у пошуках місця під сонцем. Як змінюється географія українського експорту

Щоб не дратувати Росію, Україна й надалі зволікає з ратифікацією Угоди про асоціацію з ЄС, але це не завадило Москві розпочати повномасштабну торговельну війну. Россільгоспнагляд від 28 липня обмежив увезення молочної продукції, минулого тижня повернув до нашої країни чотири партії м’яса, кілька – меду та яєць і пригрозив обмежити на початку серпня імпорт усієї продукції рослинництва. Росспоживнагляд від 29 липня заборонив увезення українських овочевих, фруктових і рибних консервів.

Таким чином, як і попереджав Тиждень (див. № 27/2014), усі консультації та реверанси Києва і ЄС у бік Москви, аби не дати їй підстав для обмежень щодо українських товарів, виявилися безглуздими. Навіть якби через зону вільної торгівлі (ЗВТ) України з Євросоюзом РФ припинила дію положень ЗВТ СНД в товарообміні з Києвом, це означало б лише перехід на дещо вищі митні тарифи. Натомість останніми заборонними заходами за формального продовження дії ЗВТ СНД Кремль укотре продемонстрував, що в будь-який момент може вдатися до тотальної заборони на імпорт будь-якого українського товару і що привід для цього завжди знайдеться.

По-перше, це засвідчує, що затягування з ратифікацією Угоди про асоціацію позбавлене будь-якого сенсу. По-друге – що абсурдною є ситуація, коли ворог, який відкрито закидає на нашу територію своїх диверсантів і постачає їх зброєю, проти якого ми вимагаємо міжнародних санкцій, залишається для самої України «важливим торговельним партнером».

Стереотип, що український експорт за межі пострадянського простору приречений бути сировинним, суперечить фактам

Тиждень не раз писав про те, що втрата російського ринку не матиме катастрофічних наслідків для вітчизняної економіки та обґрунтовував думку про необхідність згортання торго­вельно-економічних контактів із РФ як ненадійним і непрогнозованим партнером із тотальною залежністю торгового режиму від політичних настроїв у Кремлі та неодноразово продемонстрованим наміром використовувати його для політичного шантажу проти України (див. № 34/2013, № 4, 22/2014).

Ця думка нарешті була озвучена й на рівні найвищого державного керівництва. 18 липня голова уряду Арсеній Яценюк на нараді з питань диверсифікації ринків збуту і джерел постачання промислової продукції заявив: «…необхідно готуватися до того, що у нас буде практично повне обмеження торгівлі з Росією в двосторонньому форматі… Я усвідомлюю всі економічні наслідки. І ви усвідомлюєте їх. Але я точно так же усвідомлюю, що Росія – це не єдиний ринок у світі, на який повинна поставлятися українська продукція. Тому уряд повинен зробити все для того, щоб уже в короткостроковій перспективі ми диверсифікували ринки збуту». Хотілося б сподіватися, що крига таки скресла.

Еволюція торгівлі

Поглянувши на зміни географічної структури українського експорту, можна пересвідчитися, що за роки незалежності наша економіка, хоч і не настільки активно, як хотілося б, усе-таки переорієнтовувалася на нові рин­ки. Товарна структура цього експорту теж еволюціонувала таким чином, щоб зайняти ту нішу на міжнародному ринку, в якій українські товари мали б конкурентоспроможність і поза ме­жа­ми пострадянського простору.

