День, коли Верховна Рада тоді ще радянської України почала відновлювати незалежність, запам’ятався насамперед емоціями. То була суміш надії та тривоги, радості та побоювань, чи не вирішить московський деспот вивести війська з казарм от просто завтра.
«Та де? Так вони нас і відпустили!», – казав друг дитинства й радив запасатися локшиною: «московити неодмінно організують нам перебої з постачанням продуктів». Він не дуже помилився, магазини вже стояли порожніми, а талони на цукор не забарилися. Проте з огляду на події в Литві та в Грузії, а конкретно — штурм телевежі у Вільнюсі в січні 1991-го та кривавий розгін демонстрації в Тбілісі у квітні 1989 року, – цілком реалістично промальовувалась інша загроза — прямого військового втручання з боку Москви.
У ніч на 25 серпня ми з моїм другом розподілили «роботу» наступним чином: він мав ходити містом, від казарми до казарми та де там ще військові або курсанти могли вийти на вулиці, й щогодини мені телефонувати зі звітом. Благо, через серію невдалих радянських грошових реформ вуличні автомати тоді працювали задарма, тож окремого бюджету під таку спостережну місію не знадобилося. Моє завдання полягало в тому, щоб чатувати біля телевізора та радіо: раптом пролунають надзвичайні заяви.
Запам’яталися сусідські вікна у будинку навпроти: вони рясно світилися ледь не цілу ніч. Не одній мені було тривожно. Радянська людина добре знала, що московський дракон хоч і послаб та почав втрачати зуби з кігтями, він ще здатний вкусити дуже боляче. На щастя, Єльцин тоді мав інші пріоритети: йому кортіло спекатися Горбачова й одноосібно керувати землями на Північ від України, що їх як не назви, але за суттю вони завжди були російською імперією.
Наше чергування скінчилося під п’яту ранку. Попереду була неділя, можна було досхочу відіспатися, бо виглядало, що в Москві не гарячкують: там було з чим розбиратися після ГКЧП — невдалого заколоту силовиків, що сподівались загнати СРСР назад, до червоних стаєнь. А з понеділка почалася нова реальність: парламентське голосування треба було закріпити референдумом, запланованим на 1 грудня. «Ну що? В поля!» – скомандував на планірці головний редактор газети «Молодь України », де я тоді працювала, Володя Боденчук. Часопис мав казковий, за сьогоднішніми мірками, наклад: 800 тисяч примірників. Ми з колегами беззастережно вірили, що від наших зусиль, від нашої здатності переконати читача у щасливому майбутньому вільної України, залежить доля держави.
Молодість категорична, у цьому її шанс і слабкість. «Та коли вже ви позабираєтеся, – гарчав вахтер Санич десь по півночі, намагаючись порозганяти нас із видавництва. – Он ще трохи — і метро ходити не буде». Але нікого це не зупиняло. Кожен писав і наново переписував статті, аби ще краще, ще аргументованіше переконати всіх, хто має сумніви, проголосувати за незалежність.
Якось, у ті буремні дні, до редакції завітав поет Віктор Терен. «Я виступаю на мітингу в од-ному селі, розповідаю про перспективи вільного життя, а по закінченні зборів підходить до мене голова колгоспу й тихо так каже, лагідно: “Ви не хвилюйтесь так! Нам уже дзвонили з Києва. У нашому селі всі проголосують за незалежність!”», – розповів Віктор редакторові, а той нам. Це був цікавий ребус і важливий дзвоник стосовно настроїв у команді Кравчука.
Про можливість війни з Росією, або — появи російських танків в українських містах і селах говорили тоді не рідко. Принаймні, в журналістських колах. Уже палало у Придністров’ї та Карабасі, було неспокійно у Фергані та на Північному Кавказі. Весь попередній історичний досвід підказував, що російська імперія, як би вона не називалася у своїх реінкарнаціях, миром відпускати колонії не любить. Якщо не всі це розуміли, то багато хто відчував неусвідомлено, нехай би навіть відганяв від себе лихі здогадки.
Хтось запасав локшину, хтось дізнавався, як би виїхати на навчання чи на роботу за кордон, хтось впрягся за незалежність та тяг воза з характерною українською впертістю. Врешті, все як і нині, якщо казати про настрої. Тридцять три роки — великий термін лише в проєкції на людське життя. Для історії це якась мить, ця пані швидко алгоритми не змінює. У цьому сенсі російський напад на Україну був, за великим рахунком, лише питанням часу. Рано чи пізно він мав би статися.
Я завжди знала, що ця війна буде. Не те щоб знала — відчувала шкірою або кістками. Москва ніколи не вміла робити нічого іншого. Війна могла прийти пізніше або раніше, за мого життя або по моїй смерті, мати відкриту збройну форму або складнішу гібридну, але зовсім уникнути її з таким сусідом було б нереально важко, якщо взагалі можливо. Дива, звичайно, трапляються, але рідко.
Тоді, 33 роки тому, на світанку 25 серпня, я сказала собі, вдивляючись у небо над Києвом, що з біса нагадувало кольорами український прапор: «Не цього разу. Нібито все спокійно. Поки що».