Наприкінці березня Верховна Рада ухвалила законопроєкт № 4543, яким зняла з паузи «велику приватизацію», призупинену з початком епідемії COVID-19. Насамперед ідеться про київський завод «Більшовик», Одеський припортовий завод та низку інших великих об’єктів. Але такі ініціативи влади важко назвати популярними. Торік 55% українців вважали, що великі підприємства не слід було приватизовувати взагалі, а 48% не проти, щоб вони й зараз повернулись у держвласність (Інститут соціології НАНУ, 2020). Тож не дивно, що зі значно більшим ентузіазмом публіка сприймає обіцянки секретаря РНБО Олексія Данілова «повернути народу все поцуплене з 1991 року». Однак подібні настрої породжує не доктринальна віра українців у соціалізм, а банальна недовіра до великого бізнесу. Цифри говорять самі за себе: якщо дрібним та середнім підприємцям не довіряє 26—27% громадян, то власникам великих підприємств — 62% («Рейтинг», 2019).
Такі тенденції впливають на зміст державної політики. Підтримка малого та середнього бізнесу вже давно стала обов’язковим пунктом кожної передвиборчої програми, а про прихід іноземних інвесторів заведено говорити як про ключ до вирішення всіх економічних проблем. Натомість про вирощування національних чемпіонів від бізнесу не наважується заявляти жоден політик, хоча саме великі українські компанії могли б стати локомотивом економічного розвитку країни (див. Тиждень, № 1–2/2018). Але незважаючи на будь-які аргументи, суспільство сприйме таку програму в штики. Виправити цю ситуацію буде непросто. Тому що недовіра до великого бізнесу — не так питання репутації окремих компаній та власників, як наслідок взаємопов’язаних інституційних та культурних проблем України.
Спокуса соціалізмом
Становлення інституту приватної власності як такого на українських теренах відбувалося у надзвичайно складних, а часом і відверто катастрофічних умовах. У Російській імперії його взагалі не існувало — єдиним реальним власником був самодержець. У Європі одного з найбільших ударів по праву власності завдала Французька революція. Декларація прав людини та громадянина 1789 року оголошувала власність недоторканною, але робила виняток на випадок «встановленої законом явної суспільної необхідності». Ця «необхідність» виникала у революціонерів постійно. Почавши з конфіскації майна та земель у найбільших власників — церкви та аристократії —вони закінчили вилученням збіжжя в селян та «усуспільненням» предметів першої необхідності. У ХІХ столітті війну проти приватної власності вели соціалізм та комунізм, але врешті зазнали поразки. Проголошена 1871 року Паризька комуна проіснувала лише 72 дні, а 1914-го пролетарі усіх країн замість того, щоб єднатися проти національних буржуазій, стали з ними пліч-о-пліч. Причина була проста: консервативні уряди не лише ефективно протидіяли революційним заворушенням, а й пропонували соціальні компроміси, що приваблювали робітництво значно більше, ніж революційні фантазії.
Читайте також: Первинний вигляд радянського комуносоціалізму
Однак відгомін європейських ідеологічних та політичних суперечок добре чули на українських теренах. Українські інтелектуали ХІХ століття масово підпадали під чари соціалізму, вбачаючи в ньому радикальну програму всебічного соціального й національного визволення з-під гніту Російської імперії. «Соціалізм — це наслідок важкого й довгого шляху еволюції роду людського, він забезпечить справжню соціальну та національну свободу, справжню демократію», — писала Леся Українка (котра, до речі, також переклала українською «Маніфест комуністичної партії»). Іван Франко, Михайло Драгоманов, навіть Микола Міхновський — усі вони в різний час і різною мірою симпатизували соціалізму. Дуже добре соціалізм римувався із «народницьким» поглядом на минуле України як на історію козацько-селянських народних мас, де шляхетсько-аристократичній верстві (читай — прошарку крупних власників) відводилася роль чужинців-гнобителів. Саме до такого бачення історії тяжів Михайло Грушевський, якому (разом із соціал-демократами Володимиром Винниченком та Симоном Петлюрою) випало стати одним із лідерів Перших визвольних змагань. Тож годі дивуватися, що своїм Четвертим універсалом Центральна Рада не лише проголошувала самостійність УНР, а й скасовувала власність на землю з подальшою її «передачею в руки трудящих». На соціалістичних граблях скакала й Директорія, котра оголошувала земельну та промислову буржуазію «чужинцями в краю» і позбавляла їх права голосу в робітничо-селянській республіці.
