієнтації навіть у 2014-му, зате явно саботує становлення демократії та інституційної модернізації України за європейським зразком. Тому сподівання передбачувано екстраполювалися на середній клас: підприємців, висококваліфікованих фахівців, високооплачуваних представників творчих професій тощо. Ці люди за всіма ознаками мають стати отією національною буржуазією, причому до цього їх кличуть не міфічні куркульські архетипи чи якісь інші містичні сили, а безпосередні економічні інтереси.
По-перше, середній клас найбільше зацікавлений у збереженні суверенітету. Як показує досвід Криму, прихід окупаційної адміністрації виявився найменш болючим для людей найманої праці й тих, хто живе з бюджетних трансфертів (пенсіонери, пільговики тощо). Зате середньому класу окрім нових правил ведення бізнесу й обмежень, спричинених санкціями та невизнаним статусом Криму, окупація дала ще й брутальний перерозподіл власності на користь нових господарів півострова. На додачу обнулився політичний капітал кримського бізнесу. Якщо раніше він мав чималий вплив на уряд автономної республіки, а Київ зазвичай мало втручався в справи півострова, то тепер шансів вплинути на окупаційну адміністрацію (не кажучи про Москву) в кримських підприємців немає. Про те, що сталося з бізнесом в ОРДіЛО, також відомо всім.
Читайте також: Середній клас в політиці: чому досі не вийшло
По-друге, середній клас, природно, зацікавлений у розвитку демократії та формуванні ринкової економіки. На відміну від олігархів, які можуть маніпулювати навіть авторитарними правителями, він є ворогом авторитаризму, оскільки, як засвідчив режим Віктора Януковича, панування «сильної руки» починається з узурпації влади, а закінчується знову-таки перерозподілом власності на користь правлячої групи. Тому бажано, щоб функції держави зводилися до ролі «нічого сторожа», який забезпечує захист від зовнішніх загроз і дотримання правил гри всередині країни. Окрім теорії це підтверджує і соціальний склад учасників Євромайдану. Нагадаємо, за результатами опитування Фонду «Демократичні ініціативи», проведеного на початку грудня 2013-го, 70% протестувальників — представники середнього класу (39,5% — люди зі спеціальною освітою, 13,2% — студенти (майбутні фахівці), 9,3% — підприємці, 8% — керівники підприємств).
По-третє, саме середній клас нерідко називають найнадійнішою опорою реформ і найпослідовнішим прибічником євроінтеграції України. Це видається очевидним, оскільки саме середній клас дістане найбільші переваги від інтеграції до глобальної економіки, а також має найбільший запас економічної міцності, щоб пережити труднощі перехідного періоду з найменшими втратами. Усі ці міркування цілком справедливі, але реальне становище не таке однозначне. Стати локомотивом національного розвитку середньому класу заважає не лише його нечисленність, а й історично зумовлена неоднорідність інтересів.
Читайте також: Класовий підхід. Новий тренд української політики
Чисельність середнього класу в Україні є одним із найскладніших питань, оскільки різні способи обчислення дають відмінні результати, які, своєю чергою, нерідко лягають в основу політичних маніпуляцій. Так, у звіті Центру Разумкова «Середній клас в Україні: уявлення і реалії», опублікованому 2014 року, належність до нього визначалася переважно за суб’єктивними критеріями: відповідно до стійкого самовизначення, самооцінки матеріального становища («загалом на життя вистачає» і вище), рівня освіти (не нижче від середньої спеціальної), відчуття спільності інтересів із середнім класом та домінування його представників у найближчому оточенні. У результаті до середнього класу дослідники зарахували 14% опитаних, ще 35% — до його периферії.
Однак підрахунки за об’єктивним критерієм — рівнем доходів — дають набагато скромніший результат. Відповідно до методології компанії Credit Suisse доходи населення зіставляються з показниками багатства, визначеними окремо для кожного макрорегіону. Приміром, у США фінансовий поріг належності до середнього класу — $50 тис. річного доходу, Китаї — $28 тис., Польщі — $25 тис. Для України цей показник становить $11,25 тис. на рік, тобто від 23,4 тис. грн на місяць. Відповідно до середнього класу у 2015-му Credit Suisse зарахувала лише 297 тис. осіб, або 0,8% дорослого населення країни. У розпорядженні цього прошарку перебувало 16,9% економічних ресурсів країни. Для порівняння: у Польщі до середнього класу у 2015-му належало 19,3% населення і в їхньому розпорядженні було 43,4% національних багатств, у європейських країнах — відповідно 33,1% і 40,6%. Виходячи з цих даних, очевидно, що український середній клас іще в зародку. Навіть якщо брати до уваги оптимістичніші розрахунки за суб’єктивним критерієм, український середній клас є надто слабким, щоб стати локомотивом розвитку країни.
