«Абрахам Ян Хосебр. Розповіді про книги, фільми, а також епопею творення «Тетраморфеуса»» — на щось подібне я натрапив десь роки три тому, шукаючи в інтернеті статистику читання книжок за рік. Автор дописів на порталі WordPress.com із ніком Ex libris Abraham Hosebr одразу викликав заздрісне захоплення. Адже я вважав себе у власній бульбашці тим, хто багато читає «високої полиці» — ага, багато. Відтоді я постійно моніторив і читав майже всі дописи автора. Часто ставив під сумнів його, авторове, існування, вважаючи, що це колектив людей, бо надто великі об’єми прочитаного, ще й із доволі глибоким аналізом. Коротше кажучи, автор «Тетраморфеуса» вже тоді видавався напівміфічною особою, ще й із таким дивним ім’ям. Згодом Абрахам Ян Хосебр поширив свої дописи, включно із «епопеєю творення», на різні соціальні мережі, підливаючи бензин у багаття для бібліо-філів/манів/фагів, створюючи певне коло поціновувачів.
За збігом обставин, свій примірник я отримав, перебуваючи у травматологічному відділенні, бо розірвав праве Ахіллесове сухожилля. Тоді ж уперше в житті мав досвід знеболення морфіном. Правда, не дотягуючи до всюдисущого у книжці «тетра» — тільки дві ін’єкції. Ахілл і Морфій (він же Морфеус) — цього досить, щоб запустити у нетрях мозку асоціативні ряди та порпатися в етимології слів. Спочатку мав відчуття неповної юнґіанської синхронізації, але, розгорнувши книгу (по-справжньому красивий фоліант!), синхронізація поволі повнішала. Я одразу прочитав подяки та список рекомендованої літератури, який на всі сто збігався із моїми читацькими вподобаннями (при тому не всіх авторів із переліку я читав, проте майже всіх маю на домашніх та електронних полицях, а це, за нашим любим Умберто Еко, означає… ну, ви в курсі, що воно означає, а якщо ні — то й не треба). І це такий собі гачок №1; гачок, закинутий із кінця. Тексти світового масштабу.
У романі автор декілька разів дає власні визначення Тетраморфеуса, а ще дає сорок версій бога (особливо сподобалася 29 версія: «Бог — це галас на вулиці»). «Ахілл» (беру його як символічного представника усіх міфологій) разом із багатьма іншими античними персонажами виринають ледь не на кожній сторінці. Щодо Морфеуса, тут можна інтерпретувати по-своєму. На перший погляд, ясно, що морф (μορφή ) — це форма, тетраморф — чотири форми. І під цю четвірку можна підкласти купу всього: пори року, сторони світу, вершники Апокаліпсису тощо, але в класичному юдео-християнському віровченні/розумінні — це апостоли Матвій, Марк, Лука, Іван (Ангел/Людина, Лев, Телець, Орел відповідно). Я ж більше все це асоціював зі сном, адже Морфеус — грецький бог сну. Від початку, коли занурюєшся у міжряддя, створюється враження, що це і є наче сон, переповнений сновидіннями різних форм, сюрреалізм, текст-«метакоментар до світових сюжетів, міфологічних, релігійних, художніх», лабіринт. І одна із перших асоціацій, які мені спали на думку, це був шикарний фільм Крістофера Нолана «Початок» і не менш шикарний роман Томаса Пінчона «Веселка тяжіння»: багатошарові блукання, перенасичені сенсами.
Далі. Гачків №2-n (де n — кількість сторінок із ілюстраціями/фото) розкидано по книжці вдосталь! Привіт, В. Ґ. Зебальде! Привіт, Джозефе Кемпбелле! Тусуйтесь збоку! Я нарахував 358 сторінок із 446, де є бодай якесь зображення, ба більше — 218 сторінок заповнені зображенням вщерть. Добре це чи погано? Добре, бо хто ж не любить малюнки. Можна і дітям показувати. Добре, бо це розвантажує густющий текст, хоча під час детального розглядання ілюстрацій, сам текст може згущуватися ще більше. Щоправда, не всі зображення мені були зрозумілими (а воно і не треба), але це створювало ефект надміру. Та й жанр визначається як «герметичний метароман-епіфанія, ілюстрована книга надміру».