Звичайно, на той час існувала й альтернативна модель державності. Такі історики, як В’ячеслав Липинський, Степан Томашівський, а пізніше й Василь Кучабський, наполягали, що шляхетська верства — не паразит на тілі українського народу, а активний учасник державотворення. Розробляючи політичну філософію українського консерватизму, Липинський відводив землевласникам роль станового хребта української державності. «Як аграрна революція була необхідною передумовою для знищення зародків Української Держави, так аграрна контрреволюція є необхідною передумовою для відновлення цієї держави», — писав він у «Листах до братів-хліборобів». Реалізувати консервативну модель держави на практиці намагався Павло Скоропадський у недовгий період існування Гетьманату. Серед важливих рішень, прийнятих за ті вісім місяців, одним із найперших було відновлення права власності. «Я був переконаний, що тільки міцна організація великих, середніх і дрібних власницьких елементів зможе поставити нашу Державу на правильний шлях розвитку, а всякий уряд у нас, опертий на соціалістичні партії, неминуче в короткий час докотиться до більшовизму», — згадуватиме потім Скоропадський.
Читайте також: Як українці комунізм будували
Край усім цим суперечкам поклали більшовики, які в два прийоми окупували усю Україну і заходилися перебудовувати її на соціалістичний лад. У Другі визвольні змагання українці втрутились із не меншим ентузіазмом, ніж 1917 року, проте економічні програми писалися в дусі міжвоєнної епохи. Якраз тоді чергову атаку на приватну власність здійснювали тоталітарні режими, і їхні політичні успіхи справляли на інтелектуалів неабиякий ефект. У Європі ширилося переконання, що демократія і капіталізм — це мертві форми ХІХ століття, яким нема місця в сучасності. У такому дусі витримана «Націократія» Миколи Сціборського — одна з найпомітніших ідеологічних праць, створених в ОУНівському середовищі. Приватної власності як такої Сціборський не заперечував, але побудова «націократичної» України передбачала націоналізацію стратегічних галузей виробництва й торгівлі, а також поборювання «паразитарної експлуатації» на користь «основних груп селянства, робітництва й провідної, продукуючої інтелігенції». Втім, до практичного втілення подібних проєктів так і не дійшло. Зате радянська влада з перервою на тактичний відступ часів НЕПу завдала по інституту власності нищівного удару.
Суспільство без власників
Наступ на інститут приватної власності у СРСР відбувався за всіма напрямами. Власникам засобів виробництва і тим, хто застосовував найману працю, місця у країні Рад не було. Ідеологія викреслювала їх із суспільства, а держава ставила поза законом, розгорнувши проти них кампанію грабунку та фізичного винищення. Це стосувалося не лише заможних верств. Розкуркулення, Голодомор та колективізація зруйнували традиційний господарський устрій українського села. Подібне відбувалося й у містах, що внаслідок репресій та карколомних економічних експериментів переживали масову пролетаризацію. В підсумку власник як суб’єкт економічного та суспільного життя на українських теренах просто перестав існувати. Що ж стосується культури, то офіційна пропаганда робила такого власника об’єктом ненависті та презирства. Жадібний «куркуль», жалюгідний «підпільний мільйонер», жорстокий «експлуататор» — ось, власне, і весь набір рольових моделей для приватного власника, передбачених радянською культурою.
Звичайно, революційна аскетика 1920-х доволі швидко відійшла у минуле. Вже 1939 року Наркомат харчової промисловості СРСР видав знамениту «Книгу про смачну і здорову їжу», аби, з-поміж усього іншого, «будити у населення нові смаки, виховувати потяг до нових продуктів». Утім, тоді така розкіш була доступна лише номенклатурній еліті. Масове суспільство споживання у СРСР почало формуватися лише у 1950—1960-х роках, коли радянські люди захотіли мати квартири, автомобілі, дачі та інші атрибути міщанського щастя. В ті самі роки почалося й формування прошарку, який за своїми споживацькими та соціальними атрибутами можна було назвати радянським середнім класом. Але попри зовнішню подібність до «буржуазних» відповідників, усе це не мало під собою головної економіко-правової основи — інституту власності.
