Як виявилося, певна частина співгромадян, імовірніше, повірить у химерні конспірологічні теорії, аніж висновкам офіційної науки та приписам держави. Подібні «шокувальні відкриття» щодо масової свідомості зробила для себе не лише Україна. Проблему антивакцинаторства ще доведеться перетравити чи не всьому західному світові. А, наприклад, у США ще й досі не розібралися з наслідками штурму Капітолію, який прихильники Дональда Трампа здійснили рік тому. Американське суспільство, яке було для багатьох взірцем патріотизму й солідарності, раптом виявилося розколотим і розсвареним.
Поряд із цим наші дискусії щодо поточних політичних рейтингів — майже камерні розмови біля каміна. Не останньою чергою тому, що тема геополітичних уподобань раптом втратила гостроту. Принаймні новина про те, що в грудні 2021 року 67% українців були готові підтримати на референдумі вступ до ЄС, а 59% — до НАТО, пройшла майже непоміченою (КМІС). Схоже, курс на Захід уже сприймається як належне, хоча менш ніж десять років тому за це доводилося майже воювати. Так само не викликає особливого інтересу перелік проблем, які українці називають головними для себе та держави загалом — про це їх регулярно питають соціологи, і результати щоразу далекі від сенсаційних. А от наскільки адекватно такий порядок денний відбиває реальність і наскільки продуктивним може бути суспільне невдоволення — це вже питання для роздумів.
Тріада невдоволення
Для початку варто нагадати деякі цифри. Так, згідно з опитуванням Центру Разумкова (листопад-грудень 2021 року), на першому місці серед найбільш нагальних проблем передбачувано опинився воєнний конфлікт на Сході України, про який згадали 66% опитаних. Три наступні сходинки посіла різноманітна «соціалка»: підвищення комунальних тарифів (65%), зростання цін (54%), низькі зарплати та пенсії (61%). Корупцію в судах, поліції та прокуратурі відзначили 30% (а ще 17,5% згадали про корупцію в центральній владі). Далі вже йде вся решта: некомпетентність влади, відсутність доступу до якісного медичного обслуговування й таке інше. Схожу картину дає листопадове опитування Соціологічної групи «Рейтинг». Список найважливіших проблем для держави очолила корупція (45%), за нею йде група соціально-економічних негараздів (інфляція, безробіття, зростання тарифів, 30–34%), потім — військові дії на Донбасі (20%). Опитування, проведене «Нью Імідж Маркетинг Груп» спільно з Українським інститутом майбутнього в листопаді-грудні 2021 року, також дало аналогічні результати. Серед найбільш актуальних проблем 38% опитаних назвали низькі зарплати та пенсії (ще 33% — високу «комуналку»), стільки ж — війну на Донбасі, 31% — корупцію.
Читайте також: Екологічна есхатологія
Звичайно, цифри можуть відрізнятися й часом досить суттєво. На це впливає багато різноманітних чинників, починаючи від формулювання запитання та запропонованого переліку проблем і закінчуючи інформаційною ситуацією в країні на момент опитування. Але так чи так, війна, корупція та те, що можна узагальнено назвати бідністю, — це константи українського невдоволення, які залишаються незмінними понад десятиліття (за винятком війни на Донбасі, яка додалася до порядку денного 2014 року).
Це відповідним чином структурує українське політичне поле. Проігнорувати будь-яку з трьох згаданих констант не може жодна політична сила, але акценти в кожному таборі розставляють по-різному. Так, умовний націонал-патріотичний сегмент робить наголос на обороні; «соціалкою» найбільше переймаються професійні борці із «зубожінням»; а, наприклад, команда Зеленського свого часу досягла успіху, обіцяючи зламати корумповану олігархічну систему. Складніше становище тих, кому випадає прийти до влади: їм доводиться відігрувати одразу три партії, намагаючись продемонструвати позитивний рух по кожному з напрямів: військовому, соціально-економічному та, відповідно, антикорупційному.
Тут влада накопичила цілий арсенал засобів. Турботу про соціально незахищені верстви в нас традиційно демонструють підвищенням пенсій та мінімальної зарплати, хоча перше одразу ж з’їдає інфляція, а ефект другого нівелює високий рівень тіньової зайнятості. З наближенням зими опозиція обов’язково має звинуватити владу в «тарифному геноциді», а президент — заявити, що комунальні тарифи для населення цьогоріч не зростуть. У Кабміні ж повинні запевнити, що субсидії видадуть усім, хто цього потребує. Раз на декілька років влада також повинна знайти привід, щоб роздати громадянам заповітну «тисячу» або зробити якусь іншу невелику, зате масову виплату.
