Формула «немає пророка у власній вітчизні», на жаль, залишається найбільш поширеним сценарієм для людей творчих професій в Україні. Нинішній співрозмовник Тижня – скрипаль-віртуоз і викладач всесвітньо знаменитої Імольської академії Олександр Семчук родом з Івано-Франківська. Він має орден за заслуги від італійського уряду за вдосконалення тамтешньої скрипкової школи, але на батьківщині відомий лиш вузькому колу поціновувачів класичної музики. Як і тисячі його колег, змушений був поїхати за кордон, де його здібності й талант цінують набагато більше, аніж удома. Щоправда, Олександр залишається великим оптимістом стосовно долі України, постійно приїздить із концертами, активно бере участь у діяльності Євромайдану в Італії. Такі, як він, – це вже цілий прошарок людей, які не є класичними емігрантами. Вони перебувають у тимчасовому засланні, маючи на меті неодмінно повернутися, коли Україна стане на шлях реформ і морального оздоровлення. Про це, про долю музиканта в сучасному світі й серцевину української музики – наша розмова з Олександром Семчуком.
ВІДДАТИ СЕБЕ
Сучасний музикант має бути багатогранним. Артист, надто сконцентрований на якійсь одній добі чи саунді, дуже однобокий, духовно бідний. А отже, менш цікавий. І навпаки: що більше знає і вміє митець у різних стилях, то витонченішими будуть його музичні фрази. Так само, коли людина, яка звикла матюкатися, говорить без лайки, все одно в її мові прослизають мікросекунди, паузи, куди легко можна вставити відповідне слово, і це завжди дуже чутно. Основний принцип доброго музиканта – не давати людям перенасичуватись якимось одним стилем. Сьогодні слухали Моцарта – отже, завтра послухаємо Мессіана (Олів’є Мессіан – відомий французький композитор ХХ століття. – Ред.). Якщо люди втомлюються, то це відразу б’є по кишені і зали, і виконавця. Взагалі зараз настав час багатофункціональних особистостей.
Артист не може бути цілісним, якщо не бачить світу максимально чутливо. У момент виконання він має повністю розчинитися в тому авторові, чию композицію грає. У Джона Кейджа (американський композитор, філософ, музикознавець. – Ред.) є твір, у якому треба вийти на сцену і мовчки просидіти за роялем чотири хвилини. Однак не просто стояти, а так, щоб кожну секунду публіка чекала, слухаючи момент тиші. Чи наш Валентин Сильвестров, який пише по чотири такти паузи, які насправді треба грати так само мовчки.
Усі музиканти – трошки повії. Колись ця фраза Богодара Которовича (український музикант і педагог. – Ред.) мене дуже ображала, але тепер розумію, що так воно і є. Одна річ, коли клієнт приходить до жінки чи чоловіка легкої поведінки, платить і бажає отримати суто тіло, на тому й кінець. А ось коли слухач іде до зали, то музикант має віддати йому набагато більше – свою душу, бо якщо цього не зробиш, тобі не повірять, відчують обман і наступного разу не прийдуть. Люди приходять на живі концерти не слухати гарні пасажі чи вишукані акорди – насправді їм потрібні переживання артиста, його емоції та відчуття. Вони прагнуть пізнати, як він віддає себе. І саме за це платять гроші.
Кожен виступ на сцені – це як зустріч із дівчиною. Я не зобов’язаний її любити, вона – мене. Та певного моменту іскра спалахує і настає кохання. Або навпаки. Тому в нас може бути просто секс або хороша зустріч. У будь-якому разі це абсолютно непередбачувано, а тому прекрасно. Коли постаєш, як це часто буває на концертах класичної музики, перед експонатами геронтологічного музею, які, проте, заплатили чималі кошти за право послухати тебе і які аплодуватимуть тобі, хоч би яку маячню ти ніс зі сцени, бо так заведено, – це одне. А коли граєш перед тими, до кого тягнешся всім серцем, – то вже зовсім інше.
ПРИРЕЧЕНІСТЬ НА МЕЛОДИКУ
Зараз поведінка суспільства нагадує плавання риб косяком. Коли дивишся на підводні відеозйомки й бачиш, що досить мінімального руху, аби вся зграя повернула в інший бік, одразу ловиш себе на думці, наскільки це схоже на людський соціум. Цей рух викликає певний подразник, роль якого в суспільстві зазвичай виконує реклама. Вона захопила якщо не все, то дуже багато в нинішньому світі. За статистикою, будь-яка людина творчої професії нині тратить 40% часу на свій винахід, наукові пошуки тощо. Ще 30% припадає на пошуки грантів та фінансування реалізації винаходу, а ще 30% – на саморекламу. Ця статистика стосується й музиканта. Альтернативи цьому на цей момент я не бачу, головний момент – баланс, який, на жаль, зараз не дотримують. Навіть більше, дуже погану роль відіграють ЗМІ, для яких стало нормою замість реальної критики торгувати інформаційними майданчиками. Через надмір економічного чинника ми втрачаємо саме музику, а зрештою і слухача.
