У пошуках філософів

Сучасній Україні вкрай бракує філософів, особ­ливо в царині зовнішньої політики. Ми вже звик-­­
ли до технократизму, ко­н’юн­­к­­тур­ності, бюрократичного догматизму та провінційності як основних рис формування української політики. Чиновники, чия природна функція – втілювати в життя блискучі ідеї філософів, у підсумку просто намагаються якось прикрити ситуативними діями вакуум таких ідей. Цей вакуум, однак, є штучним. Насправді Україна має своїх видатних мислителів, але надто часто їх не чують. Про суть, фундаментальні засади, занехаяні напрями й невтілені в життя блискучі ідеї української зовнішньої політики Тиждень розмовляв із Юрієм Щербаком, досвідченим дипломатом, письменником, мислителем.

 

 

 

Я пам’ятаю, як приймали цей рамковий документ у 1993 році – завдяки активній, патріотичній позиції деяких депутатів. Основними напрямами зовнішньої політики тоді визначили шлях до європейської інтеграції, посилення спів­праці з НАТО (1993 року ще не ставилася мета вступу до Альянсу), членство України в Раді Європи та низці інших організацій тощо. Ця програма була доволі детальна й реалістична. Головне – вона відображала інтереси України на той момент. Нашій країні треба було вийти з тіні Радянської імперії. Сьогодні назріла об’єктивна потреба визначити основні зовнішньополітичні позиції України відповідно до нового світового порядку, який відтоді докорінно змінився. Але, на мій погляд, у новому рамковому документі мають залишитися ті основні ідеї, які були закладені у попередній програмі.

 

 

Сьогодні, на жаль, є сили, які просто хочуть підпорядкувати Україну іншій державі, підім’яти її під російську зовнішню політику, ігноруючи при цьому наш європейський вектор і перспективи стратегічного партнерства із США. Звісно, ніхто з тверезо мислячих політиків не може заперечити потребу в розвитку дружніх відносин та співпраці з Росією. Проте сьогодні в Україні діє сформована Москвою та різними її органі­заціями п’ята колона. Компартія – це приклад такої російської агентури, що діє всупереч інтересам України. Партія регіонів, заграючи зі своїм електоратом, висуває антизахідні, антиамериканські ідеї.

Отже, зараз стратегічне планування зовнішньої політики України зайшло в глухий кут. На сьогодні є п’ять різних законів щодо концепції зовнішньої політики, які суперечать один одному. Звести їх докупи й досягти якогось консенсусу просто неможливо. Лише після президентських і парламентських виборів мож­на буде сподіватися на зрушення в цій справі.

 

 

Міністерству дуже складно працювати через поділ держави між двома-трьома владними центрами, коли кожен із них намагається ке­рувати зовнішньою політикою. Зовнішня політика президента, який повинен нею керувати відповідно до Конституції, прем’єр-міністра та опозиції – це три різні зовнішні політики. Більшість людей, які працюють у МЗС, – справжні фахівці, мені це відомо достеменно. Але вони просто пригнічені ситуацією, що склалася в державі. У нашому МЗС сформувався «комплекс Огризка». Люди бояться висловлювати свої погляди після того, як так жорстоко покарали міністра закордонних справ за те, що він обстоював національні інтереси своєї держави та хотів поставити на місце посла іншої держави (Росії. – Тиждень), який дав недипломатичні оцінки українському керівництву. 

 

Те, що так цинічно розміняли українського міністра на інтереси Москви, стало сигналом для інших дипломатів. Мовляв, якщо ви теж так поводитиметеся, то й на вас чекає те саме. Що в такій ситуації повинні робити дипломати, зокрема молоді фахівці, які присвятили своє життя дипломатичній службі й не мають іншої професії? Вони змушені замовкнути й бути дуже обережними. Водночас треба віддати належне нашому МЗС, яке повноцінно працює, у той час як інші державні механізми розладнані.

 

 

Загроза номер один – політика Москви. Це не тільки мій висновок. Сьогодні про це говорять й інші експерти з національної безпеки. Ми не знаємо, яким чином російське керівництво провадитиме політику щодо України в період економічної кризи. Під час кризи Росія втратила велику частину валютних резервів, девальвував рубль, різко знизилися надходження від експорту. За таких умов проводити силові акції проти України не в національних інтересах Росії. Однак, за словами аналітиків, частина кремлівського керівництва може вирішити, що об’єднання людей навколо якоїсь зовнішньої цілі, як-от воєнні дії проти України, відверне увагу російських громадян від внутрішніх негараздів. 

 

У. Т.: Як ви ставитися до ідеї фінляндизації в українській зовнішній політиці, зокрема до такої її складової, як нейтралітет?

 

Фінляндизація певною мірою можлива, але не нейтралітет. Це абсурдна ідея. Україна – занадто велика держава й занадто великий елемент системи європейської безпеки, щоб бути нейтральною. На мою думку, ми не можемо мати нейтральний статус, жодна велика держава сьогодні не може нам його гарантувати. Особливо за умов, коли Росія прагне відновити свій вплив на пострадянському просторі. Водночас після ядерного роззброєння Україна не використовує механізму гарантій своєї безпеки, суверенітету та територіальної цілісності, наданих Росією, США і Великою Британією в межах Будапештського меморандуму 1994 р. та односторонніх гарантій Китаю і Франції. 

