Яким політики й виборці Грузії бачать своє місце між Заходом і Росією, Європою й Азією, християнським і мусульманським світом? Про це Тиждень поспілкувався з Корнелі Какачією, професором політології Тбіліського державного університету й директором Грузинського інституту політики, який спеціалізується на дослідженні зовнішньої та безпекової політики країни, самоідентифікації грузинів на міжнародній арені.
Щодо європейського курсу. Останні 25 років політичні еліти Грузії продовжують прозахідну політику (і часто в цьому виражають думку людей). Це взагалі практика, яка історично притаманна грузинському істеблішменту, особливо за часів першої республіки у 1918—1921 роках. Та й до того грузинські інтелектуали намагалися асоціювати країну з прозахідним шляхом. Тому нинішні еліти завжди говорять про «повернення до Європи» (як раніше багато східноєвропейських країн після падіння комунізму). Хоча це, імовірно, звучить і дивно: якщо поглянути на історію Грузії, може скластися інше враження про те, була вона частиною Європи чи ні. Дискурси, орієнтовані на Європу, випливають здебільшого з XVIII–XIV століть. Вони ґрунтуються на такому аргументі: Грузія завжди була частиною християнського світу. Після падіння Візантійської імперії країна опинилася в оточенні нехристиянських держав. Це змусило шукати способи зберегти націю, релігію та незалежність. Відтоді Сакартвело намагається знайти для себе насамперед таку собі Суліко, тобто країну-партнера, друга. У якийсь момент тут вважали, що ним може бути Росія: вона православна і є кращим варіантом, ніж Іран чи Османська імперія. Однак, скасувавши грузинський суверенітет, Росія показала, що не допомагатиме нам. Відколи Грузія відновила незалежність (на той момент її державність була дуже хиткою), у нас постійно з Росією проблеми. Тому ми почали озиратися на інших. Але ми не слов’янська країна, як Україна та її сусіди, і не мусульманська, як Азербайджан чи Туреччина. Зрештою Тбілісі почало розбудовувати хороші зв’язки з Україною — ще з часів Шеварднадзе й Кучми. Адже обидві країни чорноморські, з важким радянським спадком, проблемними відносинами з Росією та розмитими перспективами щодо європейських прагнень, а ще з болючими програмами реформ. Обидві пережили демократичні революції, які створили ідеологічну єдність між народами. Грузинсько-українські відносини стали особливо активними за президентства Саакашвілі та Ющенка. Політичні лідери й еліти країн на той час мали тісні особисті зв’язки. З огляду на ці контакти та революційну солідарність уряд мав безпрецедентний доступ до українського політикуму.
Читайте також: Грузія: затишшя після бурі
Інший важливий момент: якщо проаналізувати зовнішню політику Грузії за останні 25 років, то помітно, що вона намагається якось вирватися зі «свого» регіону — Південного Кавказу. Грузини дуже хотіли бути частиною європейського та євроатлантичного клубів ще з 1990-х (багато хто думає, що це прагнення почалося тільки після Саакашвілі, але це не так). Ось приклад. Коли країна оголосила незалежність, у Раді Європи виникла дискусія: приймати її чи ні? Європа це чи Азія? Аргументи стосувалися географії, культури, релігії та багатьох інших нюансів. І врешті вирішили прийняти Грузію разом з Азербайджаном та Вірменією. Оскільки останні постійно конфліктують через Нагірний Карабах, а Грузія мала свої зони нестабільності й отруєні відносини з Росією, перспективи регіональної співпраці здавалися невтішними. Південний Кавказ дедалі більше скидався на failed region. Тому Грузія тиснула на ЄС, аби той не вкидав її до південно-кавказького кошика. Донедавна в Євросоюзі до цього ставилися дуже насторожено: останні 20 років Тбілісі штовхали у формат саме такої регіональної взаємодії. Але Грузія намагалася вирватися з цього концепту й наблизитися до України, Молдови.
Якщо підсумувати, то можна ствердити, що Грузія домагається, аби її перехідний період відбувався за альтернативним сценарієм, тобто не в географічному південно-кавказькому контексті, а у трикутнику з Молдовою й Україною, особливо після підписання усіма цими країнами Угоди про асоціацію з ЄС.
