А ось зведення штабу АТО — 18 обстрілів, 50 обстрілів, двоє загиблих, троє загиблих — це щось, перепрошую, як прогноз погоди для дуже багатьох співвітчизників, яких оминули повістки, мобілізації, родичі-добровольці, переселенська доля, які на всі новини з Донбасу реагують кислою міною: «Коли це все закінчиться? Хіба політики не можуть домовитися?». Але ж ті домовляються: мінський формат, нормандський формат… Або з останнього — абсолютно справедливий гнів Ірини Геращенко, завсідниці всіх цих «переговорів з мирного врегулювання» щодо позиції західних партнерів. Бо звідти чимдалі частіше чути прямі й непрямі заклики відмовитися від санкцій проти РФ або «тимчасово» відступитися від претензій до РФ щодо Криму. А от репресії в тому-таки Криму на Заході воліють не помічати: «Як води в рота набрали», за визначенням Ірини Геращенко. То з ким домовлятися? Яких іще домовленостей треба? Якими вони в принципі можуть бути, коли сторона конфлікту, агресор, із ледь стриманим сміхом відіграє роль посередника, а решта учасників роблять вигляд, що так і має бути.
Тим часом у паралельній площині точаться баталії, як швидше здолати корупцію та просунути реформи. І тут красномовних гостей з-за кордону не бракує. Та й що ті варяги, коли в самій Україні сформувалося нове покоління політиків-єврооптимістів, професійних антикорупціонерів, які прямо кажуть, що війна вигідна чинному президенту, аби виправдовувати свою бездіяльність. Її, бездіяльності, і справді не бракує. Втім, навіть якщо уявити, що Порошенко просто сьогодні посадить двох-трьох, та хай навіть десять своїх друзів, — хіба це докорінно змінить ситуацію на фронті, війна перестане бути йому вигідною і він її запросто візьме й закінчить?
Чиатйте також: Розпалювання миру. Яку небезпеку становлять професійні пацифісти
Ще один бастіон обивательської оборони від об’єктивної реальності, себто війни — твердження, що «воювати мають професіонали». Такі собі рембо-супермени, народжені не жінками, а лабораторіями Укроборонпрому роботи. Є в нас круті бійці, є справжні пси війни, та ними не закриєш увесь фронт. І от у серпні позачерговий призов, а восени черговий. Так-так, законодавчо строковики на війну не йдуть, та навряд чи є військовою таємницею, що чимало юнаків за кілька місяців після присяги квапляться підписати контракт, аби потрапити на фронт. Подобається це комусь чи ні, а іншого кадрового резерву наразі не спостерігається. Не беруться нізвідки професіонали, окрім як з «учебки» і власного бажання служити Вітчизні. Попри всі «але» і «ця війна комусь вигідна».
Є й така реальність, зазирати в яку по-справжньому страшно. Це коли серед ночі тобі у Facebook напише друг, який уже кілька місяців як повернувся з фронту додому, і ти думаєш, що тепер у нього все гаразд, хоча яке там гаразд, ну бодай він поза смертельною небезпекою. Але помиляєшся. Справжнє пекло для багатьох починається в тилу, в якому до життя дуже важко прилаштуватися. Мало хто розуміє, що таке ПТСР і чи лікується він взагалі. Про психологів у військових шпиталях розповідають багато анекдотів, є чимало різних волонтерських і грантових організацій з ошатними офісами й приємними на голос співробітниками.
Читайте також: Спритні торгівці "громадянською війною"
Утім… Я знайшов для свого товариша кілька таких центрів, де радо віталися, потім із ледь прихованим розчаруванням казали: «То ви не в Києві? Ну гаразд, ми щось пошукаємо ближче до вас». І не знайшли, не передзвонили. У кращих чиновницьких традиціях. Але, на щастя, хлопець виявився міцним, пережив кризу, і я вже лайкаю його щасливі сімейні фото на березі моря. А хто не впорався? Таких не бракує: самогубства, алкоголізм, випадкові й не зовсім підриви на гранатах — усі ці людські трагедії стаються поруч, але ніби за якоюсь добре ізольованою стіною. Увечері 8 серпня на київському Майдані прощалися з Валентином Гонтарем — ветераном кількох війн, включно з останньою на Донбасі, що загинув за загадкових обставин. Поліція спочатку кваліфікувала цей інцидент як суїцид, а згодом під тиском громадськості — як умисне вбивство. Звичайний літній вечір, гамір, музика, натовпи людей, що гуляють центральною площею столиці, й кількадесят небайдужих, які прийшли на панахиду. Жодних видимих бар’єрів і відстаней, але такий різний Майдан.
Нерідко центр Києва нагадує призабуту кінохроніку про «справжню хунту»: сила-силенна нацгвардійців, автозаки — так буває в дні санкціонованих масових заходів, хресних ходів зокрема. Заходи безпеки аж ніяк не зайві, ба більше, у країні війна й тили засмічені ворожою агентурою. Однак це лише видимість порядку, це тільки мітинги та демонстрації і справді останнім часом минають без ексцесів. Що ж до правопорядку загалом, то виявляється, що, як у дешевому вестерні, група молодиків може спокійно собі зупинити електричку, що й сталося днями в Києві, розмалювати потяг графіті й безкарно покинути місця злочину. Ок, графіті — то бешкетництво, але якби нападники були не такими охочими до малювання, а заходилися б грабувати пасажирів — цікаво, чи встигли б вони так само безкарно провести свою операцію й так само «непомітно» піти з місця пригоди? Чи перетинається взагалі реальність звітів про реформи, показових навчань, пафосних презентацій з реальністю наших вулиць і окопів?
Читайте також: Стандарти НАТО: шлях у тисячу лі
Українське суспільство важко назвати суворо сегрегованим або кастовим, ми вже не раз виявляли велику солідарність національного масштабу, однак запалу надовго не вистачає. Після кількох місяців активності люди зазвичай розбігаються по своїх гуртках за інтересами й уже звідти спостерігають за тим, що відбувається в країні, і традиційно лають владу, яка в нас укотре виявилася «не такою». Попри те що, бува, можна почути застереження, ніби країна скочується в прірву авторитаризму, здається, панівним державним устроєм у нас залишається безлад: хто хоче-воює, хто не хоче — ні, кому «більше за всіх треба», б’ється об різні стіни з різною часткою успішності, влада працює, коли на неї добре тиснуть, а коли ні, то дбає про власний інтерес. Скидається на те, що ця конфігурація і є нинішнім порядком денним чи суспільним договором, якщо так завгодно. Найкомфортніша вона для диванних експертів і симпатиків популістських партій. І якщо сьогодні не здолати дисперсності прогресивних сил, то можна вже зараз починати сумувати над результатами майбутніх парламентських виборів.