Незабаром уже два роки, як в Україні «будується» нова поліція. За планом цей процес мав паралельно вичистити шляхом переатестації та люстрації старих продажних ментів та запровадити нові чесні правоохоронні структури. Але тут ключове словосполучення — «за планом». Насправді ж усе вийшло за одвічним українським принципом «маємо те, що маємо»: і очиститися не вийшло, і нічого конкретного поки що не збудували. Навіть роблячи поправку на те, що реформа триватиме ще кілька років, уже зараз можна констатувати її найбільшу ваду: ми, як завжди, не знаємо до кінця, що саме створюємо, тому й маємо досить сумнівні результати.
Про фактично повний провал переатестації не говорить хіба що тільки лінивий. На жаль, можна констатувати, що програма очищення правоохоронних структур через систему громадських контрольних комісій так і не вдалася. Головна причина, про що говорять в один голос як самі учасники цих комісій, які почали публічно виходити з них на знак протесту, так і незалежні експерти, — це саботаж із боку нинішнього керівництва МВС. Ідеться насамперед про профільного міністра Арсена Авакова та його наближених. Найбільша помилка очільника — якщо це, звичайно, не було його цілеспрямованою політикою — полягає в тому, що він так і не очистив верхівки міліцейської системи. Натомість, за свідченнями самих правоохоронців, міністр просто домовився з нею, мовляв, тепер ви працюєте на мене. Наочним прикладом такого припущення є майже двохлітнє небажання пана Авакова звільняти одіозного керівника карного розшуку Василя Паскала. Чи повний саботаж розслідування діяльності «Беркута», більшість працівників якого й надалі безтурботно працюють в органах на тих самих посадах, лише у формі іншого кольору та із трохи зміненими шевронами. А подекуди навіть і не зміненими.
Результати ми бачимо чи не щодня. Атестаційні комісії просто не мають фізичного доступу до закритих баз даних самої міліції/поліції, тому дуже часто виносять рішення, які не підкріплені речовими доказами провини атестованого. Це потім дає можливість тим, хто не пройшов горнило громадської перевірки, аргументовано оскаржувати своє звільнення в суді. Тим більше що законодавець чомусь це дозволив, як і в ситуації з люстрацією. І то не кажучи вже про численні способи ухиляння від усіляких перевірок методом переведення людини з посади на посаду, з області в область, з управління в управління. Чи формування «ручних» атестаційних комісій, які штампують вигідні керівництву рішення, адже далеко не скрізь вистачає самовідданих активістів, які хочуть присвятити рік-два свого життя пекельній та абсолютно невдячній роботі.
Безумовно, усе це існує винятково тому, що немає верховної політичної волі на реальну люстрацію кадрового складу правоохоронних структур. За свідченнями самих працівників поліції, у міністерстві так нічого докорінно й не змінилося порівняно з періодом Януковича: так само відбувається торгівля посадами, так само є наближені до міністра «елітні» керівники, так само за гроші можна вирішити будь-які питання. Особливо якщо ти береш під контроль управління внутрішньої безпеки й використовуєш його у своїх цілях.
Випадки повернення чи призначення на посади одіозних персонажів — це тільки верхівка айсберга, яка свідчить про незаперечний факт: ніякого реального очищення органів немає. Натомість через таку штучну атестацію «на телекамеру» з органів або пішли самі, або були люстровані останні адекватні працівники. Особливо це стосується слідчо-оперативного апарату. А підтвердження того бачимо щодня у зведеннях про повальні квартирні пограбування, викрадення авто, гоп-стопи на вулицях тощо. За найбільш зваженими оцінками, рівень злочинності наразі зріс у 2–3 рази. І пов’язано це далеко не так із війною, як із тим, що правоохоронна система фактично паралізована. Простіше кажучи, ловити злочинців майже нікому. Що й не дивно, коли замість зміни людей займаються зміною назв підрозділів.