Щодо прохолодності Європи й прозахідних настроїв Грузії. Більшість грузинів досі підтримують ЄС і НАТО. Але завжди сприймати це як належне не можна. Останніми роками в країні проводилося багато болісних реформ, спрямованих на європеїзацію. Однак вона, як і Україна, перебуває під постійним тиском Росії, зокрема її пропаганди: вона насаджує власні геополітичні інтереси і прагне змінити прозахідне спрямування безпекової та зовнішньої політики Грузії. Ми представляємо один із найбільших контингентів серед нечленів НАТО, є одним із лідерів щодо реформ у Східному партнерстві. Це максимум, що здатна зробити маленька країна за нинішніх обставин. Але поки що це не привело до членства в НАТО чи ЄС. Відтак з огляду на скепсис членів Альянсу щодо можливої участі Грузії вічні обіцянки про інтеграцію країни із західними структурами починають звучати вихолощено. І в певної частини суспільства виникає логічне запитання: якщо вони нас не хочуть, навіщо нам старатися? Отже, таке ставлення загалом призводить до викликів, зокрема втоми від демократії. У Грузії є розуміння, що країна не може вступити до ЄС сьогодні чи завтра. Але вона хоче мати бодай якусь європейську перспективу зараз. Правильним кроком у цьому напрямку була Угода про асоціацію. Лібералізація візового режиму також стане позитивом. Але Грузія вже давно чекає на перспективу членства у НАТО. Відсутність прогресу щодо здобуття цього статусу в найближчому майбутньому може завдати серйозного удару по тих внутрішніх силах, які підтримують євроатлантичну інтеграцію.
Читайте також: Виклики різноманітності
Зрештою, у країні також розуміють, що Росія важливіша для німецького чи французького бізнесу та їхніх політичних еліт, ніж Грузія. Але тут має бути місце і для підходу, який ґрунтується на цінностях. Адже це був один із ключових драйверів успішної євроатлантичної інтеграції. А між тим, у деяких сегментах суспільства зростає невдоволення, особливо серед старшого покоління, яке не говорить англійською, не знає Заходу. Уявити таке ще кілька років тому було нереально.
На щастя, поки що це не масовий тренд: молодь підтримує нинішню зовнішню та безпекову політику країни, спрямовану на Європу. Але ж під боком Росія, яка прагне змінити реальність військовими чи іншими методами. І в Грузії вже є проблема: російські танки за 40 км від Тбілісі. Грузини розуміють, що на Заході, особливо в Європі, немає бажання антагонізувати з РФ. Й усвідомлюють, що внесок їхньої країни у Міжнародні сили сприяння безпеці не купує членства у НАТО. І все ж Грузія сподівається, що Альянс зробить крок назустріч, аби показати, що процес інтеграції таки йде.
Щодо проросійських настроїв. Кремль намагається експлуатувати слабкості в Тбілісі. Там розуміють, що змінити зовнішньополітичну орієнтацію Грузії грубою силою не можуть, тому Москва намагається використовувати для цього м’яку силу. А ще релігію. Росіяни пробують просувати Євразійський союз, підтримувати певні ГО, політичні партії, аби мати бодай якийсь вплив на громадську думку. Пропонують освітні можливості, особливо для молоді, яка вже не розуміє і не знає російської. Один з аргументів: багато туристів розмовляють російською, тому грузинам теж треба її знати. Загалом громадською думкою намагаються маніпулювати по-різному. Поки що курс Грузії змінити Росії не вдалося, бо в нас потужна підтримка європеїзації. Але вона намагається повернути в дискусійне поле дебати про те, що краще: приєднатися до ЄС чи Євразійського союзу? На щастя, це питання не на політичному порядку денному.
І за цим важливо спостерігати Україні: чимало українців зараз дивуються і не можуть зрозуміти, як це Грузія, навіть після війни, думає про можливість зміни курсу? Але за 5–6 років ви, найімовірніше, теж відчуєте потік російської м’якої сили, яка намагатиметься змінити курс вашої країни.
Щодо успіху Кремля. Ця тактика не працює так, як того хотілося б Росії. Але вона таки працює. Я порівняв би її з приливом і відливом. За Саакашвілі довгий час був прилив, стрімкі реформи. Тепер відлив: люди втомилися від його реформ, особливо ті, кому за 40-45. Бо за його президентства все відбувалося дуже швидко. Ці люди не могли зрозуміти, куди рухається країна й де у ній місце для них. Саакашвілі говорив про світле майбутнє, але багато хто хотів жити також в теперішньому, тож частково це стало причиною втоми від реформ. І, звісно, аргументи про авторитаризм тощо.
Але загалом, думаю, що за 4-5 років ми знову можемо почути, що Грузія більше не може дозволити собі рухатися повільно, що треба проводити стрімкі реформи, зміцнювати європеїзацію та демократію в країні.