Читайте також: Економіка під обстрілом. Як війна на Сході впливає на народне господарство

Якщо в середині 1990-х років (схожу ситуацію бачимо нині в Білорусі) понад 50% експорту наших вітчизняних товарів усе ще йшло до колишніх республік СРСР, то за наступні 17 років їхня частка помітно зменшилася. Від 1996-го до 2013-го вартість українського експорту в доларовому еквіваленті зросла у 4,4 раза, проте спрямованого на ринки країн СНД – лише у 3,1 раза, а країн ЄС-28 (у його нинішньому складі) – у 5 разів, до Азії – у 5,8 раза, а найдинамічнішою була експансія наших виробників до Африки (туди вивіз товарів за означений період зріс у 24,3 раза).
Таким чином, частка країн СНД у вивозі товарів з України різко знизилася: від загрозливих для економічної безпеки 50,1% у 1996 році до помірніших 34,9% у 2013-му, ЄС – зросла від 23,1% до 26,5%, Азії – від 20,1% до 26,6%, Африки – від символічних 1,5% до 8%. Зазначимо, що аналогічні процеси відбувались і в нашому імпорті. За 17 років він зріс у 4,4 раза, одначе із країн СНД – лише у 2,5, Америки – у 4,7, Африки – у 5,3 раза, ЄС-28 – у 6 разів, Азії – у 22,7 раза. У результаті частка СНД в імпорті впала від 63,5% до 36,3%.

Під впливом кризи

Особливо значні зрушення в українському експорті відбулися під впливом світової економічної кризи 2008–2009-го за останні шість років.

Зміна його товарної структури засвідчила закономірну переорієнтацію на експорт тих видів продукції, у виробництві яких Україна має природні переваги. Наприклад, якщо його загальний обсяг від 2007 до 2013 року зріс майже у 1,3 раза (від $49,25 млрд до $63,3 млрд), то експорт зерна – більш ніж у вісім разів (від $0,76 млрд до $6,37 млрд), насіння олійних культур – утричі (від $0,67 млрд до $2,05 млрд), продукції олійно-жи­ро­вої промисловості – вдвічі (від $1,72 млрд до $3,51 млрд). Готових харчових продуктів – у 1,7 раза (від $2,06 млрд до $3,56 млрд), тваринницької продукції – майже в 1,5 раза. Загалом частка продовольчих товарів в українському експорті за останні шість років піднялася від 12,7% до 26,8% і перевищила вартість експорту продукції чорної металургії.

Майже втричі за останні шість років примножився експорт кам’яного вугілля (від $266 млн до $737 млн), в 1,5 раза – електроенергії (від $380 млн до $580 млн), у 1,4 – електротехніки (від $2,24 млрд до $3,13 млрд). В 1,6 раза – паперу, картону та друкованої продукції (від $0,77 млрд до $1,25 млрд), в 1,4 – деревини та виробів із неї (від $0,83 млрд до $1,14 млрд), майже вдвічі – меб­лів (від $287 млн до $556 млн) та фармацевтичної продукції (від $129,5 млн до $251,5 млн), в 1,3 раза – взуття (від $143,5 млн до $191,5 млн).

Натомість експорт тих товарів, від яких до кризи країна була надмірно залежна, скорочувавсь або стагнував. Наприклад, у 2007 році на продукцію чорної металургії та хімічної промисловості (включно з виробництвом полімерів, пластмас та гуми) припадало понад 50% усього вивозу. У 2013 році її частка впала до 35,8%. Експорт чорних металів та виробів із них зменшився на 1/6 (від $19,66 млрд до $16,91 млрд), пластмасових та гумових – скоротився на чверть (від $0,99 млрд до $0,79 млрд), хімічної продукції (без фармацевтики) збільшився лише на 3% (від $3,93 млрд до $4,05 млрд). Та найпомітнішого згасання зазнав експорт автотранспортних засобів, який 2013 року був у 2,5 раза меншим, аніж докризового 2007-го (від $1 млрд до $0,38 млрд).

Читайте також: Роздержавлення голів

Тоді ж таки відбулася значна переорієнтація експорту між окремими країнами. У січні – травні 2014 року його загальний обсяг ($24,20 млрд) був лише трохи менший, аніж у відповідний період 2008-го ($25,65 млрд). Однак водночас різко скоротився вивіз до більшості пострадянських держав і особливо членів Митного союзу. Винятками в СНД були хіба що Киргизстан і Туркменістан, проте обсяги постачання до них були й залишаються досить незначними.

