Рік 2011-й – рік Чеслава Мілоша (1911–2004). 100-літній ювілей найвідомішого польського поета сучасності дає нам змогу зазирнути до Центрально-Східної Європи зламу сторіч. Видатний європеєць-космополіт, хоч і глибоко закорінений у литовській та польській історично-культурній сентиментальності, для якого були рідними кілька мов та культур і який більшу частину життя провів у США, Мілош передбачав критичні дилеми європейської ідентичності й пам’яті, які постали відразу після розвалу Радянського Союзу.
Парадокс Мілоша в тому, що центральне місце серед емігрантів із Центральної та Східної Європи у США й цілому світі йому забезпечили політичні есеї про менталітет інтелігенції з рідної частини континенту, а не блискучі поезії та інші художні твори. «Поневолений розум» шокував Захід. Те ж стосується й Іосіфа Бродского, й інших великих східно- та центральноєвропейських діячів, які полонили Захід саме як інтелектуали, а не як чудові письменники чи живі класики літератури.
Мілош вилікував більшу частину Західної Європи та США від політичної короткозорості й наївного сприймання природи комуністичного режиму. Він показував, що не лише насилля та жорстокість, а й марнославство та страх східноєвропейських інтелектуалів відіграли провідну роль у появі того, що він геніально відтворив у понятті «кетман» (мистецтво грати на публіку, приховуючи свої істинні політичні погляди чи навіть релігійну й культурну ідентичність).
Покійний англо-американський історик-інтелектуал і соціальний мислитель Тоні Джудт (1948–2010), який, окрім іншого, був знавцем східно- й центральноєвропейських інтелектуальних драм та історії ідей, тонко підмітив у рецензії на «Поневолений розум» Мілоша й коментарях щодо феномена «кетмана»: «…писати в стіл стає ознакою внутрішньої свободи». Така сумна доля східноєвропейського інтелектуала, який часто змушений вибирати між своєю країною і сумлінням.
Глибокий аналіз Джудта розкриває страх перед байдужістю як основну рушійну силу розумової гімнастики й аморального маневрування, описаного Мілошем у феномені «кетмана». Історик наводить цитату з «Поневоленого розуму»: «Страх перед байдужістю економічної системи Заходу до своїх митців та вчених поширений серед європейських інтелектуалів. Вони кажуть, що краще мати справу з розумним дияволом, ніж із доброзичливим ідіотом».
Насправді для Східної та Центральної Європи досить характерне явище, коли культура передує політиці й формує її. У випадку Литви саме слова двох найвидатніших польських літераторів і багатогранних особистостей, таких як власне Мілош і паризький емігрант польського походження Єжи Ґедройць (1906–2000), авторитетний редактор літературно-політичного часопису Kultura (1947–2000), зробили можливим опір стереотипам щодо конфліктів пам’яті ХХ століття між нею і Польщею.
З литовського боку від самого початку дискусії двох націй у авангарді виступав Томас Венцлова – поет, літературознавець і професор слов’янської літератури в Єлі.
Венцлова народився у Клайпеді й виріс у Каунасі, але світогляд свій проектував на Вільнюс – характерне центральноєвропейське багатокультурне й космополітичне місто, навколо поетичного бачення якого обертається весь глобус ідей поета. Найкраще це, мабуть, видно в «Діалозі про місто» – справжньому шедеврі епістолярного жанру, створеному Венцловою та Мілошем. Два бачення Вільнюса – литовське й польське – не лише доповнюють одне одного, а й показують, як із поєднання людської пам’яті та сентиментальності відроджується історія, котра співвідноситься з теперішнім.
«Діалог про місто» написано наприкінці 1970-х, однак минуло чимало часу, перш ніж дві країни відкинули взаємну ворожнечу. А сталося це мало не за день, коли 1994 року вони підписали історичний договір про дружбу та співпрацю, де Вільнюс раз і назавжди беззаперечно було визнано столицею Литви. Так розставили всі крапки над «і» й проторували шлях до дружби. Зрештою, це стало очікуваним результатом для двох країн, які століттями перебували в одній державі та спільній культурі.
Сентиментальність до свого разом із чуйністю та уважним ставленням до інших культур і національностей може стати ключем до вирішення нинішніх проблем європейської ідентичності. Нам слід шукати Європу Чеслава Мілоша, а не повертатися до приспаних і застиглих у минулому драм пам’яті та ідентичності, які залишилися нам у страшний спадок від ХХ століття. Надзвичайно важливо пам’ятати й утілювати це саме зараз, коли нещодавно відносини між Литвою та Польщею мало не були зруйновані.