Твердження, що митець має «нести світло людям», трохи смердить совком. Радянська влада дуже сильно культивувала цей громадянський обов’язок. А проте митці й справді повинні ділитися своїм даром. Наприклад, я почуваюся зобов’язаним виходити на люди й грати, викладати. Не маю морального права провести урок погано, зіграти неякісно на концерті. Як українець не можу собі дозволити не вийти на Майдан, адже моя родина побувала на Соловках, і я просто не зможу дивитися на себе в дзеркало, якщо сидітиму вдома. Зі мною колись займався Которович, один із гігантів української скрипкової школи, а раніше займалися і з ним, тому тепер я зобов’язаний передати це вміння далі. Я не є людиною політики й не зобов’язаний себе їй присвячувати, але як митець маю донести до людей шматочок свого серця, і це справді обов’язок. Тож кожна людина, і творча зокрема, має мати моральне зобов’язання перед усіма іншими. Якщо говорити саме про громадянський обов’язок, то, як недавно сказав Ґідон Кремер (латвійський диригент і скрипаль. – Ред.), усі вихідці з СРСР зламані в цьому сенсі чи принаймні надщерблені. А якщо не надщерблені, то все одно з певним внутрішнім хробачком. Як не визнати, що все це стосується й мене, бо я встиг стати останнім стипендіатом премії імені Лєніна?
Радянська влада свого часу була головним піар-менеджером музики. Так, звичайно, імперська пропаганда використовувала культуру зі своєю метою, і все-таки… Стратегічним наслідком цього стала повна відсутність у нас традицій культурного менеджменту – не вважати ж таким продаж квитків на концерти. Думаю, ситуація зміниться за п’ять-десять років, коли остаточно увійде в права нове покоління українців.
Фраза української музики дуже гнучка, бо в нашій мові визначальний чинник – інтонація. Тобто той самий набір слів з різною інтонацією даватиме інший зміст – на відміну, скажімо, від англійської, де для іншого значення треба змінювати їхній порядок. І саме ці моменти визначальні у сенсі музики. Окрім того, надважливу роль відіграє національний характер. В українців це, безумовно, щирість, але водночас і певна закритість. Тобто побудова фрази нашої музики така: спочатку коротка, без особливо сенсу розмова, ніби розвідка, й тільки потім довша, вже по суті й відверто. Ніби розмова: «Ну як справи?» «Та помаленьку». Тобто?» «Та ніби все нормально». «А конкретно?» «Ой, та знаєш…» тощо. Якщо проаналізувати твори наших композиторів, ця закономірність виявляється дуже чітко: в нашій музиці практично ніколи зразу немає вибуху емоцій; до піку, розрядки справу підводять досить довго, вони настають аж наприкінці. А твір узагалі може починатися з уже згаданих чотирьох тактів паузи, як у Сильвестрова.
Україна недарма географічно міститься на перехресті цивілізацій. Саме тому настільки багатим є наш фольклор. Адже він увібрав дуже багато різних мелосів: єврейський, циганський тощо. Взагалі музичний характер – це суміш усього, що чиниться на землі, де живе конкретний народ. Наприклад, після двох Майданів український мелос неодмінно зміниться. Щойно поспілкувався з нашим знаменитим композитором Євгеном Станковичем, який, натхнений останніми подіями, збирається написати «революційну фантазію» для скрипки з фортепіано. Усе ж є певна стала серцевина в нашому характері – похідна від епічного співу під бандуру у відкритому полі, тобто наш мелос прямо пов’язаний з голосом і широким простором. Тому головний чинник у визначенні українського музичного характеру – географічний детермінізм, який впливає і на національний характер, і на перебіг історії, адже важко собі уявити Майдан в Ісландії. Тобто переважно родюча степова зона, простори вплинули на те, що в нас голос, довгі фрази ним визначальні, на відміну від Заходу, де більше уваги приділено гармонії, тобто інструментальній частині. Виходить так, що в нас мелодика важливіша за гармонію, і це визначальна характеристика українського мелосу.
БІОГРАФІЧНА НОТА
Олександр Семчук народився в Івано-Франківську. Закінчив Національну музичну академію України імені П. Чайковського (Київ). Переможець І Міжнародного конкурсу імені М. Лисенка (Харків). Володар премії Спеццаферрі, яку присуджують за вагомий внесок у культуру Італії. Від 2002 року викладає в музичній школі у Ф’єзоле (Італія), а також у Музичній академії у Флоренції та консерваторії у Відні. 2011 року його запросили очолити струнну кафедру в Міжнародній академії «Зустрічі з Маестро» в Імолі. Продовжує творчу кар’єру, співпрацюючи з найкращими музикантами Італії та світу.