Сорен К’єркеґор, якого нарекли «данським Сократом», був останньою дитиною 56-річного статечного чоловіка, що взяв шлюб із покоївкою. Та згодом з’ясувалося, що їхні любовні стосунки почалися ще за життя його першої бездітної дружини. У юності Сорен геть закинув університетські теологічні студії, зробився гультяєм і завсідником ресторацій, уникаючи лицемірства, яке панувало вдома. Якось після чергової пиятики він потрапив у бордель, із якого був змушений одразу рятуватися втечею, не витримавши хтивого хихотіння повії. Прагнучи популярності, видав безцеремонну рецензію «З нотаток того, хто ще живе» на роман Ганса Християна Андерсена. Проте все це не позбавило його успадкованої від батька внутрішньої бентеги. Вона посилилася, щойно смерть забрала в старого другу дружину, а потім почала підступати й до дітей. Жоден із них так і не досягнув 33-річного віку. З трьох дочок і чотирьох синів залишилися тільки Сорен і його старший брат. У цій трагедії батько вбачав Божу кару й постійно себе картав. Не тільки за свій грішний союз, а й за прикрий випадок з дитинства, коли він спізнав злиднів і одного разу піднявся на пагорб та прокляв Господа. Хоча до родового мору його справи складалися добре. А потім у серці оселився відчай, який передався наймолодшому сину, бо той теж очікував собі лихого кінця.
Зрештою батька не стало, а син таки перетнув кляту позначку «33 роки». Коли К’єркеґор завершив навчання, він закохався в молоду Реґіну Ольсен. Освідчився й почув у відповідь щире «Так!». Водночас узявся за дисертацію про сократичну іронію. Проте невдовзі відчував страшенні докори сумління. Певно, прокинулася родинна психічна травма та розбурхала в душі меланхолію. К’єркеґор повернув нареченій обручку з листом, у якому виклав непереконливі для дівчини причини розриву, і почував суміш любові та спротиву, чим впродовж року завдавав постійних мук і коханій, і собі. Бодай натяк на інтимну близькість викликав у нього шалене почуття провини. Невдовзі після захисту дисертації цей невротик остаточно розірвав стосунки з Реґіною й подався до Берліна слухати лекції філософа Шелінґа. Хоча й у них не знайшов розради.
Читайте також: Нерозчинний елемент
Поволі жах з життя К’єркеґора перекочував у його твори. Це слово він ужив на позначення не тимчасового переляку, а нетотожності двох аспектів реальності: біологічної та духовної. Зашпортавшись поміж світами, людина раз у раз почуває то піднесення, то депресію. Здається, їй ось-ось удасться досягти найвищого рівня, аж раптом щось тваринне настирливо тягне її донизу. Ціле мистецтво криється в узгодженні природного з божественним. А потрапивши в щілину між ними, кожна позиція здаватиметься зарівно бажаною і відразливою. К’єркеґора страхала сексуальність, адже з погляду теології — це дорога до гріховності. Але й пастирська перспектива йому була не до снаги. З цієї розщелини й народився його філософський талант, сповнений нестерпності й екзальтації. У своєму першому філософському творі «Або — Або» він підкреслив необхідність вибору між естетичною позицією, що простяглася від плотської приземленості до витонченого чуттєвого осягання, й етичною — особистою відповідальністю в людській спільноті.
Часто свої літературні дітища К’єркеґор підписував псевдонімами, серед яких — Віктор Ереміта (переможець-відлюдник), Йоганес де Сіленціо (Іван Мовчальник), Йоганес Климакус (ім’я християнського богослова Іоанна Ліствичника). Йому доводилося експериментувати, приміряти роль Іншого, а не вдавати праведника чи розчинятися в систематичній філософії на штиб Геґелевої. Бо мислення негоже обряджати в шати абстракції, а свободу обрамляти логічними параметрами. Лише особистому виміру екзистенції підвладне переживання тих моментів, коли в здійсненні життєвого вибору мусиш ставити питання руба. Отже, К’єркеґор пристав до думки, що порятунок полягає не в тому, щоб обрати між естетичною чи етичною сферами, а увійти в цілковито іншу. Її він означив як релігійну. Це не конфесійна релігійність. У ній є щось не від світу цього, своєрідна винятковість, незвідна до звичних стратегій.
Читайте також: Мудрість самовладання
На відміну від умоглядної геґелівської філософії, де все підпорядковано загальному світовому процесу, одинак К’єркеґор переносить центр смислової ваги на власне існування. Окреме минуще буття має віднайти в собі шлях до буття вічного й так реалізуватися. Тут ніщо не гарантує успіху. Залишається тільки вірити. Одначе це не казенна чи інституційна віра, а налагодження самостійного живого зв’язку з Богом. К’єркеґор не поповнив лави теологів. Бути кліриком для нього означало займатись ошуканством. Про це свідчать його конфлікти з церковниками. Якщо християнського вчення сповна дотриматися неможливо, не варто прикидатися святенником. Хоча зрікатися заповідей також не випадає. Смисли буття виринають з неспокою. Хай як парадоксально, та в нескінченному горизонті жаху оприявнюється індивід, який попри свою обмеженість здатний відповідати на нестерпні виклики й віднаходити себе.