УЄвропі та Північній Америці традиційні політичні партії все гірше можуть порозумітися із виборцями. Одна за одною усталені демократичні системи дають збій. Залишаючись індустріально-технологічними та доволі логічними адміністративно, західні суспільства потерпають від стагнації сенсу. Низи не хочуть делегувати владу політичному класу, який живе власним кастовим, герметично закритим життям, а верхи не можуть запропонувати виборцю цікавого політичного проекту, що базувався би не на заохоченні заздрощів та власницького інстинкту. Те, що в розвинених країнах набуває обрисів глухого кута, в Україні має формат гротеску.
Виборчі перегони ніби й залишаються, за звичкою, метрономом політичного життя, але суто формально. Натомість, на глибинних рівнях, європейські політичні нації шукають нові формати. Соціологи кажуть про назрілий перехід від репрезентативної до горизонтальної демократії, політологи – про близьку деглобалізацію.
Філософи все більше замислюються над вірогідністю революційної ситуації, а громадяни тим часом як в Україні, так і на Заході, «голосують ногами». Себто колективно бойкотують виборчі дільниці. Попит на нову політику передбачає пропозицію від тих, хто досі не був при владі. У Франції вона може надійти або від правоцентристів, або від лівих чи правих радикалів. Аналогічну тенденцію спостерігаємо і в інших країнах, де біля керма десятиліттями чергувалися лише дві великі партії.
Читайте також: Закономірність контрреволюції
КРИЗА ДВОПОЛЯРНОСТІ
З перших років заснування П’ятої республіки, себто від другого приходу до влади президента Шарля де Голля, політичне керівництво у Франції здійснювалося в межах конкуренції двох впливових політичних сил: правих під проводом голлістів та лівих на чолі з комуністами і соціалістами. Інші політичні формування, що виникали поза колами обох полюсів, рано чи пізно потрапляли на орбіти великих формацій та втрачали самостійний курс.
Позбувшися диктатур і приєднавшись до Європейського Союзу, Іспанія та Португалія також упровадили внутнішню двополярну модель. У Великій Британії та Німеччині, Бельгії та Нідерландах масові політичні партії мали різні назви, але спільну тенденцію. Тривалий час політичне життя більшості держав старої Європи визначалося простим протистоянням двох великих формацій із обмеженою участю різноманітних партій впливу – ліберальних, центристських тощо.
«Свіжа кров», яку влили до Європейського Союзу держави Центральної та Східної Європи, схоже, стала каталізатором обвалу старих традиційних партій. «Нові політичні тенденції не зміцніли, – вважає політичний журналіст Рено Паріго, – але архаїчність повоєнного світу повністю виявила власну неміч. Яскравий доказ дисфункції – вибори до Європейського парламенту. Як у старих, так і в нових демократіях люди однаково не ходять голосувати. Хоча, видавалося б, колишні соціалістичні країни мусять активніше користатися демократичним інструментом, до якого вони довго не мали доступу».
Соціологи зазначають, що європейці загалом краще беруть участь у президентських перегонах, ніж у решті виборів. У Франції у 2007 році обирати президента прийшли 80 відсотків громадян. Проте регіональні та місцеві вибори ніколи не збирають більше 50–58% електорату.
«Президентські вибори мають персональний вимір, – пояснює соціолог Мішель Кокорефф. – Люди приходять підтримати не стільки програму чи партію, скільки висловити ставлення до конкретної особистості. Нинішня партійна система давно вже не відповідає реальним очікуванням людей. Громадяни не ходять на вибори, бо не вірять, що після них щось зміниться».
ІДЕОЛОГІЯ ТА ТЕХНОЛОГІЯ
Не випадає сказати, ніби привладні європейські політичні партії втрачають інстинкт самозбереження. Навпаки. Приміром, французький лідер Ніколя Саркозі, якому до наступних виборів залишилося менше року, нещодавно щедро розбавив свій уряд новими міністрами-центристами. Міністром громадської сфери став голова групи «Новий центр» у Національній Асамблеї Франсуа Соваде, міністром у європейських справах призначено Жана Леонетті – першого віце-президента парламентської групи правоцентристської партії Союз за Французьку Демократію, державним секретарем при міністрі оборони запросили працювати ліберала Марка Лафіннера… «Саркозі сподівається проголосити себе єдиним кандидатом цілого спектра правих та центристських партій», – вважає політичний журналіст Лоран де Буассо.
Під час однієї зі своїх останніх прес-конференцій Саркозі видавався безпосереднім втіленням уваги до провідних центристських тем: права на освіту, повага до традицій, хороші умови для діяльності малого та середнього бізнесу… «Перехоплювання прапорів», – відгукнувся один із найяскравіших лідерів правоцентристів Франсуа Бейру, який на минулих президентських виборах посів третє місце з 18% голосів французів.
«Відбувається нівеляція традиційної ідеології», – припускає політолог Емманюель Тодд, автор скандальної соціологічної розвідки «Після демократії». На його думку, світ рухається в напрямі поступової деглобалізації, вимушеної політичної та економічної інтровертності, «повернення до себе»…
Нещодавно преса Франції оприлюднила результати соціологічного дослідження, одним із замовників та безпосередніх спонсорів якого є Емманюель Тодд. Сам дослідник назвав опитування «небезпечним», бо жодна із соціологічних інституцій країни не захотіла його здійснити.
Йдеться про ставлення до вільного обміну, протекціонізму в економіці та відновлення митних кордонів усередині ЄС. З’ясувалося, що 57% французів вважають, що відкриті кордони є причиною високих роздрібних цін та низької прибутковості підприємств, 84% думають, що спільний ринок ЄС є причиною поширення безробіття в країні, 78% припускають, що саме спільними європейськими правилами пояснюються загальні невисокі зарплати…
«Прийнято вважати, ніби епіцентром євроскепсису є центральні європейські країни: Чехія, Угорщина, Австрія, – каже Люк Геро, колишній директор великого французького автомобільного концерну. – Але й стара Європа не відстає. Люди зневірилися. Вони не бачать привабливої для себе ідеології, яка б їх вивела із кризи і забезпечила суспільний прогрес. Греція стала попередженням про наслідки покірної глобалізації не лише для членів ЄС».
Прихильники та провісники деглобалізації наголошують на лімітах «споживацького капіталізму». Політолог Емманюель Тодд зазначає, що «замість виробництва імпульсом до економічного зростання стали фінанси, бюджетні гроші використовуються урядами задля порятунку приватних банків», а тому «протекціоністські настрої в найширшому розумінні слова визначатимуть майбутнє виборчих процесів більшості країн Європи».
У мозаїці сучасного суспільного розвитку кольорові революції в колишніх радянських республіках, арабська весна 2011-го та поступове формування прошарків середнього класу в Китаї, Індії, Бразилії та інших країнах, що стрімко розвиваються, інколи видаються фрагментами спільної світової схеми. Всі ці компоненти в різний спосіб заперечують повоєнну організацію політичного життя, поділ світу на країни умовної «світової аристократії» з високим рівнем життя та решту «другосортної обслуги».
Пошук інших політичних сенсів актуальний не лише в Європі та Північній Америці. Проте саме в північній півкулі у 2012 році заплановано велике перезавантаження: президентські вибори у США, Росії та Франції. Ці держави, кожна на своєму рівні, не уникнуть ролі дослідних майданчиків пошуку нового політичного рішення. Національного та глобального.