Мені як людині із медичною освітою імпонують цікаві інкрустації медичної термінології: навряд чи хтось зображував статеве збудження (чи це оргазм? чи це еякуляція? чи це захисна реакція все-таки?) під час спозирання принад віщунки на ім’я Cumaea: «…одне споглядання їх відгукується неконтрольованим скороченням musculus cremaster…», та й у загалом у тексті багато термінів/висловів грекою та латиною (загалом я нарахував ще шість мов, два японські ієрогліфи та багато гуцульського (якщо не помиляюсь) діалекту).
Що ж сказати про тексту? Словниковий запас і рівень ерудиції автора зашкалює! Я ще той slow reader, а тут — іще slower, доводилося багато ґуґлити, багато важковимовних і невідомих власних назв, рідковживаних слів. От що таке «луйтра»? От і ви заґуґльте, якщо не знаєте. Семіотика і семантика слова-символу, багатозначність і невизначеність (в контексті ви чи ні — воно все одно гарно працює в автора). Майже невимовне ім’я доколумбового політичного та релігійного діяча Кетцалькоатель (воно ж і назва птаха, воно ж і персонаж манґи) переплітається на одній сторінці із легким r’n’b мотивом співаної-переспіваної, починаючи із 1960-х, багатьма виконавцями пісеньки «Hit the Road Jack». Загалом по тексту багато віршової форми, багато поезії в прозі чи прози в поезії, багато рим і ритму, алітерацій («Сукровицеві пісні сирен смиренно в мушлі вушній висушені везу…») тощо.
Насамкінець, я змирився із тим, що текст — метакоментар. Найвагоміший, певно, — до Джеймса Джойса, це одна із залізобетонних асоціацій. Звісно ж, асоціативний ряд — штука доволі суб’єктивна, залежить від рівня перцепції та фантазування читача. Асоціативний ряд автор і сам надає у вигляді переліку літератури. Мені ж найбільше тут ще Карла Ґустава Юнґа, Германа Гессе, Хорхе Луїса Борхеса, античних авторів. Вплив античних авторів загалом потужний, та й у підзаголовку до метароману є «Теогонія», але ця теогонія вийшла далеко за рамки Гесіода, і претісно сплітається із творенням світу різних народів. У багатьох ілюстраціях вмикається фройдівське тлумачення об’єктів у сновидіннях: багато порожніх кімнат і фалічних об’єктів, і загалом текст просякнутий чимось перверсивним, чимось «Із широко заплющеними очима»-подібним. Інший підзаголовок — «Liber T» — схиляє нас до Алістера Кровлі, хоча мені більше подобається це сприймати як «Liberty», і приплести сюди, а чом би й ні, Жана-Поля Сартра із його пошуком свободи. Бо що як не свободи прагне Тесей, вибираючись із лабіринту. Що як не свободи прагне кожен житель світу Абрахама Яна Хосебра, де панує держава-гній Москітія.
Важливе доповнення: автор часто включає в текст власний іронічний коментар, один із них: «Вся твоя писанина – гівнєний кітч і самовідсмокчуваннє, я взагалі не знаю ні їдної людини, яка би дочитала цю єбалу до кінцє. Хіба що через картинки. І то — я на них на себе не похожий, насправді я гарніщий». Ну от щонайменше одна людина прочитала. Отримала величезне естетичне задоволення. А чого ще треба від літератури. Ну, і, можливо, автор не буде Томасом-наше-все-Пінчоном, і ми колись побачимо, гарніщий він чи нє. Поки ж лишаюсь в очікуванні на продовження, аби провалитися під чари володаря всіх форм і володарки форм нетривких.