Щодо корупції, то колись у моді були демонстративні арешти посадовців-хабарників, але згодом влада перейшла до створення антикорупційних органів. Щоправда, разюче різноманіття останніх (НАБУ, НАЗК, САП, ДБР, ВАС тощо) не надто вплинуло на суспільні настрої. Анонсована владою боротьба з олігархами також навряд чи переломить тенденцію, хоча б уже тому, що в дієвість закону про деолігархізацію вірить лише 21% громадян (Центр Разумкова, грудень 2021).
Найважче щось вдіяти, коли йдеться про війну. Коли нема нагоди заявити про чергове перемир’я або анонсувати обмін полоненими, доводиться упирати на збільшення оборонного бюджету, соцзахист ветеранів та інші супутні теми, що, звісно, жодним чином не зменшує невдоволення. Принаймні в те, що влада робить для припинення війни все можливе, вірять менш як 9% українців (Українська соціологічна група, серпень 2021)
.
Особливості сприйняття
Отож усе має приблизно такий вигляд: хоч би що робила влада, три ключові проблеми з порядку денного не зникають. Однак, перш ніж констатувати її хронічну неспроможність, слід звернути увагу на деякі нюанси. Стосовно стурбованості війною, тут ідеться про своєрідну когнітивну помилку, якої припускається значна частина наших співгромадян. Звинувачуючи українську владу в небажанні або нездатності досягти миру на Донбасі, вони спираються на припущення, що вона в принципі здатна це зробити. Тимчасом реальність говорить про протилежне: анексія Криму та вторгнення на Донбас стали результатом російської агресії, не спровокованої нічим, окрім неоімперських амбіцій Кремля. До того ж протистояння на Донбасі — лише частина ширшої стратегії Москви, спрямованої на недопущення втечі України з російської геополітичної орбіти. Причому про останнє Владімір Путін говорить, використовуючи цілком відверті формулювання, які не залишають простору для різночитань, а отже, адресувати претензії до керівництва України не надто логічно. На жаль, і попередній, і чинній владі не вдалося пояснити цього громадянам. І навіть гірше: команда Зеленського йшла на вибори, обіцяючи досягти миру та звинувачуючи попередників у відсутності доброї волі. Це лише підживлювало ілюзію, що війна на Донбасі може бути припинена зусиллями Банкової.
Читайте також: Ми вам грали, а ви не танцювали
Щодо економічних негараздів, тут також не все аж настільки однозначно. 68% українців вважають, що протягом минулого року економічне становище України більшою чи меншою мірою погіршилося, а 50% упевнені в цьому стосовно власних родин («Рейтинг», грудень 2021). Аналогічні негативні оцінювання громадяни дають щороку, і здається, що країна справді прямує до соціальної катастрофи. Проте в соціологів є й глибший інструментарій. Зокрема, йдеться про інтегральний індекс соціального самопочуття, який розраховується на основі комплексного опитування стосовно того, наскільки конкретній особі вистачає певних матеріальних та нематеріальних благ. Чим сильніший їхній дефіцит, тим відповідно нижчим буде значення індексу. Показником поганого самопочуття вважаються значення нижче 40 балів. За підрахунками Інституту соціології НАНУ, який вимірює соціальне самопочуття українців із 1995 року, найгірший показник у 33,7 бала був зафіксований у період глибокої кризи 1998 року, коли Україна дивом уникла дефолту. Але із середини 2000-х спостерігається позитивна тенденція. Впритул до межі нормального самопочуття українці наближалися 2008 року (39,4 бала) та 2014 року (39,5), а 2018 року нарешті перетнули «межу нормальності». Відтоді показник індексу коливається в межах 40–40,9 бала (див. «Соціальне самопочуття українців»). Це, звісно, не означає, що, наприклад, бідності в Україні вже не існує, проте загальна тенденція не катастрофічна, а навпаки, позитивна.