Читайте також: Валерій Кур: Охочих працювати в новій поліції мають перевіряти не тільки через атестацію, а й оперативним шляхом
Тут ми підходимо до наступної величезної проблеми. Адже головною вітриною реформи МВС є створення нової патрульної поліції. Поза сумнівом, це велике досягнення й найголовніший реальний результат. Однак за фасадом красивого піару залишається проста істина: патрульні поліцейські — тільки маленька частина правоохоронної системи. Так, це саме з ними щодня зустрічаються громадяни, тому, мабуть, і був обраний саме такий сектор органів для найпершого етапу реформи. Але навітьзатримати злочинця — це лише півсправи. Адже далі мають діяти слідчі частини поліції, вже не кажучи про те, що для успішного затримання злочинця нерідко потрібна копітка оперативна робота. І тут констатуємо чи не повний колапс слідчої системи, адже, як уже згадували вище, через люстрацію та піар-зниження всіх доплат і премій з органів пішла більшість адекватних співробітників, які там ще дивом залишалися. Натомість зосталися переважно корупціонери та служаки, котрим немає чого втрачати та робити в цивільному житті. Якщо ж додати до цього, що в результаті недосконалих процедур патрульний поліцейський зараз отримує чи не вдвічі більшу зарплатню, ніж слідчий (!), то ситуація починає виглядати зовсім кепською.
Але якщо патрульних справді можна набрати з вулиці (що й було зроблено), то працівників оперативно-слідчого апарату потрібно готувати в профільних вишах і не один рік. Тобто маємо ситуацію, коли нормальних співробітників, що пішли, немає ким замінити. А перевертні в погонах, які всіма правдами й неправдами залишилися в органах, працювати проти злочинності просто не мають мотивації, адже відповідне замовлення згори відсутнє, а по-іншому вони й не уявляють своєї діяльності. Що ж стосується «грузинського десанту», то він загалом непогано виконав роботу, до якої його було допущено, — створення тієї-таки патрульної поліції. Однак усьому, що стосується реформування та люстрації слідчих органів, стоїть величезна перепона з боку вищого керівництва. Багато в чому саме цим пояснюється відставка Еки Згуладзе.
Читайте також: Атестат незрілості. Що стає на заваді кадровому оновленню Національної поліції
Ось тут ми нарешті підходимо до найбільш стратегічної проблеми: а що, власне, у результаті ми хочемо отримати, себто якою ця поліція має бути? Треба чітко розуміти, що навіть зміна керівництва МВС її не вирішить. Так, у нас існує «Стратегія розвитку органів внутрішніх справ», де написано цілком правильні речі, як, наприклад, оптимізація структури, деполітизація, децентралізація, демілітаризація, підзвітність громадському контролю тощо. Однак, здається, так ніхто й не переймається засадничим питанням: а яку модель поліції ми взагалі будуємо? Адже в демократичному світі їх є, по суті, дві — американська та європейська.
Американська означає, що поліція — це безумовно каральний орган, який має досить широкі повноваження як у сфері застосування сили, так і щодо повноважень. Водночас для рівноваги ця поліція дуже децентралізована й розбита між різними відомствами та рівнями влади. Тобто місцевий шериф підзвітний тільки своїм виборцям, поліція штату відповідає перед губернатором, федеральна поліція — перед своїм керівництвом в уряді, а міська — перед мером. І кожна з них, м’яко кажучи, недолюблює своїх колег з інших відомств, відчуваючи в них конкурентів за голоси виборців та бюджетні асигнування. А ще ж є відомчі структури в різних службах типу Управління боротьби з наркотиками, Бюро алкоголю, тютюну, вогнепальної зброї і вибухових речовин, Секретної служби тощо.
Читайте також: Реванш через суди
Натомість європейська поліція має значно менше повноважень, зате більше централізована. Її плюси: чітка вертикаль, відсутність дублювання функцій підрозділів та пряма адміністративна структура, тобто швидкість прийняття рішень. Наша ж «Стратегія…» — якесь химерне поєднання між цими двома принципами. Тобто, з одного боку, ми артикулюємо американські підходи: децентралізацію управління, підвищення ролі місцевих структур МВС, створення муніципальної поліції, фінансування її на місцевому рівні. А з іншого — ратуємо за те, щоби зменшити повноваження поліції, змусити її бути більш «плюшевою». При цьому іншою рукою створюємо дику плутанину з підслідністю, адже, коли буде (якщо буде) створене багатостраждальне Державне бюро розслідувань, можна відразу говорити про конфлікт між її структурами та слідчими структурами поліції. І то не в хорошому сенсі конкуренції по-американськи, а в типово радянському, номенклатурно-відомчому: перетягуванні ковдри на себе чи перекиданні незручних питань на опонента.
Отже, маємо величезні проблеми як у кадрово-адміністративних підходах, так і в стратегії розвитку. Якщо ці питання не будуть вирішені найближчим часом, мусимо констатувати повний провал реформи МВС. Тобто однієї із засадничих вимог Революції гідності.