У Європі різко зросли поставки до Іспанії та Португалії, держав Бенілюксу, Великої Британії та Ірландії, а також Польщі, Чехії та Франції. Меншою мірою, але також розширилося надходження українських товарів до Угорщини, Австрії, Італії, Фінляндії. До решти європейських країн обсяги постачання за останні шість років упали. Особ­ливо сильно (в кілька разів) – до балканських (Греції, Болгарії, Македонії, Сербії, Албанії, Боснії і Герцоговини, Хорватії, Словенії), Естонії та Латвії, а також Щвейцарії та Норвегії. У Західній півкулі за останні шість років збільшити вивіз українських товарів вдалося лише до Мексики, Куби та Панами.

В Азії найпомітніше (у 1,5–4 рази) зростання вітчизняного експорту відбулося до Іраку, Ізраїлю, Малайзії, країн Далекого Сходу (Китай, Японія, Південна Корея) та Південної Азії (Індія, Бангладеш). В абсолютних розмірах це особливо помітно у випадку КНР, Індії та Іраку, сукупний обсяг поставок українських товарів на ринки яких у січні – травні 2014-го був лише вдвічі менший, ніж експорт на російський ринок. Інше порівняння: для наших постачальників ринок Індії нині більший за німецький чи угорський, а китайський уже перевершив польський чи італійський.

Український експорт до Африки, що зріс за останні шість років найбільше, концентрується в її північній, середземноморській частині, і насамперед у Єгипті. Ця країна в січні – травні 2014 року імпортувала українських товарів понад $1,2 млрд і поступалася лише Росії та незначно Туреччині. Чотири інші великі африканські імпортери наших товарів – Марокко, Туніс, Алжир та Лівія. Водночас на південь від Сахари вітчизняні постачальники за останні шість років наростили свою присутність у Південній Африці, Ефіопії, Джибуті, Кенії, Сенегалі, Ліберії, Екваторіальній Гвінеї, Того та двох державах Конго, хоча в багатьох інших випадках, навпаки, втратили навіть раніше здобуті позиції.

Низка африканських та латиноамериканських, ба навіть азійських країн залишається майже не освоєна українськими експортерами, навіть попри те, що до їхніх сусідок у розрахунку на особу чи одиницю ВВП постачається в десятки, а подеколи й сотні разів більше наших товарів. У Африці terra incognita для України все ще залишаються Габон, Гамбiя, Гвiнея-Бiсау, Замбія, Зiмбабве, Комори, Мадагаскар, Намiбiя, Південний Судан, Свазiленд, Сейшельські Острови, Центральноафриканська Республiка, однак спостерігаються незначні обсяги експорту й до низки інших країн. У Латинській Америці віт­чизняні постачальники фактично відсутні на ринках більшості держав Карибського регіону, Чилі, Болівії, Венесуели, Нікарагуа, Гондурасу, Гаяни, Парагваю, Уругваю. В Азії – Камбоджі, Лаосу, Непалу.

Міфи та реальність

Живучим залишається стереотип, мовляв, експорт з України за ме­жами пострадянських теренів приречений бути сировинним, із низьким рівнем доданої вартості, а її товари неконкурентоспроможні на європейському ринку. Втім, факти не підтверджують такої думки.

Візьмімо, наприклад, Данію, до якої у 2013 році було відправлено українських товарів на $164 млн. Із них 29% становили продукти сільського господарства та харчової промисловості, 28,6% – одяг, взуття й вироби зі шкіри, 11,8% – продукція машинобудування, 11,5% – чорної металургії, 7,4% – меблі, 5,9% – товари деревообробної та целюлозно-паперової промисловості, 3,8% – хімічної. В українських поставках до Латвії (понад $180 млн у 2013 році) на продукцію машинобудування припадає 32,1%, на товари харчової промисловості – 19,5%, іще 9,4% – на одяг. 43,9% вітчизняного експорту до Естонії ($103 млн у 2013 році) – це продукція машинобудування. 53,8% наших поставок до Норвегії також припадає саме на цю статтю (переважно це судна).

