У 2014 році процес значно пришвидшився, але його годі вважати завершеним. Заклики до «дружби з Росією» справді стали політичним моветоном, а партії на кшталт ОПЗЖ — це опозиція, що ніколи не стане владою. Хоча вибори 2019 року показали, що й «націоналізм» у легкому аранжуванні Петра Порошенка виявився для масового виборця надто обтяжливим. Слоган «Слава Україні! Героям слава!», який ще недавно вважали «ультранаціоналістичним», тепер міг би красуватися на уніформі нашої збірної з футболу. Хоча з дев’яти треків офіційного плейлиста нашої збірної лише одна пісня українського виконавця, і аж три — російських. Ще недавно в українських містах з’являлися пам’ятники Єкатєрінє ІІ (Одеса), Сталіну (Запоріжжя), «жертвам ОУН-УПА» (Луганськ, Сімферополь), а сьогодні таке важко уявити. Але це аж ніяк не заважає девелоперам будувати в українських містах ЖК з назвами «Воробьёвы горы», «Уюткино», «Бородино», «Ясная поляна», «Потёмкинский» тощо. Російський бізнес хоч і зменшив свою присутність, проте нікуди з України не зник. Наприклад, «Альфа-груп» почувається на наших теренах цілком непогано й навіть фінансує будівництво меморіалу в Бабиному Яру. До того ж далеко не всі, зокрема й серед керівництва держави, вбачають у цьому проблему. Разом усе це свідчить, що зміна загального політичного курсу — лише початковий етап деколонізації, яка потребуватиме глибинних зрушень.
Читайте також: Західна ілюзія кінця історії
Але насамперед вона потребує коректного формулювання завдання. «Україну повільно, але правильно перетворюють на якийсь антипод Росії, на таку собі анти-Росію», — обурювався Владімір Путін із місяць тому після арешту Віктора Медведчука. Проєкт України як «анти-Росії» цілком задовольняє багатьох наших самостійників. Але насправді це свідчить не про жорсткість антиросійської позиції, а більше про розмитість уявлень щодо того, що саме становить українську тожсамість. Ми й досі залишаємося незнаними для самих себе, і це спільна біда всіх постколоніальних суспільств. Ми привчені до думки, що автентичних мистецьких традицій, вартісних культурних взірців, ба навіть гідних пам’яті історичних сюжетів у нас обмаль — саме таку оптику нам нав’язала імперія. Шукаючи альтернативного погляду на Заході, ми бачимо ту саму порожнечу, оскільки й західне бачення України досі значною мірою сформоване Москвою. Таке становище не є трагічним, але основна небезпека полягає в спокусі знову зробити колишню метрополію точкою збирання нашої ідентичності — нехай і як об’єкта принципового протиставлення. Як наслідок, ми опиняємося в ситуації, коли єдина альтернатива умовному ЖК «Уюткино» — це умовний «Хюге-таун». На позір, це лише питання (не)смаку, але в його основі лежить нерозуміння українського культурного контексту. І саме в цьому — у віднайденні власної ідентичності — й має полягати українська гранд-стратегія.
На першому етапі це завдання для тих, хто працює з сенсами й культурними взірцями. Саме вони мають сконструювати наративи, що оповідатимуть про те, чим є й чим не є українське в усіх можливих вимірах. Бо сьогодні на хвилі патріотичного піднесення українське суспільство постає перед катастрофічним дефіцитом знань про себе. Як відрізнити українську вишиванку від неавтентичного кітчу? Як перестати відтворювати російський стиль у сакральній архітектурі? Який шрифт слід обрати там, де йдеться про унаочнення питомо українських сенсів? Чи справді Хор імені Верьовки — це квінтесенція української музичної традиції? Таких питань безліч, і всі вони потребують фахових відповідей. Бо без систематичних уявлень про наш спадок, без відокремлення зерен від полови, неможливо творити сучасний автентичний культурний продукт. Той самий, що має бути ресурсом нашої м’якої сили й нашої культурної дипломатії. Але важко вимагати від західних славістів адекватних уявлень про українців, якщо вони й самі досить туманно уявляють, на підставі чого їх слід виокремлювати з простору «великої культури Толстого й Достоєвского».
