Говорити про сусіда – справа досить невдячна: і правду не скажеш (бо ж сусід), і не брехатимеш (бо не повірять). А ще якщо із сусідом колись щось не поділили, то говорити взагалі важко. Єдиний, хто рятує, – інший сусід, який допік обом. Поляки й українці загалом підходять під цю модель: нам важко говорити без лукавства, попри те що маємо спільного заклятого сусіда (ла-ла-ла-ла-ла-ла). Однак Зємовіт Щерек зробив сміливий крок і написав відверту книжку: покопався в колективному підсвідомому і спробував з’ясувати, чому поляки приїжджають до України й що тут шукають. Книжку назвав промовисто: «Прийде Мордор і нас з’їсть». Тижню вдалося поспілкуватися з автором незадовго до її виходу в українському перекладі.
У. Т.: Для початку розкажи, звідки в тебе зацікавлення Україною?
– Мене загалом цікавить Україна як наш східний сусід. Цікавить контекст, у якому живе Польща і частиною якого є. Поляки мають тенденцію сприймати свою країну як виняткову цілісність, як герметичне явище. І навіть якщо розуміють, що то не так, то в підсвідомості все одно вірять у це. Я народився в Радомі, Центральна Польща. Він характерний тим, що нічим не характерний. Як на мене, це ідеальне Ніщо. Хоча насправді там є свої особливості, як і в будь-якому іншому місті світу. І мені завжди здавалося, що світ усюди різнобарвний та різнорідний, а в Радомі все банальне, очевидне й сіре. І коли одного дня я проїхав автомобілем за один день із Румунії до Радома, то усвідомив, що це місто – частина чогось. І так само з Польщею. Полякам видається, що їхня країна – самодостатнє явище без контексту, а я хочу той стереотип зламати і довести, що Польща – частина більшого явища. І це дуже на неї впливає.
Читайте також: З поля гри у гравці
Ми весь час порівнюємо себе з німцями і не можемо зрозуміти, якого біса в Польщі живеться не так, як у Німеччині. Але не усвідомлюємо, що те, з чого ми виросли, походить не із Заходу, а зі Сходу. Україна – це більш природна частина контексту. Польський стереотип полягає в тому, що коли дивишся на Схід, то бачиш те саме, що в тебе, тільки підсилене в кілька разів. Тобто речі, які нас дражнять, там значно сильніші. Це дуже спрощений стереотип. Коли я їхав до України, хотів зануритися в польську підсвідомість і зрозуміти, чи то правда. Стереотип сам по собі спростувався. Усе значно складніше. Однак щось у цьому таки є. Координата «Схід – Захід» – це постійне напруження, яке наближає до ідеальної або принаймні прийнятної форми. 12 років тому я вперше приїхав до України. Хотів знайти те, що зачіпало мене в Радомі, й побачити, звідки це взялося. Не знаю, чи можна взагалі знайти саме джерело цих явищ. Радом належав до підросійської Польщі. За царату, коли західні мандрівники описували ту частину Польщі, їхні описи дуже нагадували розповіді де Кюстіна про Росію. Україна була під впливом останньої дуже довго. І я хотів це усе побачити на власні очі.
У. Т.: Як Україну сприймають поляки, на твою думку?
– Україна для поляків стала тим, чим для бітників був Середній Захід, тобто простір пригод. Але це не тільки Україна, а й Румунія та колишня Югославія. І з’явилося таке явище: туристи з наплічниками їдуть не до Азії (бо не мають на це грошей), а до близьких сусідів, щоб побачити трохи інший варіант власної реальності. Цей рух став дуже цікавим і численним. Тепер багато людей цікавляться Україною. Вони зустрічаються, показують фото, діляться історіями. Той рух у нас ніхто не описав, і я вирішив це зробити.
У. Т.: Скільки разів ти бував в Україні. Скільки знадобилося часу, щоб написати цю книжку?
– (Показує проштампований паспорт.) Порахуй. Причому це новий паспорт. Я тут буваю часто і вважаю себе радше подорожнім автором, аніж репортажистом. Мене більше цікавить сама подорож. Тому герої книжки – мандрівники. Мені не подобається приїжджати до Львова чи Києва й сидіти там цілими місяцями. Мені потрібні рух, motion, вітер у волоссі, пізнання, поїзди, маршрутки. Споглядаю і добудовую конструкції на побаченому. І все це ще треба потім перевірити, бо інтуїція не завжди найкращий варіант. Але я будь-коли можу щось підчитати або поговорити за чарчиною з потрібними людьми. З усього того будую художній конструкт, наголошую, цілковито художній, у якому змальовую нехудожню реальність. І саме в такому ключі мені подобається писати. Бо розповіді про реальність нудні, а домисли додають тексту перцю.
Читайте також: Більше ніж волонтери
У. Т.: А як ти ставишся загалом до польської школи репортажу та її культу в себе на батьківщині?
– Мені подобається, що ми активно подорожуємо. Я, наприклад, не бачив ані українців із наплічниками, що їздять іншими країнами і роблять фото, ані чехів чи сербів. А в нас це популярно. Можливо, той рух від недоімперського комплексу або комплексу меншовартості. Бо ми думаємо, що бозна-який народ, тобто такі самі, як французи й німці, хоча історія в нас хрінова і міжнародне становище також. Можливо, те, що ми відіграємо якусь роль у контексті найближчих сусідів, і заохочує людей до туризму. Усе це мої здогади, напівжартівливі. Якщо серйозно, то цікавість до світу в поляків є. І завдяки цьому активно розвинувся репортаж. Це не звичайні байочки, а нормальні, стилістично відпрацьовані тексти. І художній аспект тут дуже важливий. Бо йдеться не тільки про факти, а й про стиль і про те, що я казав перед цим, – про свій художній голос.