До того ж він не є однорідною спільнотою з односпрямованими інтересами. Передусім розкол у лавах середнього класу зумовлений тим, що значна його частина своїм статусом завдячує нелегальним економічним практикам, тобто тіньовій економіці. Масштаби цього явища значні: за даними Мінекономрозвитку, у 2017-му тіньова економіка становила 31% офіційного ВВП. Це на 4% менше, ніж у 2016‑му, проте говорити про подолання згаданого явища поки що зарано. У різні роки незалежності, за оцінками МВФ, нелегальна економіка України переживала й глибші коливання (від 36,65% до 57%), але нікуди не зникала. До того ж теперішня статистика не охоплює Крим та ОРДіЛО з їхніми розвиненими тіньовими промислами, пов’язаними з туризмом, вуглевидобутком та контрабандою, і це поліпшує її. Яка частка українського середнього класу пов’язана з тіньовою економікою, достеменно невідомо. Для частини українського бізнесу тінь є вимушеним прихистком, де можна перечекати несприятливі економічні періоди, але для решти це оптимальне середовище, недоліки якого компенсуються надприбутками, отриманими в результаті несплати податків, експлуатації робочої сили тощо. Тож останні неабияк зацікавлені в тому, щоб Україна консервувала всі патології пострадянського ладу включно з корупцією, недієздатністю державних інститутів та відсутністю багатьох ринкових механізмів.
Читайте також: Вибори з багатьма невідомими
У цьому сенсі затяті тіньовики є не меншою антиєвропейською та антиреформаторською силою, ніж бізнес, безпосередньо орієнтований на Росію, чи навіть олігархи. Причини знову ж таки суто економічні, оскільки в умовах прозорої ринкової економіки та ефективного примусу до легальності вони втрачають не лише конкурентні переваги, а й засоби для існування. Йдеться не лише про корупційні шпарини та способи ухилятися від сплати податків, а й про величезний ринок нелегальної робочої сили, якою активно користується і малий, і середній бізнес. Такої в нас, за оцінками Держстату, у 2017-му було 23% усього економічного активного населення, тобто близько 4 млн працюючих. Суперечить інтересам багатьох українських виробників і запровадження європейських стандартів якості. Якщо великі компанії можуть дозволити собі ґрунтовну модернізацію виробничих потужностей, то для певної частини малих та середніх підприємств цей тягар буде непосильним. Та й ринкові реформи український бізнес сприймає не так однозначно. Приміром, ринок землі може поховати частину дрібних фермерів, які орендують паї за заниженими цінами (а потім реалізують свої врожаї на нелегальних ринках збіжжя). Таких прикладів можна навести безліч, але підсумок один: частина вітчизняного середнього класу сформувалася в екосистемі пострадянської України й зацікавлена в її збереженні.
Що стосується тієї частини середнього класу, яку становлять наймані працівники (кваліфіковані фахівці, люди інтелектуальних і творчих професій тощо), то з нею також не все однозначно. Безумовно, вони зацікавлені в детінізації ринку праці й зазвичай підтримують демократію та реформи. Але вихід України із політико-економічного гетто СНД не буде безболісним і для них. Позитивним прикладом є українські ІТ-фахівці, які успішно конкурують на світовому ринку й лише у 2017-му поповнили бюджет на $3,6 млрд. За даними порталу DOU, зарплати в цій галузі вже зараз коливаються від $450 до $4700 залежно від спеціалізації.
Читайте також: Уроки попередників
Але такою конкурентоспроможністю вирізняються не всі. Причини суто об’єктивні, оскільки неконкурентною є наша вища освіта: у світовому рейтингу QS World University Rankings 2019 українські виші не входять навіть до топ-400 (ХНУ імені В. Н. Каразіна посідає «почесне» 481-ше місце). Вкупі з хронічним недофінансуванням і певними інституційними недоліками це ставить наших фахівців у дуже вразливе становище й викликає відповідну реакцію. Свіжий приклад — спротив частини науковців вимогам Міністерства освіти, згідно з якими результати досліджень мають підтверджуватися публікаціями у виданнях, що включені до міжнародних наукометричних баз Scopus чи Web of Science Core Collection. Запровадження цієї вимоги істотно ускладнить життя науковій спільноті, зокрема тому, що чимала її частина не здатна продукувати матеріали, які відповідають міжнародним стандартам.
І все це без урахування ідейних проросійських (антиукраїнських, антиєвропейських тощо) кіл, які достатньо представлені поміж фахової та підприємницької спільноти. Як свідчать соціологічні дослідження, виборців проросійських, євроскептичних та антиреформаторських сил не бракує й серед освічених та більш-менш забезпечених. Тож загалом сподівання на те, що Україна буде порятована й заодно реформована зусиллями лише середнього класу, не зовсім виправдані. Як і решта прошарків нашого суспільства, середній клас неоднорідний і світоглядно, і за своїми соціально-економічними інтересами. Вбачати в ньому колективного Мойсея спокусливо, і таке бачення активно тиражують політики-популісти, заграючи з наявними «середняками» й обіцяючи підняти до цього статусу бідноту. Однак на практиці уряд реформаторів муситиме шукати опору на різних рівнях українського соціуму, а політичне керівництво країни — як підвести їхні різноспрямовані інтереси під спільний знаменник української національної державності. Але в будь-якому разі економічна й соціокультурна деколонізація України та її інтеграція до євроатлантичного світу — це шлях реформ, значна частина яких приречена бути непопулярними через об’єктивні історичні обставини.