Читайте також: Робітники й селяни проти «робітничо-селянської влади»
Річ у тім, що поряд із соціалістичною (державною, колгоспно-кооперативною, профспілковою тощо) власністю в СРСР легітимно існувала лише «особиста». Тобто майно, придбане для особистого та сімейного користування за зарплату, було заборонено використовувати для отримання «нетрудового прибутку». Виняток робили для селян-одноосібників та кустарів, але, враховуючи всі обмеження, це не змінювало загальної картини. Модель, котра існувала у СРСР, була по суті антивласністю, оскільки особі не дозволялося самостійно керувати власним майном. Якщо на Заході середній клас формувався шляхом участі громадян у конкурентній економіці, то радянський «середній клас» був безпорадним дітищем системи державного перерозподілу. Квартири не купувалися, а видавалися; машини купувалися, але лише після того, як їх «виділить» держава, і тому подібне. Таким чином, три покоління українців, яким випало жити у часи СРСР, існували в суспільстві без (реальних) власників.
У інституційному вакуумі
Повноцінне відновлення інституту приватної власності стало можливим лише з розпадом СРСР. Але в умовах інституційного вакууму процес пішов кризовою траєкторією. На певному рівні все минуло доволі гладко: українці приватизували житло, випробовували себе в ролі підприємців тощо. Завдяки останньому малий та середній бізнес швидко позбувся тавра «спекулянтів» та «бариг». Однак у випадку великого бізнесу все було складніше. Бандити у малинових піджаках залишилися персонажами міських легенд, зате на перший план вийшла олігархія, яка здобула свій головний ресурс внаслідок приватизації. «Великою національною буржуазією», як планував Леонід Кучма, олігархи не стали. Навпаки, усвідомивши переваги перехідного стану України (від соціалізму до ринку, від колоніальності до суверенітету, від партократії до демократії), вони доклали титанічних зусиль, щоб він тривав якнайдовше. Понад те, саме олігархи провадили (і провадять) боротьбу проти великого національного бізнесу, боячись формування конкурентного середовища. Та попри все, дискредитованими в очах суспільства виявились усі великі власники, у яких вбачають або реальних, або потенційних олігархів.
Радянська травма. У СРСР інститут приватної власності був зруйнований, а власники — пограбовані, репресовані та поставлені поза законом
Усе це добре римується і з радянською ідеологічною ненавистю до «акул капіталізму», і з пострадянським ресентиментом, та й із сучасним антикорупційним пафосом. А от альтернативного культурного взірця для крупного власника у масовій свідомості досі не існує. Національно-патріотичний дискурс переповнений образами героїв-військових та мучеників-інтелігентів, натомість постаті крупних власників, які також були співтворцями української держави, досі перебувають у тіні. Імена Терещенків, Алчевських, Ханенків, Симиренків та багатьох інших маловідомі широкому загалу. Коли 2018 року виникла ініціатива перейменувати київську площу Льва Толстого на честь землевласника-мецената Євгена Чикаленка — того самого, який «любив Україну до глибини власної кишені» — належної підтримки вона не одержала. Та й постать В’ячеслава Липинського з його консервативною політичною філософією вдалося врятувати від забуття лише ціною зусиль невеликої групи дослідників, видавців та, знов-таки, меценатів. Хай там як, культурні перекоси можна виправити просвітницькими засобами, а хиби ідеології переосмислити, проте коріння проблеми — все ж таки не в культурній площині.
Перш за все держава має стимулювати збільшення прошарку власників будь-якого калібру — так українське суспільство надолужуватиме колективний досвід, втрачений за радянських часів. У певному сенсі це буде продовженням декомунізації в господарській площині. Що ж до великого бізнесу, то здобути довіру суспільства зусиллями піар-агентств неможливо. Українські олігархи витрачають колосальні кошти на утримання медіаобслуги, наймають дорогих фахівців із захисту репутації, а дехто навіть серйозно вкладається у благодійність, але головним гальмом розвитку України громадяни вважають саме їх («Демократичні ініціативи», 2020). Бо купуючи лояльність певних середовищ, вони однаково не здатні переконати суспільство у тому, що їхні статки здобуті в легальний спосіб, а не отримані завдяки системній корупції. Тому основа довіри до великого бізнесу — це не хороша репутація окремих компаній, а впевненість громадян у надійності державних інститутів, що забезпечують високу легітимність економічної діяльності. Саме це й становить зміст реальної деолігархізації, що повинна закінчитись не усуненням конкретних бізнесменів від прямого впливу на владу, а створенням умов, за яких подібне стане неможливим в принципі. Досягнення такої мети вимагатиме концентрації зусиль політикуму, громадянського суспільства та, зрештою, бізнесу. Питання в тому, чи прагне український бізнес стати національною буржуазією, а чи готовий задовольнитисй сподіваннями увійти до «олігархічного клубу».