 

За нинішніх умов, коли поступ України до НАТО та ЄС загальмовано, ми повинні посилити нашу обороноздатність, збройні сили. Ми маємо серйозний ракетний потенціал, ми можемо розвинути клас ракет, який нам дозволено режимом контролю над ракетним озброєнням. Політика фінляндизації передбачала стриманість у риториці щодо сусідньої держави, яка їй загрожувала. Але у Фінляндії була національна єдність, фіни ненавиділи Радянський Союз. Водночас Фінляндія завжди мала суттєву підтримку з боку Заходу.

 

 

Українська позиція щодо цього питання має бути юридично продуманою та грамотною. Згідно з договором до 2017 року Чорноморський флот повинен залишатися в Криму. Після цієї дати він обов’язково має покинути територію України. Російський Чорноморський флот може стати дуже серйозним деструктивним елементом. Не слід забувати, що він включає не тільки старі заржавілі кораблі, а й наземні структури: авіацію, спецназ, морську піхоту, які можуть відіграти свою негативну роль, якщо розгортатиметься військовий сценарій відокремлення Криму від України. Також флот є важливим економічним чинником. Уряд має скласти план забезпечення економічного розвитку Севастополя після того, як піде флот. Є різні варіанти: можна проголосити зону вільної торгівлі, можна використати севастопольський порт для активної міжнародної торгівлі. 

 

 

Східне партнерство – це певною мірою поступ. Те, що там для України формально не передбачено перспективи членства в ЄС, слід розглядати як фатальну помилку Заходу. ЄС відштовхує нашу країну, показуючи українському суспільству, що, мовляв, ви нам не потрібні. Україна для Заходу – це бідна, нестабільна країна, що перебуває під великим впливом Росії. Тому наші перспективи членства в ЄС доволі примарні й віддалені. Але це не означає, що мету повноцінної євроінтеграції треба закреслити та йти в євразійському напрямку. Деспотичні автократичні режими й відсталі технології – ось усе, чого ми там можемо навчитися. 

 

 

 

У нас цілковито провалений китайський напрям. Керівництво України не змогло налагодити нормальні відносини з КНР. Китай – це справді країна, яка виходить на світову вершину і є нашим природним союзником. Будучи членом Шанхайської організації співпраці, КНР не підтримала вторгнення Росії в Грузію. Взагалі Китай дуже обережно провадить свою зовнішню політику. Нам потрібно також звернути особливу увагу на Туреччину, яка стає серйозним гравцем у Чорноморському регіоні.

 

 

Німецький напрям. Німеччина – це локомотив європейської економіки. Цей напрям такий занехаяний, що тепер німецький уряд розглядає Україну лише як зону впливу Росії. Німці зацікавлені тільки в тому, щоб російський газ надійно надходив до них через територію України і не більше. Нам потрібно було значно більше залучати німецьких інвестицій, розвивати спільні проекти.

 

 

Між іншим, перші інститути польської культури за кордоном створювали ще в радянські часи. Україна ж мала б зробити навіть більше. Бо Польщу краще знають у світі. Коли я працював послом у США, Канаді, на гастролі приїздили українські колективи. Їх ніхто не спонсорував, не підтримував. Системної, продуманої, цілеспрямованої державної політики культурної репрезентації України у світі немає. Колись мене просили закордонні колеги: дайте нам якісні сучасні серіали, фільми про ваше життя. Але дати було нічого. Взагалі, в Україні побутує дуже вузьке розуміння зовнішньої політики як переговорів дипломатів із дипломатами. А насправді це лише один із її елементів. Вона обов’язково має включати також створення економічних центрів впливу (закордонні інвестиції) й культурну репрезентацію. 

 

 

У нашій країні немає людей такого рангу, як Збіґнев Бжезинський, Генрі Кіссінджер, тобто у нас відсутні філософи зовнішньої політики. Чому? Тому що так повелося, що наші міністри закордонних справ були переважно чиновниками, поставленими для виконання завдань президента. Вони не могли мати власну думку, самостійно оцінити ситуацію. У нас дуже мало науковців у сфері зовнішньої політики. Приміром, американці постійно здійснюють ротацію в апараті зовнішньої політики: запрошують професорів зі Стенфордського, Гарвардського та інших провідних університетів, щоб вони працювали на державній службі кілька років у сфері, на якій спеціалізуються. Таким чином, науковець віддає свої ідеї державі. У нас є чудові науковці, люди, які мають авторитет
в експертному середовищі, але їх не беруть на державну службу.

 

 

Справді так. Молоді люди потрапляють у заскорузлу, закриту, бюрократичну систему, де їм доручають писати якісь папери, на які потім ніхто не звертає уваги. З власного досвіду можу вам розповісти: з тих пропозицій, які очолювані мною посольства готували для МЗС, нічого не було використано. Ми називали міністерство «кладовищем блискучих ідей». У той час, коли я працював послом, на державній службі перебували чудові дипломати, які пропонували десятки цінних ідей. Але майже нічого з того не використовувалося.