У. Т.: Що тебе найбільше шокувало в твоїх подорожах Україною?
– Це залежить від періоду. Моє ставлення до України еволюціонувало. Спершу воно було дуже підлим. Своє первісне ставлення до України я і висміюю в книжці. Спочатку мене все шокувало. І, зізнаюся, я спеціально шукав чогось гострого. Багато поляків так роблять – зосереджуються на екзотиці. І якщо знаходиш щось таке, то, звичайно ж, кажеш: «Яка руїна!». Важче було усвідомити, що в Польщі така сама руїна. Але українська цікавіша, бо вона інакша. Наприклад, совєтськість, якої в Польщі значно менше. Я пам’ятаю польські вісімдесяті – то була руїна, Mad Max. Пригадую останні 10 років нашого комунізму, але це вже паломництва з Іваном-Павлом ІІ. Бачив безліч церковних прапорів і жодного червоного. А коли побував в Україні, яка вже 10 років була незалежна, то помітив багато совєтського. Вперше приїхав туди влітку. Усі руїни порослі зеленню, навколо краса. І вже тоді боявся опинитися там узимку, бо все це мало б жахливий вигляд. Так і сталося. Депресія мене просто приголомшила. Але поступово звик. Мене дивувало, як можна жити у просторі, який не має спільної естетичної концепції. Тобто був домашній простір з естетикою, а як тільки виходиш на вулицю, то не немає жодного гарного клаптика землі. Кнайпи тільки почали відкриватися. Важко було повірити, що в такому просторі ще хтось може жити, окрім бабусь і водіїв маршруток. Не було відчуття, що ти можеш розраховувати на когось із влади – на жодного міліціонера. Хоча в Польщі я також не дуже розраховував би, але якісь інституції в нас є. В Україні могло трапитися абсолютно все. Тепер це вже змінилося.
У. Т.: А позитивні враження?
– Ну Україна взагалі позитивна країна. Не хочу вживати кліше про гостинність мешканців, бо його використовують, якщо країна взагалі хрінова. Мій улюблений мотив від самого початку – совєтський інтелігент. І совєтське дольче віта. Ніби все це й відбувалося на тлі загальної руїни, але ті маленькі життя мали неймовірно високу культуру, яка проросла поміж тих руїн. Тобто, з одного боку, цивілізаційна відсталість, бо ви, як і ми, не німці. Навіть якщо ми щось і збудуємо, то вийде так собі. А з другого – інтелектуальна сфера у нас витонченіша, ніж на Заході. На жаль, вона дуже мало впливає на життя.
Читайте також: Мода на Україну
У. Т.: Як оцінюєш польсько-українські відносини?
– Вважаю, поки що націоналісти нас не переконали в тому, що ми окремі народи… Бо все це спрямоване на те, щоб викопати рів і битися. Тобто якщо говорити про наші відносини, то треба апелювати до поняття нації. А це винахід ХІХ століття. Між нас кинули сокиру і наказали її використовувати. Звичайно, націєтворенням займалася вся Європа, і то надзвичайно живучі поняття, оскільки будуються на етнічності та мові, але вони дуже конфліктогенні. Водночас у нас хороші сусідські відносини, є усвідомлення, що ми дуже близькі. На людському рівні. Ну і є ще Росія, яка зробила нам чимало «добра». Ми її звинувачуємо в тому, що вона нас тягне в гівно, у якому сама живе, і цей підсвідомий код спільного ворога також будує таку собі спільноту. Я не русофоб, але бачу певні механізми. І якщо висуваю якісь звинувачення, то саме щодо них, але це те саме, що засуджувати урагани або землетруси.
У. Т.: Як сприйняли твою книжку в Польщі?
– Хоч як дивно, тільки позитивно. Поляки можуть на себе дивитися збоку. У нас є комплекс своєї недотраханої імперії, яка так і не з’явилася. І водночас на польського рагуля, який кричить «Це, курва, наш Львів» знайдеться польський інтелігент, який скаже: «Заспокойся, дебіле». І той інтелігент – це така сама частина польськості, як і рагуль. Завжди знайдеться якийсь Мрожек або Ґомбрович. І це мені дуже подобається. У книжці я більше сміюся з поляків, аніж з українців. Не хочу сказати, що в нас погана країна, але у вас також не найкраща.
У. Т.: Як би ти представив свою книжку українському читачеві?
– Книжка може вас зацікавити, тому що це не куртуазні панегірики про те, які в нас чудові відносини, які українці добрі й гостинні. Я, навпаки, часом описую прикрі моменти. І водночас це пошук голосу, який знаходить негативи, але нікого при цьому не звинувачує, бо тут немає винних. Це механізми, які є причиною того, що реальність є такою, якою є. А принагідно можна посміятися з поляків.
Винос: Україна для поляків стала тим, чим для бітників був Середній Захід, тобто простір пригод
Біографічна нота
Зємовіт Щерек (1978 р. н.) – польський журналіст, письменник, перекладач. За освітою юрист, політолог. Мешкає у Кракові. Співпрацює з виданнями NowaEuropaWschodnia, Polityka, TygodnikPowszechny тощо. За книжку «Прийде Мордор і нас з’їсть» отримав нагороду PaszportPolityki (2013).