Майже одразу створили Конституційний Суд, у 1998-му — Вищу раду юстиції. Основний Закон передбачав певні зміни в організації судів загальної юрисдикції. Йшлося про якісні зміни відповідно до ідеї спеціалізованих судів і нового порядку судочинства. У 2001 році було запроваджено європейську систему апеляції та касації. Для судової системи це означало, що ми вступили до Європейського Союзу, тобто Україна ввела європейську систему судочинства.
Найтрагічніше й справді недопрацьоване — це питання добору, розташування та формування суддівського корпусу, а також органів, пов’язаних із його відповідальністю. Жоден уряд і реформатори відтоді не запропонували необхідних належних змін. Однак цю проблему визначали як суперважливу ще в середині 1990-х. Питання кадрів — це навіть не на 10 років роботи. Є безліч питань щодо обсягу необхідних юридичних знань, психології, моральності тощо. Це треба було вирішувати системно й поступово, а не через епізодичну кампанійщину, наскоками.
Ми змінили Конституцію в частині правосуддя. І це стало великою помилкою. В умовах війни її не можна змінювати. Однозначно можна проводити реформи без змін до Основного Закону. Просто треба шукати шляхи. Ті, хто ухвалює рішення щодо реформ, повинні це робити з погляду логіки й перспективного мислення. Згідно з новими нормами понад 50% складу Вищої ради правосуддя становитимуть самі судді. Однак метою судової реформи було побороти клан, який нібито сформувався в суддівській системі. Якщо йдеться про «клан», то як ви цьому «кланові» довіряєте створення органу, котрий боротиметься з «кланом»? Це антилогіка.
Необхідні комплексні кроки для зміни ставлення суспільства до суддів. Першочергове завдання державної влади — припинити цькування суддів. Журналісти, громадські організації та громадяни мають право на критику, бо нічим не обмежені. Однак у нас суддів цькують можновладці: генпрокурор, депутати, урядовці, представники Адміністрації президента. Коли підете з державної посади, то кажіть, що хочете, але доки у владі — зась.
Я підтримую справедливу критику суддів. Однак не можна на прикладах негідників казати, що всі судді погані. Згадайте Майдан. Були лікарі, які ховали від влади поранених і підпільно оперували їх. Були й ті, хто виконував розпорядження і здавав активістів до рук влади. Ми ж не кажемо, що всі лікарі погані, хоча й такі були. Є певна категорія недоброчесних суддів, нехай 30%, але не можна говорити про всю судову систему, про всіх суддів, що вони погані. Є такі, які протестували, є такі, які звільнялися, які виносили виправдувальні вироки, відмовлялися розглядати, зокрема, майданівські справи під різними приводами. Можливо, вони поводилися боягузливо, можливо, треба було розглянути справу й виправдати людей, але бодай частково вони зберегли совість.
Найбільша перешкода реформам в Україні — люди, а не законодавство. Навіть за поганого закону можна робити позитивні кроки, якщо є намір. У 1990-х французькі консультанти визнали закладений нами порядок формування Вищої ради юстиції (ВРЮ) «найбільш демократичним». У нас ВРЮ формувалася сімома потоками. Однак ті самі французи додали: «Так, це великий прогрес у побудові демократичного суспільства з теоретичного погляду, але чи не станете ви заручниками своїх «рожевих окулярів» стосовно готовності вашого суспільства жити за цими теоретичними принципами?». Поки що, як виявилося, французи на 100% мали рацію.
Читайте також: Гра в бісер
Я не бачу передумов для швидких змін на краще вже найближчим часом. За півтора року після своєї відставки з Конституційного Суду я відвідав низку судових процесів і засідань у ВРЮ. Те, що я бачу, жахає. Ті, хто займається кримінальними справами, не зважають на конституційну складову права. Не можна займатися цими справами без огляду на конституційні вимоги. Вони, здається, навіть не читали теорії доказів або їх не навчили системного аналізу. Суддя вириває з контексту одну норму і вважає, що на цьому вирішив питання. При цьому забуває, що одну норму не можна застосовувати в чистому вигляді до деяких правовідносин, адже є сусідні правовідносини, які сполучаються. На все треба дивитися в комплексі, і я не впевнений, що судді готові до того.
Далі. Вже згадане питання Вищої ради правосуддя. Добре, залишимо норму про половину суддів у її складі. Розглянемо, як їх обирають. Якби зібралися представники громадських організацій, правозахисники з юридичною освітою й обрали когось із суддівського корпусу, то я ще подивився б на це по-доброму або «крізь пальці». Однак членів ВРП обирає З’їзд суддів, то як же ми зібралися боротися з клановістю? Згадайте, делегатом на останній З’їзд суддів обрали Оксану Царевич, підозрювану в неправосудних рішеннях щодо майданівців. Ось і маємо, що «клан» обирає «клан».