Читайте також: Покращення без лапок. Коли очікувати?

Не гіршою є і структура віт­чизняного експорту до низки більших європейських країн із великими обсягами постачання наших товарів. Наприклад, український експорт до Німеччини ($1,6 млрд у 2013 році) на 27,2% складався із продукції машинобудування, на 19,1% – із виробів чорної металургії, на 13% – із товарів легкої промисловості. В експорті до Польщі ($2,5 млрд у 2013 році) 26,3% припадало на продукцію чорної металургії, 13,9% – машинобудування, 12,7% – харчової промисловості, по 2,4% становили меблі та одяг і взуття. 34,2% нашого експорту до Угорщини ($1,6 млрд у 2013 році) становила продукція машинобудування. 22,3% обсягу українських поставок до Румунії – вироби чорної металургії, 13,9% – одяг і взуття, 12,3% – товари машинобудівної галузі.
Експортується в значних обсягах українська продукція машинобудування й до країн Азії, Африки та Латинської Америки. Наприклад, торік вона становила 10,8% всього нашого експорту до Китаю (який дорівнював $2,7 млрд), 21% – до Ірану ($0,8 млрд), близько 25% –до В’єтнаму ($185 млн). На 90,6% із продукції машинобудування складається український експорт до іншої країни Південно-Східної Азії – М’янми, на 79,7% – до Нігеру, на 64,9% – до Анголи (переважно електричні машини), на 52,6% – до Екваторіальної Гвінеї. Обсяги тут звичайно менші, однак надходження української машинобудівної продукції до кожної з цих країн уже зараз вимірюються 100–200 млн грн за рік.

Розширювати плацдарми

Перспективи диверсифікації українського експорту відкриваються на європейському ринку продовольчих товарів, зокрема в сегментах, які донедавна були малодоступними для наших виробників через тамтешні суворі стандарти, яким вітчизняна продукція переважно не відповідала. Так, міністр аграрної політики та продовольства Ігор Швайка повідомив, що інспекційна місія фахівців гендиректорату європейської комісії САНКО 28 вересня – 2 жовтня відвідає Україну, щоб перевірити її тваринницькі підприємства. Якщо на той час парламент ухвалить кілька необхідних змін до законодавства, котрі регламентують якість продукції в секторі, можна очікувати значного розширення можливостей для експорту української тваринницької продукції, насамперед молочної, до ЄС уже найближчим часом.

На африканському та азійському ринках Україна представлена наразі здебільшого олією і зерном, продукцією чорної металургії та добривами. Але це свідчить насамперед про значні резерви для нарощування поставок до країн регіону інших видів продуктів харчопрому, тваринництва, овочівництва, а також виробів машинобудування, дерево­обробної промисловості тощо. Про те, що такі перспективи є, свідчать наявні плацдарми на ринках найрізноманітніших країн Африки та Азії.

Наприклад, левову частку поставок до Єгипту, найбільшого імпортера українських товарів у Африці, становили продукція чорної металургії ($1,1 млрд), зерно (понад $1 млрд) та олія ($0,36 млрд). Тим часом автотранспортних засобів було продано туди лише на $40 млн, електричних машин – на $16 млн, іншої машинобудівної продукції – на $9 млн. М’ясо­мо­лочних виробів до Країни Пірамід з України надійшло на $3,6 млн, овочів – на $1,7 млн, продукції борошномельно-круп’яної промисловості – на $1,5 млн, дерево­обробної – на $1,6 млн. На $6 млн української м’ясомолочки щороку споживає Лівія, на $4 млн кожна – Ангола та Ліберія, на $3 млн – Нігерія, на $2 млн – Судан, перелік можна продовжувати.