Читайте також: Надія як технологія
Перші, кому слід скористатися доробком дослідників, — це креативні спільноти, що створюватимуть новий питомо український культурний продукт. Однак екосистему для їхньої діяльності має створювати держава, функції якої можна умовно розділити на три групи. По-перше, це створення інституцій, що ставатимуть точками зростання українського культурного продукту завдяки своїй стабільності. Довгий час таких інституцій в Україні не було взагалі, а ті, що постали після 2014 року, сьогодні переживають критичний період, своє перше випробування на міцність. І захистити їх — спільне завдання і креативних спільнот, і громадянського суспільства, і державницьки орієнтованого політикуму. По-друге, йдеться про фінансову підтримку культурних і дотичних до культури ініціатив. Лібертаріанська догма про те, що вільна ринкова конкуренція лише стимулюватиме створення українського культурного продукту, вкрай хистка. Принаймні якщо розуміти під культурою щось більше за шоу-бізнес. І по-третє, держава має дбати про формування загального культурного ландшафту засобами освіти, мовного законодавства тощо.
Стратегічно важливим ресурсом для того, щоб Україна змогла вирватися з російської парадигми, є національний бізнес. Сьогодні доводиться констатувати, що цей ресурс залучено далеко не повністю: почасти через патології нашої ек18ономічної системи, почасти тому, що український бізнес, як і решта суспільства, і сам ще перебуває в пошуку власної ідентичності. Даються взнаки також стійкі упередження. Бізнес роками не наважувався перейти на українську, бо вона, мовляв, погано надається для сфери продажів. Але після набуття чинності норм мовного законодавства жодної маркетингової катастрофи не сталося. Так само, коли у 2006 році дублювання фільмів українською стало обов’язковим, жоден кінотеатр не закрився через бойкот глядачів. Проте йдеться не лише про інвестиції в український продукт, а й про лобіювання державних рішень з підтримки національного бізнесу. Держава не здатна підмінити собою бізнес, але й бізнес не може підтримувати культуру — ту саму книжкову галузь — лише на засадах благодійності. Хоча применшувати значення благодійності також не варто. Прізвища Ханенків, Алчевських, Терещенків, Чикаленка свідчать, яку велику роль у національному відродженні можуть відіграти меценати, які розглядають свої витрати не як душеспасну милостиню, а як інвестиції в український національно-державний проєкт.
Читайте також: Вахтанґ Кебуладзе: «Російські ліберали захочуть зберегти Росію як реінкарнацію імперії»
І наостанок, усі суб’єкти процесу — держава, креативні спільноти, громадянське суспільство, бізнес і політикум — мають створювати всебічний тиск, стимулювати витіснення російських наративів українськими. У цьому сенсі політика деколонізації, яку нещодавно обговорювали як продовження деколонізації, могла б бути цілком слушною. З перших днів незалежності в публічному просторі обертається ідея про те, що українізація має бути непримусовою і що в її основі має лежати конкуренція сенсів і культурних взірців. Почасти це справді так, оскільки у ХХІ столітті культурний простір є конкурентним, як іще ніколи в історії людства. Але національні ідентичності як такі — завжди результат колективного вибору, і це зовсім не референдум. «Традиція дає право голосу найбільш упослідженому класу — нашим предкам. Усі демократи вірять, що людина не може бути уражена у своїх правах через таку випадковість, як його народження; традиція не дає змоги ущемляти права людини через таку випадковість, як смерть», — писав Ґілберт Кіт Честертон і мав слушність. Пристати до певної нації чи ні — наш приватний вибір, але її ідентичність існує незалежно від цього, а відтак, вимагає певних політик, що можуть бути впроваджені без порушення конституційних прав громадян. Навіть тих, хто воліє, щоб уся Україна перетворилася на суцільне «Уюткино».