Ще складніша ситуація з корупцією. Наприклад, ситуацію на Донбасі можна певним чином описати за допомогою об’єктивних показників: частоти обстрілів, кількості загиблих українських воїнів та цивільних і таке інше. Натомість уявлення громадян про становище на антикорупційному фронті формується виключно скандалами, які час від часу вибухають в інформаційному просторі та створюють враження, що Україна — це просто-таки корупційний Вавилон. У ролі об’єктивного показника заведено використовувати Індекс сприйняття корупції, який щороку формує організація Transparency International на основі «даних із кількох різних джерел, які описують, як представники бізнесу та експерти з відповідної країни сприймають рівень корупції в державному секторі». Враховуючи специфіку досліджуваного явища, навряд чи можна уявити якийсь інший інструментарій. Але іноді отримані висновки викликають якщо не сумніви, то принаймні подив. Наприклад, 2020 року Україна отримала 33 бали (нульовий показник означає, що корупція підмінила собою державу, а 100 балів — що корупція майже відсутня в житті суспільства). Тимчасом сусідня Білорусь, яка за всіма ознаками є довершеним взірцем мафіозної держави, отримала набагато кращий показник у 47 балів (див. Тиждень № 31/2021).
Читайте також: Бойова хореографія
Існують, звісно, й інші методи оцінювання ситуації. Наприклад, під час опитування, проведеного 2020 року компанією Info Sapiens за методикою НАЗК, 44% українців заявили, що впродовж року стикалися з корупційними практиками в різних сферах життя. Але, як зазначають дослідники, коли відповідне запитання поставили без зазначення певної сфери, то лише 27% заявили, що вони особисто або їхні родичі стикалися з корупцією за останній рік. Настільки значущі розбіжності також змушують замислитися про реальне поширення корупції в Україні, не кажучи вже про те, що конкретні корупційні практики мають різну «вагу». Одна справа, коли олігарх унаслідок корупційних оборудок встановлює монополію в певній галузі, і зовсім інша — коли батьків спонукають скинутися по 300 гривень на нові штори в дитсадку.
Прихована проблема
Хай там як, існує доведена соціологічна теорема: якщо люди вважають певну ситуацію реальною, вона реальна за своїми наслідками. І наслідки ці загальновідомі. Якщо громадяни впевнені, що влада з тих чи інших причин не здатна розв’язати ключові проблеми країни, політичної стабільності годі очікувати. Низький рівень довіри до керівництва країни, крихкі рейтинги влади та, зрештою, експеримент, який виборці поставили над собою навесні 2019 року, — все це результати хронічного невдоволення. З одного боку, як у випадку з війною на Донбасі, це невдоволення не завжди виправдане. Але з другого, воно все ж таки відбиває певну реальність. Ця реальність полягає в тому, що наявна політико-економічна система України спрямована не на турботу про спільне благо, тобто на збільшення «національного пирога», а на перерозподіл скромних ресурсів країни в інтересах паразитичних олігархічних еліт. Іншими словами, йдеться про привласнювально-мародерську модель, що відтворюється завдяки хисткому люмпенсько-олігархічному консенсусу. І ситуативні вияви «соціальної турботи» з боку влади — це загалом не більше, ніж намагання цей консенсус підтримати, щоб продовжити status quo ще на деякий час. Те саме стосується й боротьби з корупцією (а тепер от — з олігархами), що викликає багато галасу, але не призводить до перегляду наявної моделі, у межах якої досягти якісного поліпшення життя українців просто неможливо (див. Тиждень № 30/2021).
Те, що цю реальність громадяни схильні описувати в не надто адекватний спосіб — як тотальне зубожіння та безпрецедентну корумпованість влади, — це особливості історичного моменту. Головна проблема полягає в тому, що такий стан суспільної думки цілком задовольняє бенефіціарів наявного становища. Відповіді на неадекватно поставлені запити громадян уже давно знайдені — народ вони, звісно, не задовольняють, проте дозволяють зберігати status quo, підтримуючи сподівання народу, що наступна керівна команда ще запекліше боротиметься з корупцією, виділить ще більше коштів на субсидії й таке інше.
Те, що суспільне невдоволення існує, — хороший показник. Принаймні він свідчить, що теперішня ситуація українців не влаштовує. Але важливо, щоб нарешті це невдоволення виливалося в адекватні вимоги — і ось тоді з’явиться реальний шанс на справжні зміни, а не їхню імітацію.