Значно більше нашої м’ясо­мо­лочної продукції постачається до країн Азії: на $77,5 млн – до Іраку, на $38 млн – до Йорданії, на $20 млн – до ОАЕ, на $13 млн – до Туреччини, на $5 млн – до Китаю, на $3,6 млн – до Індонезії, на $1,4 млн – до Кувейту, на $1,1 млн – до Пакистану, на $1 млн – до Оману і т. ін. До Індії, одного з найбільших азійських покупців українських товарів, надходить насамперед олія (54,1%), проте також овочі (на $7,4 млн), меблі (на $4,8 млн), продукція машинобудування (на $144 млн). На $2,6 млн українських овочів було відправлено торік до Пакистану, стільки само до Малайзії.

Читайте також: Алан Райлі: «Україна має достатній потенціал, щоб перетворитися на центр торгівлі газом для всієї Центрально-Східної Європи»

Тобто маємо плацдарми для нарощування експорту відповідних продовольчих товарів, які витісняються з російського ринку. На підтвердження думки, що це навіть зараз не такі й малі обсяги, а в разі збільшення вони можуть компенсувати значну частину втрат на російському напрямку, зазначимо, що, наприклад, до «життєво важливого ринку» РФ за неповне перше півріччя 2014-го (січень – травень) було експортовано м’ясо­мо­лоч­ної продукції лише на $112 млн, автотранспортних засобів – на $65 млн, а овочів за весь 2013 рік – на $49 млн.

Тактика і стратегія

Нещодавно Білорусь була змушена дати задній хід і скасувати введене раніше ліцензування від 1 травня низки українських товарів. Це сталося після того, як Україна із 26 липня вирішила ввести спеціальні мита обсягом 55,3–60,05% на низку продуктів білоруської кондитерської, молочної продукції, пиво, гумові шини, електричні лампи, мінеральні добрива, а також холодильне устаткування. Таким чином, було продемонстровано ефективність суворих заходів у відповідь на спроби сусідів нашкодити нашим постачальникам.

Так само, попри стереотипи, Київ має чим відповісти й на торговельну війну з боку Москви, адже, всупереч поширеній думці, російський експорт до України складається не лише з газу, наф­ти й нафтопродуктів. Постачання інших товарів з РФ лише за січень – травень 2014 року перевищило $2,9 млрд: це тільки у 1,5 раза менше від усього українського експорту до Росії за відповідний період. Зокрема, звідтіля до України за цей час було ввезено на $800 млн продукції машинобудування, на $400 млн – металургії, на $293 млн – сільського господарства та харчової промисловості, на $211 млн – пластмас та виробів із гуми й каучуку, на $193 млн – добрив, на $101 млн – ефірних олій, мила та мийних засобів, на $37 млн – фармацевтичної продукції. Оскільки йдеться про неповні півроку, то потенційні річні втрати РФ лише за непаливним експортом до України можуть сягнути $7–8 млрд. Однак альтернативу можна знайти й російській нафті та нафтопродуктам.

Проте у випадку Росії такий тактичний, «білоруський» варіант захисту інтересів українських постачальників навряд чи буде ефективний, оскільки в Москві великодержавні геополітичні комплекси стійко домінують над здоровим економічним глуздом. Підтвердження тому – двосторонні торговель­но-економічні зв’язки останніх років. Через спроби Путіна силою затягнути Україну до Митного союзу та неприйнятні ціни на газ лише за три останні роки (від січня – травня 2011-го до відповідного періоду 2014 року) експорт українських товарів до РФ упав більш ніж у 1,5 раза (від $7,3 до $4,7 млрд), але ще дужче, майже вдвічі, за той самий час зменшився імпорт російської продукції до України (від $12,6 до $7,1 млрд). Тому марно сподіватися на можливість довгострокової стабілізації торговельно-еко­но­мічних відносин із Москвою, а стратегія має будуватися на зведенні товарообміну із цією країною до мінімуму. Адже, переживши цю втрату одного разу і знайшовши їй заміну, ми здобудемо довгострокову стабільність і в рази вищу прогнозованість нових торговельних партнерів.